Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Нам треба пройти цим гребенем, перебратись через оту гору, потім перейти лісом через отой-он хребет за нею й спуститися в долину Іраті,— показав я Біллу.

— Нічого собі прогуляночка!

— Звісно, воно задалеко для того, щоб дійти туди, порибалити й того ж таки дня спокійненько вернутися назад.

— «Спокійненько». Це ти гарно сказав. Щоб устигнути туди й назад та ще бодай трохи порибалити, треба, по-моєму, бігти як очманілому.

Місця там були дуже гарні, але йшли ми довго й на той час, коли крутий шлях вивів нас із лісистих гір у долину Ріо-дє-ла-фабріка, добре-таки втомилися.

Дорога вихопилась із лісового холодка на гаряче осоння. Перед нами лежала річкова долина. По той бік річки височіло узвишшя. На схилі його росла гречка, в зеленому гайку ховалася біла хатина. Сонце пекло нещадно, і ми зупинились у затінку дерев коло греблі.

Білл приставив рюкзак до дерева, ми склали вудлища, закріпили котушки, прив'язали поводки й приготувалися рибалити.

— Ти певен, що в цьому рівчаку водиться форель? — спитав Білл.

— Аж кишить.

— Я ловитиму на муху. В тебе є штучні мушки?

— Он у тій коробочці.

— А ти ловитимеш на черв'яка?

— Еге ж. Я половлю тут, на греблі.

— Тоді я забираю мух. — Він прив'язав одну муху. — Куди б ти порадив іти? Вниз чи вгору?

— Краще вниз. Але й угорі добре ловиться.

Білл рушив берегом за водою.

— Візьми бляшанку з черв'яками!

— Не хочу. Якщо на муху не братиме, я просто покидаю трошки, та й по всьому.

Білл зупинився, вдивляючись у зоду.

— Слухай, — гукнув він крізь шум водоспаду, — може, варто поставити вино в те джерельце при дорозі?