Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— А що сталося?

— Він вирішив, що ще не нагулявся. Я знала, що так буде, коли він поїхав у Нью-Йорк.

Вона глянула на мене ясними очима й повела далі, намагаючись говорити байдужим тоном:

— Якщо він не хоче, то я за нього й не піду. Це ж зрозуміло. Я тепер нізащо за нього не піду. Але навіщо було стільки тягти, цілих три роки, аж дотепер, коли я нарешті розлучилася.

Я промовчав.

— Ми збиралися відсвяткувати цю подію, а натомість сваримося. Поводимось, як діти. Він плаче, благає мене не переживати й тут-таки заявляє, що просто не може цього зробити.

— Кепська справа.

— Ще й яка кепська. Я на нього змарнувала два з половиною роки. А тепер уже й не знаю, чи схоче хто зі мною одружитися. Два роки тому в Каннах я могла б вийти за будь-кого. Усі старі парубки, що вже нагулялися й шукали ефектної дружини, упадали коло мене. А тепер я навряд чи знайду кого.

— Що ви. Перед вами ніхто не встоїть.

— Навряд. До того ж я прихилилась до нього. І хочу мати дітей. Я все сподівалася, що в нас будуть діти. — Вона глянула на мене ясними очима. — Хоч я не дуже люблю дітей, але й припускати не хочу, що в мене їх не буде. Я все сподівалася, що коли в мене з'являться діти, я полюблю їх.

— У нього є діти.

— Атож. У нього є діти, і в нього є гроші, і мати в нього багата, і він написав книжку, а те, що пишу я, ніхто не хоче друкувати, жоден видавець. А я ж пишу непогано. І грошей у мене немає зовсім. Я могла б домогтись аліментів, та хотіла якнайшвидше взяти розлучення. — Вона знову подивилася на мене дуже ясними очима. — Це несправедливо. Звісно, я й сама винна. Але не в усьому. Треба було мати голову на плечах. Та коли я все це йому кажу, він починає плакати й твердить, що не може одружитись. А чому не може? З мене вийшла б гарна дружина. Вдача в мене лагідна. Свободи його я не обмежую. Ет, що там казати.

— Кепсько виходить.

— А таки кепсько. Але балачками тут не зарадиш, правда? Ходімо назад, до кафе.

— Я теж, звісно, нічим зарадити не можу.

— Не можете. Не кажіть йому тільки, що я вам усе розповіла. Я знаю, чого йому хочеться. — І тут їй уперше зрадив удавано бадьорий тон. — Він хоче повернутися до Нью-Йорка саме в той час, коли вийде його книжка, щоб стати кумиром тамтешніх шльондр. Ось чого йому хочеться.

— Може, він і не стане їхнім кумиром. І взагалі він, по-моєму, не такий. їй-богу.

— Ви, Джейку, не знаєте його так, як я. Саме про це він і мріє. Я знаю. Знаю. Саме тому він і не хоче одружуватися. Він хоче цієї осені сам натішитися своєю славою.

— То вернімося до кафе?

— Так. Ходімо.