Розділ «КАРТЯР, ЧЕРНИЦЯ І РАДІО»

— Будьте обережний, щоб ніхто не стрельнув вам у спину.

— Авжеж, — сказав сержант. — Авжеж. Ну, я радий, що ви більше не гніваєтесь.

— До побачення, — сказав містер Фрейзер.

Після того містер Фрейзер довго не бачив Каетано, але сестра Сесілія щоранку приносила звістку про нього. Він такий терплячий, казала вона, ніколи не ремствує, хоч як йому зараз погано.

, У нього перитоніт, і всі думають, що він не виживе. Сердешний

Каетано, казала вона, в нього такі гарні руки й таке приємне обличчя. І він ніколи не ремствує. А дух від нього тепер — ну просто жахливий. Він сам часто показує пальцем собі на ніс, усміхається й хитає головою, казала вона. Той дух страшенно йому дошкуляє. Йому аж самому ніяково, казала сестра Сесілія. їй-право, він такий приємний пацієнт. Завжди усміхається. Він не схотів сповідатись, але пообіцяв, що молитиметься, і за весь цей час, відколи його привезли, ніхто-з мексіканців не прийшов його, провідати. Росіянин — той на кінець тижня уже вийде з лікарні! От за росіянина вона зовсім не вболіває, казала сестра Сесілія. Хоч він, бідолаха, теж мучився. Куля була замащена й брудна, і рана почала наривати, але він так кричав… До того ж їй подобаються нечестивці. А той Каетано, він таки нечестивець. Напевно, що нечестивець, та ще й неабиякий: такий уже він делікатний, такий тендітний, а руки його ніколи не знали роботи. І зовсім він не працює на буряках. Вона певна, що ні. Руки в нього гладенькі, без жодної мозолі. Вона таки певна, що він якийсь нечестивець. Ось вона зараз піде вниз, помолиться за нього. Сердешний Каетано, як він мучиться, та хоч би тобі словечко зронив. І чого це в нього, стріляли? Ох, бідолаха він сердешний, той Каетано! Ось вона вже йде вниз і помолиться за нього…

І вона пішла вниз, і помолилася за нього.

У

У тій лікарні радіо було добре чути, тільки коли наставав вечір. Казали — чи то через великі поклади руди в окрузі, чи то від якогось впливу навколишніх гір, та хоч там як, а чути було зовсім погано, аж поки надворі западала темрява; зате цілу ніч звук був чудовий і, коли кінчала роботу одна станція, можна було посунутись далі на схід і піймати іншу. Останній припиняв передачі Сіетл, у штаті Вашінгтон, і, коли о четвертій ранку він замовкав, у лікарні завдяки різниці в часі була вже п'ята, а о шостій починалася ранкова музична програма з Міннеаполіса. Її також було чути через різницю в часі, і містер Фрейзер любив думати про тих музикантів, що приходили рано-вранці до студії, і уявляти собі, як вони ще вдосвіта виходять з трамвая, несучи свої інструменти. А може, все було й не так: може, вони зали-, шали інструменти там, де грали; проте він завжди уявляв їх з інструментами. Він ніколи не був у Міннеаполісі й не сподівався колись туди потрапити, але виразно уявляв собі, як там усе виглядає в ту вранішню годину.

З вікна палати було видно поле, де з-під снігу стирчали сухі бур'яни, та голий глинястий узгірок. Одного ранку лікар хотів показати містерові Фрейзеру двох фазанів, що походжали по снігу, і, коли він присував ліжко до вікна, із залізного узголів'я впала нічна лампа й влучила містера Фрейзера по голові. Тепер

'у/цьому нема нічого смішного, але тоді було смішно. Всі дивились у вікно, і лікар — то був дуже тямущий, поважний лікар, — показуючи на фазанів, посував ліжко до вікна, і тут, наче в ’якійсь комічній сценці, містера Фрейзера торохнуло обважненою свинцем підставкою лампи прямісінько в тім'я. Ця пригода аж ніяк не в'язалася з лікуванням, та й загалом з лікарняною обстановкою і здалася всім страшенно смішною, мов дотепний жарт щодо містера Фрейзера та лікаря. У лікарні все набагато простіше, навіть жарти.

З другого вікна, коли повернути ліжко, було видно містечко, над яким висіла хмарка диму, та Доусонові пагорби, що тепер, укриті снігом, скидалися на справжні гори. Ото й усе, що він бачив, відтоді як лікар сказав, що їздити в кріслі на колесах Йому ще зарано. Та воно й краще лежати в ліжку, коли ти вже в лікарні: два краєвиди, які неквапливо спостерігаєш із кімнати З регульованою температурою, куди приємніші від будь-яких інших, що на них трапляється глянути мимохідь із жарко натоплених порожніх палат, які чекають на нових хворих або щойно звільнились і куди тебе завозять на коротку часинку. Коли довго лежиш в одній кімнаті, краєвид, хоч би який він був, набирає особливої привабності, стає для тебе надто важливим, і ти вже не схочеш його міняти, навіть і дивитись на нього з іншої перспективи. Ото так і з радіо: є речі, що припадають тобі до душі і ти залюбки ними тішишся, а нових і слухати не хочеш. Найкращі мелодії, що їх передавали тієї зими, були «Проста пісенька», «Дівчина-соловейко» та «Маленькі.небилиці». Жодну іншу мелодію містер Фрейзер не слухав з такою приємністю. Непогана була ще «Школярка Бетті», але містера Фрейзера не-" відчепно діймали інші, перекручені слова, щораз непристойніші, 1 якими й поділитися там не було з ким, тож урешті він облишав цю пісню й повертався до футболу.

Десь близько дев'ятої години ранку в лікарні вмикали рентгенівський апарат, і тоді радіоприймач, що на той час брав тільки Гейлі, зовсім виходив з ладу. Багато жителів Гейлі, що мали приймачі, нарікали на той лікарняний рентгенапарат, бо він забивав ранкові передачі, але їх’ нарікання так ні до чого й не призвели, хоч багато хто вважав, що лікарня чинить негоже, користуючись апаратом саме в ті години, коли люди хочуть слухати радіо.

Десь під той час, коли треба було вимикати приймач, до палати зайшла сестра Сесілія.

— Ну, як там Каетано, сестро Сесіліє? — спитав містер Фрейзер.

— Ой, йому зовсім погано.

— Він непритомний?

— Ні, але, мабуть, скоро помре.

— А як ви себе почуваєте?

— Я так тривожуся за нього… І ви знаєте, жодна жива душа так і не прийшла його провідати. Нехай собі конає, мов собака, — тим мексіканцям хоч би що. Жахливі вони люди.