Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Ти не кохаєш мене?

— Не кохаю? Та я вся тану від одного твого дотику.

— Невже ми нічого не можемо зробити?

Тепер вона сиділа випростана. Я обійняв її, і вона пригорнулася до мене; ми затихли. Вона дивилася мені в очі так, як уміла дивитися лише вона — так, що вже здавалося, ніби то не її очі. Вони дивилися, невідривно дивилися й тоді, коли будь-які інші очі перестали б дивитися. Вона дивилася так, наче в світі не існує нічого, на що вона не наважилася б так дивитись, а насправді ж світ для неї був повен жахів.

— І ми анічогісінько не можемо зробити, — сказав я.

— Не знаю, — мовила вона. — І не хочу вертатися знову в те пекло.

— Виходить, нам краще не зустрічатися.

— Ні, не бачитися з тобою я не можу. Зрештою йдеться ж не тільки про це.

— Не тільки. Але закінчується завжди цим.

— Це моя вина. Хіба за все, що ми робимо, нам не доводиться розплачуватись?

Вона дивилася мені в очі. Глибина її очей бувала різною, іноді вони здавалися мені зовсім пласкими. Але тепер вони були прозоро бездонними.

— Як згадаю, скільком я зіпсувала життя… Тепер я за це розплачуюсь.

— Дурниці,— сказав я. — Та й те, що мене спіткало, вважається дуже смішним. Я вже більше про це не думаю.

— Аякже, не думаєш.

— Ну, годі про це.

— Колись і я з цього сміялася. — Вона не дивилася на мене. — Приятель мого брата повернувся таким з Монса. Хлопцям це здавалося страшенно смішним. Хлопці взагалі нічого йе розуміють, правда?

— Правда, — відповів я. — Ніхто взагалі нічого не розуміє.

Мені особисто тут було все давно зрозуміле. Свого часу я зі всіх боків зважив це питання і, зокрема, переконався, що певні каліцтва й вади викликають сміх, хоча для того, хто їх має, вони — тяжке нещастя.

— Бо це таки смішно, — сказав я. — Дуже смішно. І бути закоханим теж смішно.

— Справді? — Очі її знову стали пласкими.