Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Більше я не бачився з Брет, поки вона не повернулася з Сан-Себастьяна. Звідти від неї надійшла одна листівка з видом Кончі: «Любий! Тут мир і спокій. Привіт усім. Брет».

Не бачив я і Роберта Кона. Я чув, що Френсіс поїхала до Англії, а від Кона одержав записку, в якій він повідомляв, що на кілька тижнів їде з Парижа, ще сам не знає куди, але плекає надію, що я дотримаю слова, даного взимку, й візьму його з собою в Іспанію ловити рибу. Зв'язатися з ним, мовляв, я завжди зможу за допомогою його банкіра.

Брет не було, і Кон не докучав мені своїми турботами. Правду кажучи, я радів, що не треба грати в теніс, роботи було багато, я часто ходив на іподром, обідав з друзями, але здебільшого сидів у редакції, працюючи про запас, щоб наприкінці червня, коли ми з Біллом Гортоном поїдемо в Іспанію, можна було полишити все на секретаря. Білл Гортон приїхав, пробув кілька днів у мене й подався до Відня. Він був у піднесеному настрої і казав, що Штати — чудова країна, а Нью-Йорк — чудове місто. Там відбувся блискучий театральний сезон, і з'явилася ціла плеяда здібних боксерів напівважкої ваги. Кожен був здатний, трохи підрісши й набравши ваги, втерти носа самому Демпсі. Білл був сама життєрадісність. Він непогано заробив на новій книжці й сподівався заробити ще більше. Ми з ним добряче гульнули в Парижі, а потім він подався до Відня. Він мав намір повернутися за три тижні, щоб разом зі мною вирушити в Іспанію — рибалити й побувати на фієсті в Памплоні. Він писав, що Відень — чудово місто. Потім — листівка з Будапешта: «Джейку, Будапешт — чудове місто». Потім я одержав телеграму: «Буду в понеділок».

У понеділок увечері він приїхав. Я почув, як зупинилося таксі, підійшов до вікна й гукнув до нього. Він помахав мені і зник в під'їзді із своїми валізами. Я зустрів його на сходах і взяв одну валізу.

— Ну, — сказав я, — мандрувалося тобі, гадаю, чудово.

— Чудово, — погодився він. — Будапешт — просто чудове місто.

— А Відень?

— Розчарував мене, Джейку. Ох, розчарував. Я сподівався кращого.

— Чому ж? — Я діставав склянки й сифон.

— Я там запив, Джейку. Ох, і запив.

— Та невже? На, випий.

Біла потер лоба.

— Хоч убий, — сказав він, — не знаю, як воно сталось. Якось зненацька — раз! — і сталося.

— І довго тривало?

— Чотири дні, Джейку. Чотири божих дні.

— Де ж тебе носило?

— Не пам'ятаю. Написав тобі листівку. Це я пам'ятаю достеменно.

— А ще щось ти робив?

— Не певен. Можливо.