Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Випийте з нами келих вина, сер, — запропонував він.

— Ні, щиро дякую. Мені час іти.

— Ти справді йдеш? — спитала Брет.

— Так, — відповів я. — Голова розвалюється.

— Завтра побачимось?

— Прийдеш на корпункт?

— Навряд.

— А де б ти хотіла?

— Будь-де, годині о п'ятій.

— Тоді десь на тому березі.

— Гаразд. О п'ятій я буду в «Крійоні».

— Постарайся не забути, — сказав я.

— Отакої. Коли це я обманювала тебе? — відповіла Брет.

— Від Майкла щось чути?

— Сьогодні отримала листа.

— До побачення, сер, — сказав граф.

Я вийшов на вулицю й попрямував до бульвару Сен-Мішель, пройшов повз столики все ще переповненого кафе «Ротонда», глянув через дорогу на кафе «Дю Дом», столики якого тіснились аж до краю тротуару. Хтось помахав мені звідти рукою, я не роздивився, хто саме, і не зупинився. Я хотів швидше дістатися додому. Бульвар Монпарнас був безлюдний. У Лавіня вже пустили жалюзі, а з тротуару перед «Клозері-де-Ліла» забирали столики. Я пройшов повз пам'ятник Нею, що стояв серед молодої зелені каштанів у світлі ліхтарів. До його підніжжя був приставлений вінок із вицвілою червоною стрічкою. Я зупинився й прочитав напис: від бонапартистських груп і дата, яка, не пам’ятаю. Маршал Ней мав хвацький вигляд — у ботфортах, із шаблею в руці, на тлі свіжої зелені каштанів. Я мешкав через дорогу — трохи навскіс — на бульварі Сен-Мішель.

У кімнаті консьєржки світилось, я постукав, і вона віддала мені пошту. Я сказав їй: «На добраніч» — і піднявся нагору. Надійшло два листй й кілька газет. Я переглянув листи під газовою лампою в їдальні. Обидва зі Штатів. Один був банківським повідомленням: мій вклад дорівнював 2432 доларам 60 центам. Я дістав чекову книжку, вирахував суму чотирьох чеків, виписаних після першого числа поточного місяця, і виявив, що решта становить 1832 долари 60 центів. Тоді записав цю суму на звороті квитанції. У другому конверті було шлюбне оголошення. Містер Алоїзіус Кербі з дружиною повідомляли про одруження своєї дочки Кетрін — я не знав ні молодої, ні молодого. Видно, повідомлення розсилали за адресними довідниками. Кумедне ім'я. Ні, я нізащо не забув би людини на ім'я Алоїзіус. Щиро католицьке ім'я. І папір з гербом. Ще один Зізі — грецький герцог. Чи граф як його там. Кумедний тип, отой граф. У Брет теж титул. Леді Ешлі. Під три чорти Брет. Ідіть ви під три чорти, леді Еінлі.

Я засвітив лампу біля ліжка, виключив газ і навстіж розчинив вікна. Ліжко стояло далеко від вікна, і я сидів при розчинених вікнах біля ліжка й роздягався. Нічний вантажний трамвай, що розвозив по ринках городину, прогуркотів по рейках. Ці трамваї особливо діймали мене вночі, коли не спалося. Роздягаючись, я дивився на себе в дзеркалі великої шафи, що стояла поряд із ліжком. Типово французький спосіб розставляти меблі. І, як подумати, зручний. І треба ж, щоб тебе поранило саме так. Кумедно — як подумати. Я надів піжаму й ліг у ліжко. З поштою прибули два тижневики, де було все про кориду, і я вийняв їх із бандеролей. Один тижневик був оранжевий, другий — жовтий. Обидва писали про те саме, тож, прочитавши один, не знайдеш нічого нового в другому. «Ле Торіль» був кращий, і я почав з нього. Прочитав його від першого до останнього рядка, аж до оголошень та головоломок. Потім погасив лампу. Може, вдасться заснути.

І знову — ті думки. Давня кривда. І треба ж мені було схопити кулю, покалічитися на такому оперетковому фронті, як італійський! В італійському госпіталі ми навіть домовилися заснувати своє товариство. І назву придумали — по-італійському вона звучала дуже кумедно. Цікаво, як склалася доля тих хлопців-італійців? Ми лежали в Мілані, в Головному госпіталі, в корпусі Понте. А сусідній будинок називався корпусом Цонди. І там стояла статуя Понте. Чи, може, Цонди. Саме там і відвідав мене штабний полковник. Ото була таки комедія! Тоді мені чи не вперше стало смішно. Я був геть забинтований. Але йому розповіли про мене. І він тут-таки виголосив блискучу промову: «Ви, чужоземець, англієць (всіх чужоземців називали англійцями), віддали більше, ніж життя». Ото була промова! Треба було мені записати її золотими літерами й повісити в рамці у себе в кабінеті. Він жодного разу не всміхнувся. Певно, весь час уявляв себе на моєму місці. «Che mala ioituna! Che mala fortunaZ»[48]