Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

В кутку за дерев'яними столами стояло піаніно. Білл підійшов до нього й почав грати.

— Треба ж якось зігрітися, — сказав він.

Я вийшов, знайшов господиню й спитав, скільки коштуватиме кімната з харчами. Вона сховала руки під фартух і одвела погляд.

— Дванадцять песет.

— Ого! З нас стільки брали в Памплоні, але ж то Памплона.

Вона не відповіла, тільки зняла окуляри й протерла їх фартухом.

— Це забагато, — сказав я. — 3 нас стільки брали у великому готелі.

— Ми обладнали ванну кімнату.

— Може, у вас є щось дешевше?

— Влітку немає. Тепер саме сезон.

Ми були єдині пожильці готелю. «Ну нехай, — подумав я, — ми ж побудемо лише кілька днів».

— Це з вином?

— Авжеж.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Згода.

Я повернувся до Білла. Він хукнув у мій бік, показуючи, як холодно, проте не перестав грати. Я сів за один із столів і почав розглядати картини на стіні. На одній були мертві зайці, на другій — фазани, теж мертві, і на третій — мертві качки. Всі картини були темні й мовби закурені. На полицях буфета стояли пляшки із спиртним. Я переглянув їх. Білл усе ще грав.

— Чи не випити б нам гарячого ромового пуншу? — спитав він. — Від музики тепло тільки поки граєш.

Я вийшов і пояснив господині, що таке ромовий пунш і як його роблять. За кілька хвилин служниця принесла до їдальні глек, з якого йшла пара. Білл підвівся з-за піаніно, й ми почали пити гарячий пунш, дослухаючись до завивання вітру.

— По-моєму, рому тут малувато.

Я підійшов до буфета, взяв пляшку рому й відлив у глек півсклянки.

— Самочинна акція, — сказав Білл. — Ти нехтуєш законом.