Розділ «ПРО ПРИРОДУ МЕРЦІВ»

— Нам неприємно чути, як він там дихає серед мерців.

— То не слухайте. Якщо ви заберете його звідти, вам зараз же доведеться нести його назад.

— Ми згодні, капітане-докторе.

— Ні,— сказав лікар. — Ні. Ви що, не чули?

— Чом ви не дасте йому вбивчої дози морфію? — спитав офіцер-артилерист, що чекав, поки йому перев'яжуть поранену РУКУ-

— Ви гадаєте, мені морфій ні на що більше не потрібен? А оперувати накажете так? Ви ж осьде маєте пістолета, то йдіть і застрельте його самі.

— В нього уже стріляли, — відказав офіцер. — Якби й в декого з вас, лікарів, постріляти, ви б заспівали іншої.

— Дуже дякую, — мовив лікар, вимахуючи пінцетом у повітрі.— Уклінно вам дякую. А мої очі? — Він показав на них пінцетом. — Як вам таке сподобалося б?

— Сльозоточивий газ. Ми вважаємо, що пощастило, коли тільки цим обійшлося.

— Бо тоді ви тікаєте з позицій, — сказав лікар. — Одразу ж біжите з тим газом сюди, щоб вас послали в тил. А то ще й натираєте очі цибулею.

— Ви з глузду з'їхали. Я пускаю повз вуха ваші образи. Ви божевільний.

Прийшли санітари.

— Капітане-докторе… — мовив один.

— Забирайтеся звідси! — звелів лікар.

Вони зникли.

— Я піду пристрелю того бідолаху, — сказав офіцер-артилерист. — У мене людяна душа. Я не можу допустити, щоб він так мучився.

— Пристрельте, — відказав лікар. — Ідіть і пристрельте. Візьміть на себе відповідальність. А я подам рапорт: пораненого застрелив такий-то лейтенант артилерії на пункті першої допомоги. Ідіть стріляйте. Ну ж бо!

— Ви нелюд.

— Мій обов'язок — допомагати пораненим, а не вбивати їх. Нехай це роблять панове артилеристи.

— То чого ж ви не допомагаєте йому?