Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Ми пройшли повз театр, проминули площу, й натовп поніс нас між ярмарковими спорудами, між рядами яток та кіосків. На перехресті ми завернули до Пасео-де-Сарасате. В парку чепурна публіка прогулювалася центральною алеєю.

— Ні, не треба туди, — сказала Брет. — Сьогодні я не хочу, щоб на мене витріщали очі.

Ми стояли на осонні. Після дощу і хмар, що набігали з моря, настав погожий, гарячий день.

— Сподіваюсь, вітер ущухне, — сказала Брет. — Бо вітер йому заважає.

— І я сподіваюсь.

— Він каже, бики добрі.

— Добрі.

— Це каплиця святого Ферміна?

Брет дивилася на жовту стіну каплиці.

— Так. Звідси в неділю розпочалося свято.

— Зайдімо, га? Я помолюся за нього, і взагалі.

Ми зайшли у важкі, оббиті шкірою двері, що відчинилися від легкого дотику. Всередині було напівтемно. Молільників зібралося багато. Це я побачив, коли очі призвичаїлися до мороку. Ми вклякнули перед однією з довгих дерев'яних лав. Незабаром я відчув, що Брет випросталася, і побачив, що вона дивиться просто себе.

— Ходімо, — хрипко прошепотіла вона. — Ходімо звідси. Кляті нерви не витримують.

Коли ми вийшли на залиту сонцем вулицю, Брет глянула вгору, на зігнуті вітром верхівки дерев. Молитва явно не допомогла.

— Не знаю, чому я так нервую в церкві,— сказала Брет. — Мені в ній ніколи не легшає.

Ми пішли далі.

— Я не сполучаюся з релігійною атмосферою, — сказала Брет. — Видно, в мене фізіономія не та.

— Знаєш, — трохи згодом озвалася вона, — я зовсім за нього не хвилююсь. Я просто щаслива.

— Ну й добре.

— Та краще б усе ж таки цей вітер ущух.