Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Гаразд, поставлю! — крикнув я.

Білл помахав рукою і подався берегом далі. Я вийняв із рюкзака обидві пляшки й вийшов на дорогу, до того місця, де із залізної труби текла джерельна вода. Через рівчак під трубою була перекинута дошка. Я підняв її й, щільніше заткнувши корки, опустив пляшки у воду. Вона була така холодна, що рука відразу затерпла по зап'ясток. Я поклав дошку на місце, сподіваючись, що ніхто не знайде вина.

Моя вудка стояла приперта до дерева. Я взяв її, бляшанку з наживкою й підсаку й вийшов на греблю. Збудували її для потреб лісосплаву. Заставка була піднята, і я, сівши на одну з тесаних колод, задивився, як гладенький перед загатою плин води збурюється у водоспад. Під самою греблею, де вода шумувала, було досить глибоко. Поки я наживляв гачок, форель вистрибнула з білої піни на водостік, і її віднесло вниз. Перше ніж я впорався з наживкою, ще одна рибина майнула в повітрі такою самою гарною дугою й зникла в гуркотливому потоці. Я вибрав величеньке грузило, прикріпив його й закинув вудку у шумовиння під самою греблею.

Я не помітив, як узяла перша форель. Почавши намотувати волосінь, я просто відчув, що на гачку сидить риба, і витяг її — хоч як вона опиралася, згинаючи вудлище мало не навпіл, — із вируючої води на греблю. То була добра рибина; я вдарив її головою об колоду, вона затріпотіла, витяглась, і я вкинув її в сумку.

Поки я морочився з нею, кілька форелей стрибнули на водостік. Щойно я наживив і закинув вудку, клюнула ще одна, і я витяг її так само, як першу. Невдовзі я вже мав їх шість штук. Завбільшки всі вони були майже однакові. Я поклав їх рядочком, головами в один бік, і замилувався ними. Вони були дуже гарно забарвлені, пружні й міцні від холодної води. День був жаркий, тому я розрізав їх, випатрав нутрощі разом із зябрами й викинув усе це на берег. Потім зійшов з греблі, вимив рибу в холодній, гладенькій і в'язкій воді перед загатою, нарвав папороті й склав улов у сумку: спершу листя папороті, потім три форелі, потім знову листя, зверху ще три форелі, і все прикрив папороттю. Форель на зеленому листі мала дуже гарний вигляд. Сумка тепер була повна, і я поклав її в затінок під дерево.

На греблі було жарко, тож я і бляшанку з наживкою сховав у затінок коло сумки, витяг з рюкзака книжку й умостився з нею під деревом, чекаючи, поки Білл прийде їсти.

Сонце вже стояло над головою, сховатися від нього було важко, та я знайшов місцинку під двома деревами, що зрослися, й почав читати. Книжка — назви не пам'ятаю — належала перу А. Е. В. Мейсона. То була чудесна історія про те, як один чоловік замерз в Альпах, провалився в льодовик і пропав, і як його наречена заприсяглася чекати рівно двадцять чотири роки, поки його тіло винесе на морену, і як закоханий у неї хлопець теж наготувався чекати, і вони все ще чекали, коли підійшов Білл.

— Упіймав що-небудь? — спитав він. І вудку, і підсаку, і сумку він тримав у одній руці, й піт котився з нього градом. Через гуркіт з греблі я не почув, як він підійшов.

— Шістьох. А ти?

Білл присів, розкрив сумку й виклав на траву велику рибину. Потім вийняв ще три форелі — одна від одної більші — і виклав їх рядочком у затінку під деревом. Обличчя в нього було спітніле й щасливе.

— А в тебе які?

— Дрібніші.

— Покажи!

— Я вже переклав їх листям.

— А все-таки, які вони завбільшки?

— Та як твоя найменша.

— Ой, брешеш.

— Якби ж то.

— І всіх узяв на черв'яка?

— Еге ж.