Розділ «КАРТЯР, ЧЕРНИЦЯ І РАДІО»

— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.

— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексіканець. — А вам дуже боляче?

— Болить добряче. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви в мене розладналися.

— Ви маєте радіо. Якби це мені окрему палату і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.

— Ну, навряд.

— Hombre, si [52]. Це ж тільки на користь здоров'ю. Та коли поруч стільки людей, кричати не випадає.

— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.

— І головою, — відказав мексіканець, поплескавши себе по лобі.— Але голова не так важить.

— Тут було троє ваших земляків.

— їх прислали з поліції провідати мене.

— Вони принесли пиво.

— Мабуть, погане.

— Погане.

— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі.— Ще не можна сміятися. А музиканти з них нікудишні.

— А той, що вас підстрелив?

— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!

— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.

— А сам голий як бубон.

— Чому?

— Я бідний ідеаліст. Жертва облуди. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі.— Я гравець-професіонал, але грати люблю. По-справжньому грати. Дрібна гра — це чистісіньке шахрайство. Для. справжньої гри потрібен талан. А мені не таланить.