Розділ «КАРТЯР, ЧЕРНИЦЯ І РАДІО»

— Ніколи?

— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той саЬтоп, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мені в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.

— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.

— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.

— А чого ви самі в нього не стріляли?

— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці.— Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вдаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Бувало, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.

— То чого ж не покинете?

— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п'ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він усміхнувся. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.

— Вам не щастить в усіх іграх?

— Геть в усьому, і з жінками теж. — Він знов усміхнувся, показавши чорні зуби. <

— Справді?

— Справді.

— То що ж робити?

— Отак і жити помаленьку, чекати, поки переміниться талан.

— Аз жінками як?

— З жінками жодному гравцеві не щастить. Адже він весь час думкою в грі. Та й працювати доводиться вночі. Тоді, коли годиться бути з жінкою. Жоден чоловік, що працює вночі, не вдержить при собі жінки, коли вона чогось варта.

— Ви філософ.

— Ні, друже. Я провінційний картяр. З одного містечка до другого, тоді до третього, а там десь і до великого міста, а потім — усе з початку.

— А потім — куля в живіт.

— Це вперше в житті,— сказав мексіканець. — Такого ще ніколи не було.