Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Брет нахилилася вперед. Плащ був важкий, цупкий і негнучкий від гаптування. Підручний Ромеро озирнувся, похитав головою й щось сказав. Мій сусіда нахилився до Брет.

— Він не хоче, щоб ви його розгортали, — сказав він. — Він хоче, щоб ви його згорнули й тримали на колінах.

Брет згорнула важкий плащ.

Ромеро не дивився на нас. Він розмовляв з Бельмонте. Бельмонте послав свій парадний плащ друзям. Він дивився на них і посміхався своєю вовчою посмішкою, самими губами. Ромеро перехилився через бар'єр і попросив води. Підручний подав йому глек, і Ромеро налив води на підкладку свого бойового плаща, а тоді втоптав його поділ у пісок.

— Нащо це він? — спитала Брет.

— Щоб важчий був під вітром.

— На його обличчя страшно дивитися, — сказав Білл.

— Він страшенно погано себе почуває,— сказала Брет. — Йому слід було б лежати в ліжку.

Першого бика вбивав Бельмонте. Бельмонте працював дуже добре. Але він одержував за виступ тридцять тисяч песет, і люди простояли цілу ніч у черзі за квитками на його виступ, і тому глядачі вимагали, щоб він працював краще, ніж дуже добре. Майстерність Бельмонте полягає в тому, що він працює близько до бика. В кориді розрізняють терен бика і терен матадора. Лишаючись на своєму терені, матадор перебуває в порівняній безпеці. Та щоразу як він вривається на терен бика, йому загрожує смерть.

У розквіті сил Бельмонте завжди працював на терені бика. У публіки це викликало передчуття неминучої трагедії. Люди йшли на кориду, щоб побачити Бельмонте, зазнати трагічних передчуттів, а то й стати свідками його загибелі. П'ятнадцять років тому казали: коли хочеш побачити Бельмонте — поспішай, поки він ще живий. Відтоді він убив понад тисячу биків. Коли він кинув виступати, про нього почали складати легенди, а коли він повернувся на арену, публіка була розчарована, бо жоден смертний не міг працювати так близько до бика, як легендарний Бельмонте— навіть, ясна річ, сам Бельмонте.

До того ж Бельмонте ставив умови, вимагав, щоб його бики були не завеликі й роги їхні були не надто небезпечні, і через це про передчуття трагедії вже не могло бути й мови, і публіка, яка вимагала від змученого фістулою Бельмонте втричі більше, ніж він будь-коли спроможний був дати, вважала себе ошуканою й обікраденою, й від зневаги підборіддя Бельмонте випиналося дедалі більше й обличчя жовтішало, а що від болю рухи його ставали незграбними, то врешті натовп почав виявляти до нього неприховану ворожість, на що він відповідав цілковитим презирством. Він сподівався, що сьогодні йому випаде великий день, а натомість вийшов день глузувань, знущань і врешті ганьби, коли подушки, шматки хліба й овочі полетіли в нього на арену, де він колись здобував свої найблискучіші перемоги. Його підборіддя тільки ще більше випиналось. Часом, почувши якусь особливо дошкульну образу, він повертав голову й вишкіряв зуби в лютій безгубій посмішці, а тим часом біль від кожного руху чимдалі гострішав, аж доки жовте обличчя його не зблідло до кольору пергаменту, й після того, як він убив другого бика і град недоїдків і подушок припинився, після того як він з тією ж вовчою посмішкою й тим самим зневажливим поглядом відсалютував президентові й через бар'єр оддав свою шпагу, щоб її витерли й сховали у футляр, він увійшов до кальєхону і сперся на бар'єр під нами, поклавши голову на руки, нічого не бачачи, нічого не чуючи, тільки тамуючи біль. Підвівши, нарешті, голову, він попросив води. Він випив трошки, прополоскав рот, виплюнув воду, взяв свій плащ і повернувся на арену.

