Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— З'їж яйце.

Білл звів руки, тримаючи в одній куряче стегенце, а в другій — пляшку з вином.

— Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних! Споживаймо сік лози виноградної! Може, споживеш трошки, брате?

— Спершу ти, потім я, брате.

Білл зробив добрячий ковток.

— Споживи трошки, брате. — Він подав мені пляшку. — І не треба сумнівів, брате. Не треба лізти мавпячими руками в священні таємниці курника. Візьмемо це чудо на віру й скажемо просто — прошу, долучи свій голос до мого, брате, — а що ми скажемо, брате? — Він тицьнув у мене курячим стегенцем і повів далі: — Вже знаю! Ми скажемо — і я особисто пишаюся цими словами й хочу, щоб ти повторив їх за мною, ставши на коліна, брате. І нехай нікому не соромно буде ставати навколішки тут, серед цієї величної природи! Згадаймо, що ліси були першими храмами господніми. Тож, уклякнувши, скажемо: не їжте цієї курки, бо це — Менкен.

— Ану, — сказав я, — споживи трошки цього.

Ми відкоркували другу пляшку.

— В чім річ? — спитав я. — Ти не любив Брайєна?

— Я любив Брайєна, — сказав Білл. — Ми з ним були мов рідні брати.

— Де ти з ним познайомився?

— Ми з ним — і з Менкеном — навчалися в коледжі Святого Хреста.

— Із Френкі Фрічем.

— Це брехня. Френкі Фріч навчався у Фордгемському університеті.

— А я навчався в коледжі Лойоли разом з єпископом Меннінгом.

— Брехня, — сказав Білл. — Це я навчався в коледжі Лойоли з єпископом Меннінгом.

— В тебе вже посоловіли очі,— сказав я.

— Од вина?

— А від чого ж іще?

— Ні, це в мене від вогкості,— сказав Білл. — Треба, щоб хтось поклав край цій клятій вогкості!