Розділ «ПРО ПРИРОДУ МЕРЦІВ»

— Я вже допоміг. Зробив усе, що тільки можна було зробити.

— Чом ви не звезете його вниз фунікулером?

— А хто ви такий, щоб допитувати мене? Чи ви мій начальник? Чи, може, командуєте цим пунктом? Зробіть ласку, відповідайте.

Лейтенант артилерії мовчав. У перев'язній їх було тільки два офіцери, решта всі солдати.

— Відповідайте, — наполягав лікар, тримаючи пінцетом голку. — Я чекаю вашої відповіді.

— Та розтуди тебе, — сказав артилерист.

— Он як, — мовив лікар. — Он як ви заговорили. Ну що ж, гаразд. Гаразд. Побачимо…

Лейтенант-артилерист підвівся й рушив до нього.

— Розтуди тебе й перетуди, — сказав він. — Розтуди матір твою. Розтуди сестру твою.

Лікар вихлюпнув йому в обличчя повне блюдечко йоду. Засліплений лейтенант метнувся до нього, навпомацки витягаючи пістолет. Лікар швидко забіг йому за спину, підставив ногу, а коли той упав, кілька разів копнув його носаком і підняв пістолет руками в гумових рукавичках. Лейтенант сів на підлозі, тримаючись за очі здоровою рукою.

— Я уб'ю тебе! — мовив він. — Я уб'ю тебе, як тільки продеру очі.

— Тут я господар, — сказав лікар. — Ви зрозуміли, що тут я господар, і я вам усе прощаю. Вбити мене ви не можете, бо ваш пістолет у мене. Сержанте! Фельдшера!

— Фельдшер на фунікулері,— сказав сержант.

— Промийте цьому офіцерові очі спиртом з водою. В них попав йод. І принесіть мені тазик помити руки. Зараз я візьмуся до нього.

— Я не дам вам до себе доторкнутися.

— Тримайте його міцніше. Він трохи не при собі.

Зайшов один із санітарів.

— Капітане-докторе…

— Чого вам?

— Той солдат у трупарні…