Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Мені треба вранці працювати, — відповів я. — Та й однаково тебе я вже не наздожену — тільки нудьгу наганятиму.

— Не будь дурнем.

— Не можу.

— Ну, гаразд. Передати йому вітання?

— Авжеж. Найтепліші.

— На добраніч, любий.

— Я чую в голосі сльози?

— Ну й бридкий же ти.

Ми поцілувалися на прощання, і Брет затремтіла.

— Краще я піду, — сказала вона. — На добраніч, любий.

— Ти могла б і не йти.

— Ні.

На сходах ми поцілувалися ще раз, я гукнув консьєржці, і та пробуркотіла щось, ідучи до дверей. Я повернувся нагору й у відчинене вікно дивився, як Брет підійшла до великого лімузина, що чекав коло тротуару під ліхтарем. Вона сіла, й машина рушила. Я відвернувся. На столі стояли порожня склянка і склянка, наполовину наповнена бренді з содовою. Я виніс обидві на кухню й вилив недопите в раковину. Потім вимкнув світло в їдальні, сів на ліжко, скинув капці й ліг. І через оцю-от Брет я плакав! Але тут я згадав, як вона йшла вулицею й сідала в машину, і, певна річ, за мить мене знов охопив відчай. Удень не штука вдавати із себе залізного. Інша річ — уночі.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Вранці я пройшов бульваром Сен-Мішель до вулиці Суфле й випив кави з булочкою. Ранок був гарний. У Люксембурзькому саду цвіли каштани. Приємна прохолода вранішнього повітря віщувала спекотний день. За кавою я перегянув газети, потім викурив сигарету. З ринку вже йшли квіткарки, в'яжучи на ходу букетики. В один бік поспішали студенти-юристи, в другий — студенти Сорбонни. Бульваром бігли трамваї, люди поспішали на роботу. Я проштовхався на задню площадку автобуса і доїхав до церкви Мадлен, а звідти пройшов бульваром Капуцинок до Опери й завернув до корпункту. Дорогою я проминув чоловіка, що продавав заводних жабок, і чоловіка, що продавав іграшкових боксерів. Я завернув убік, щоб не наступити на нитки, за допомогою яких його помічниця приводила в рух боксерів. Вона тримала їх у схрещених руках, але дивилася кудись убік. Продавець умовляв двох туристів купити іграшки. Ще троє туристів зупинилися поглянути. Я пішов далі за чоловіком, який штовхав перед собою коток, друкуючи великими літерами на тротуарі слово CINZANO. Скрізь, куди не кинеш оком, люди поспішали на роботу. Було приємно йти на роботу. Я перетнув вулицю й зайшов на корпункт.

Піднявшись до себе, я прочитав французькі ранкові газети, покурив, а тоді сів за машинку й добре попрацював цілий ранок. Об одинадцятій я взяв таксі, поїхав на Ке-д'Орсе й просидів з півгодини разом з десятком кореспондентів, слухаючи, як представник міністерства закордонних справ, молодий дипломат у рогових окулярах, відповідає на запитання. Прем'єр-міністр поїхав у Ліон виступати чи, точніше, вже повертався після виступу до Парижа. Кілька журналістів поставили запитання тільки для того, щоб послухати самих себе, кілька запитань поставили кореспонденти телеграфних агентств, яких справді цікавили відповіді. Ніяких новин не було. З міністерства я поїхав в одному таксі з Вулсі й Крамом.

— Що ти робиш вечорами, Джейку? — спитав Крам. — Тебе ніде не видно.

— Переховуюсь у Латинському кварталі.

— Треба буде колись туди зазирнути. В «Дінго». Там це, здається, наймодніше кафе?

— Так. А є й нове, ще краще— «Селект».