Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Зрештою, — сказав я, — і літак на трьох колесах. І управління таке саме.

— Але не треба натискати на педалі.

— Так, — сказав я. — На педалі натискати не треба.

— Ну, годі про це, — сказав Білл.

— Про мене. Я просто заступився за триколісний велосипед.

— По-моєму, Генрі і письменник гарний, — сказав Білл. — Зате ти — не хлопець, а чудо. Тобі вже хтось казав, що ти чудовий хлопець?

— Отакої.

— Послухай. Ти не хлопець, а справжнє чудо, і я нікого в світі не люблю так, як тебе. В Нью-Йорку я не міг би тобі такого сказати. Там мене зразу записали б у гомосексуалісти. Ти знаєш, чому вибухла Громадянська війна? Тому, що Авраам Лінкольн був гомосексуаліст. Він був закоханий у генерала Гранта. І Джефферсон Девіс був закоханий у Гранта. Лінкольн звільнив рабів тільки через те, що побився об заклад. Судову справу Дреда Скотта сфабрикувала Ліга непитущих. Все пояснюється сексом! Полковникова леді і Джуді О’Греді були лесбіянки в душі.

Він помовчав.

— Хочеш почути ще далі?

— Хочу.

— Ні, далі в мене не готове. Зачекай до обіду.

— Біллі-балакун, — сказав я.

— Друзяка Джейк!

Ми поклали харчі й дві пляшки вина в рюкзак, і Білл узяв його на плечі. Я надів через плече чохол з вудками й зв'язані підсаки. Ми пройшли трохи дорогою, а тоді перетнули галявину й знайшли стежку, що вела через поле до лісу на схилі гори. Цією піщаною стежкою ми й попростували. Поле було горбкувате, трава густа, але низька, її обскубли вівці. Корови паслися вище, в горах. З лісу долинало теленькання їхніх дзвіночків.

Стежка привела нас до струмка, через який була покладена обстругана колода. Зігнуте деревце правило за поруччя. На піщаному дні калюжі коло струмка чорніли пуголовки. Ми видерлися на стрімкий берег і знову пішли горбистим полем. Озирнувшись, ми побачили Бургете — білі будинки, червоні дахи — й білий шлях, яким їхала, здіймаючи куряву, вантажна машина.

Проминувши поле, ми вийшли до ще одного, бурхливішого потічка. Піщаний шлях спускався до броду й зникав у лісі. Стежка ж знову вела до колоди, перекинутої через потічок трохи нижче від броду, а на тому березі зливалась із шляхом; ми ввійшли в ліс.

Це був старий буковий ліс. Коріння дерев випиналося з землі, гілля спліталося в суцільну крону. Ми йшли дорогою між товстих стовбурів старих буків, і сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, світлими плямами лягало на траву. Дерева були високі, з густими кронами, а проте в лісі не було темно. І ніде ані кущика, тільки шовковиста трава, дуже зелена й свіжа, і могутні сірі дерева, що стояли просторо, мов у парку.

— От де краса! — сказав Білл.

Дорога була крута, ми йшли вже густим змішаним лісом, а вона все ще вилася вгору, і коли подекуди й збігала вниз, то тільки для розгону на ще вищий схил. Весь час чулося теленькання дзвіночків. Нарешті дорога вихопилась на гребінь гори. Ми опинилися на найвищому хребті лісистого гірського пасма, що здіймалося над Бургете. На маленькій лісовій галявині на сонячному боці гори росли суниці. Далі дорога виходила з лісу й бігла гребенем. На тому хребті дерева не росли, схили йою вкривали жовті зарості дроку. А вдалині темні дерева й гострі сірі скелі позначали стрімкий берег річки Іраті.