Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Атож.

Жодного таксі.

— Можна пройти до Пантеону й там узяти.

— Зайдімо краще до сусіднього шинку, замовимо по чарці, а по таксі пошлемо.

— Ти вже, бачу, зайвого кроку пішки не ступиш.

— Коли без цього можна обійтися.

Ми зайшли до сусіднього шинку, і я послав офіціанта по таксі.

— Ну от, ми й утекли від них, — сказав я.

Ми стояли біля високої, оббитої цинком стойки, мовчали й дивились одне на одного. Офіціант повернувся й сказав, що таксі чекає. Брет міцно стисла мою руку. Я дав офіціантові франк, і ми вийшли.

— Куди поїдемо? — спитав я.

— Куди завгодно.

Я звелів шоферові їхати в парк Монсурі, сів і зачинив за собою дверцята. Брет сиділа в кутку, відкинувшись на спинку, заплющивши очі. Я вмостився поряд із нею. Машина рушила з місця.

— Ох любий, я така нещасна! — промовила Брет.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Машина піднялася вулицею вгору, перетнула освітлену площу, а тоді пірнула в темряву, знову їдучи вгору, потім виїхала на темну вулицю за церквою Сент-Етьєн-дю-Мон, далі прошурхотіла асфальтом під деревами й повз автобус на зупинці на площі Контрескарп і завернула на бруківку вулиці Муфтар. Обабіч вулиці світилися вікна барів і вітрини ще не зачинених крамниць. Ми сиділи окремо, та на повороті на стару вибоїсту вулицю нас притисло одне до одного. Брет зняла капелюха. Відкинула голову. При світлі, що падало з вітрин, я бачив її обличчя, потім стало темно, а потім, вже на авеню Де-Гобелен, я знову виразно побачив її обличчя. Вулиця була розкопана, на трамвайній колії працювали робітники. Яскраве світло карбідних ламп вихоплювало з темряви її біле обличґчя і довгий вигин шиї. Таксі знову пірнуло в темряву, і я поцілував Брет. Вона відповіла на поцілунок, а тоді відвернулася й забилась у куток, якнайдалі від мене. Понуривши голову, вона сказала:

— Не займай мене. Будь ласка, не займай мене.

— Що з тобою?

— Це нестерпно.

— Брет!

— Не треба! Ти ж знаєш. Для мене це нестерпно. Ох, любий, зрозумій же, будь ласка.