Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Мені треба зайти в бар, я маю справу до Гарві Стоуна.

Коли я виходив, Кон звів очі. Він був страшенно блідий. Чому він сидів тут? Чому він сидів і вислухував усе це?

Я стояв, прихилившись до стойки, і мені було видно їх у вікно. Френсіс усе ще говорила з отією ясною усмішкою, зазираючи йому в обличчя щоразу, коли питала: «Правда, Роберте?» А може, й не питала. Може, казала щось інше. Я сказав барменові, що не буду нічого пити, і вийшов у бічні двері. Вже за дверима я глянув крізь товщу двох шибок і побачив їх за столиком. Вона й досі щось йому казала. Я пройшов завулком до бульвару Распай. Зупинивши таксі, я назвав водієві адресу своєї квартири.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Коли я підійшов до сходів, консьєржка постукала в скляні двері своєї сторожки, і я зупинився, чекаючи її. Вона подала мені кілька листів і телеграму.

— Ось ваша пошта. І до вас приходила дама.

— Вона залишила картку?

— Ні. Її супроводив якийсь пан. Це була та сама, що приходила до вас вночі. Знаєте, цього разу вона мені дуже сподобалась.

— З нею був хтось із моїх знайомих?

— Не знаю. Я того пана бачила вперше. Він дуже великий. Дуже, дуже великий. А вона дуже мила. Дуже, дуже мила. Вночі вона була трохи… — Консьєржка підперла підборіддя рукою й кілька разів гойднула головою вперед і назад. — Я вам щиро скажу, мосьє Варне, уночі вона зовсім не видалася мені такою милою. Вночі я подумала про неї зовсім інакше. Але затямте мої слова: вона très, très gentille [49]. Видно, з дуже пристойної родини. Це відразу впадає в око.

— Вони нічого не переказували?

— Так, переказували. Що повернуться за годину.

— Впустіть їх, коли вони прийдуть.

— Гаразд, мосьє Барнсе. А та дама — о, вона не проста! Може, трошки дивакувата, але не проста, ні!

Консьєржка, перш ніж стати консьєржкою, торгувала напоями на паризькому іподромі. Все своє життя вона працювала під трибунами, але не спускала ока з людей, що на тих трибунах сиділи, і вельми пишалася своїм умінням визначати, хто з моїх гостей добре вихований, хто з благородної родини, а хто — справжній спортсмен. Одне тільки лихо: тим людям, що, на її думку не належали до жодної з цих трьох категорій, вона за всіх обставин казала, що мене немає вдома. Один мій приятель, мізерний на вигляд художник, якого мадам Дюзінель аж ніяк не могла зарахувати до людей добре врахованих, родовитих чи спортсменів, написав мені листа з проханням видати йому перепустку, щоб він міг проходити повз мою консьєржку, коли часом увечері захоче мене відвідати.

Я піднявся до себе, міркуючи, як же це Брет спромоглася улестити мою консьєржку. Телеграфував Білл Гортон: він прибував пароплавом «Франс». Я поклав пошту на стіл, пішов до спальні, роздягся і прийняв душ. Коли я витирався, коло вхідних дверей пролунав дзвінок. Я накинув халат, вступив у капці й пішов відчиняти. То була Брет. За нею стояв граф. У руках він тримав великий букет троянд.

— Добридень, любий! — сказала Брет. — Можна зайти?

— Заходьте. Я саме купався.

— Купався? Ото тобі добре живеться.

— Тільки приймав душ. Сідайте, графе Міппіпопуло. Що ви будете пити?