Вже через те, що публіка була проти Бельмонте, вона була за Ромеро. Вона зааплодувала йому, тільки-но від одійшов од бар'єра й рушив до бика. Бельмонте також стежив за Ромеро, стежив увесь час, хоч не показував цього. На Марсіаля він не звертав уваги. Від Марсіаля він не чекав нічого особливого. Він повернувся на арену позмагатися з Марсіалем, наперед певний своєї перемоги. Він гадав, що змагатиметься з Марсіалем та іншими майстрами декадентського стилю, і знав, що його чиста робота так відрізнятиметься від псевдомистецтва зірок занепадницької доби, що вже самої його появи на арені вистачить, щоб забезпечити перемогу. Ромеро зіпсував цей його вихід після тривалої перерви. Ромеро весь час робив — легко, спокійно, красиво — те, що йому, Бельмонте, вдавалося тепер робити лише зрідка й через силу. Натовп відчував це, навіть туристи з Біарріца, навіть американський посол і той нарешті це зрозумів. Такого виклику Бельмонте прийняти не міг, бо наслідком його могла бути лише тяжка рана або смерть. Бельмонте підупав на силі. Він уже не зазнавав хвилин найвищого натхнення на арені. Він не був навіть певен, що такі хвилини взагалі можливі. Щось наче зламалося, й життя тепер лише зрідка спалахувало в ньому. В його виступі ще траплялися спалахи давньої величі, але вони нічого не варті були, бо він наперед знецінив їх, коли, вийшовши з машини й спершись на огорожу, вибрав у розпліднику, що належав його приятелеві, двох найбезпечніших бичків. Отже, він мав убити двох невеликих, сумирних бичків з короткими рогами, і якщо до нього й поверталася часом давня велич — бодай на коротку мить, крізь неугавний біль, — то це була велич знецінена, продана наперед, і вона не тішила його. Так, він ще міг показати себе, але щастя він уже не відчував.

Педро Ромеро мав справжню велич. Він любив кориду, і я бачив, що він любить биків, і бачив, що він кохає Брет. Того дня він використовував кожну нагоду, щоб працювати просто у Брет перед очима. І при цьому жодного разу не глянув угору. Це додавало особливого блиску його виступові, й робив він так не тільки заради неї: так краще було й для нього самого. Не шукаючи схвалення в її погляді, він тим самим немовби робив усе тільки для себе; це додавало йому сили, і водночас, звісно, призначалося й для неї. Але робилося так, щоб виступ від цього не програвав. Саме тому успіх не покидав його того дня.

Своє перше кіте він провів просто під нами. Всі троє матадорів по черзі перехоплюють бика після кожного нападу його на пікадора. Бельмонте був першим. Марсіаль — другим. І останнім — Ромеро. Всі троє стояли ліворуч від коня. Пікадор у насунутому на очі капелюсі наставив списа під гострим кутом на бика, міцно стис острогами коня і, тримаючи повіддя в лівій руці, змусив коня рушити вперед. Бик був насторожі. Здавалося, він дивиться на білого коня, але насправді він стежив за трикутним сталевим вістрям піки. Ромеро помітив, що бик починає повертати голову. Бик не хотів нападати. Ромеро змахнув плащем так, щоб червоний колір спалахнув перед очима бика. Бик зірвався з місця, кинувся, але замість червоного спалаху побачив білого коня, й пікадор, подавшись якомога далі вперед над головою коня, встромив сталевий наконечник довгого горіхового списа у вузол м'язів між лопатками бика й, налігши на спис, повів коня півколом, поглиблюючи рану, роз'ятрюючи її сталевим вістрям, пускаючи кров бику, призначеному для Бельмонте.

Поранений бик не опирався. Йому не хотілося нападати на коня. Він обернувся, і фігури на арені перегрупувались: Ромеро повів його своїм плащем. Він повів бика легко й плавно, а тоді спинив його просто перед собою і махнув плащем. Бик задер хвоста, кинувся, і Ромеро, прикипівши до місця стуленими ногами, повів бика плащем навколо себе. Вологий, важкий від піску плащ розправився, мов вітрило, й Ромеро завершив оберт, весь час тримаючи його перед самою мордою бика. Вони знову стояли один проти одного. Ромеро всміхнувся. Бик знову кинувся, плащ знову напнувся, мов вітрило, й Ромеро повів бика навколо себе, тепер у зворотному напрямі. Щоразу Ромеро так близько підпускав бика до себе, що людина, бик і плащ, який робив повний оберт перед мордою бика, зливалися в одне чітко окреслене ціле. І все це відбувалося так повільно, так ритмічно, що, здавалося, Ромеро заколисує бика. Він зробив чотири оберти-вероніки й скінчив напівобертом — завів бика собі за спину, а тоді, перекинувши плащ через руку й узявшись другою рукою під бік, рушив назустріч оплескам, а бик завмер, дивлячись йому в спину — дивлячись, як віддаляється його спина.

Зі своїми биками він працював бездоганно. Його перший бик погано бачив. Після двох веронік Ромеро вже знав, наскільки зіпсований зір у бика, й відповідно побудував свій виступ. То була не блискуча корида. Тільки бездоганна. Публіка вимагала, щоб бика замінили. Вона зчинила страшенний галас. Нічого надзвичайного не зробиш з биком, який не розрізняє кольорів, але голова кориди не віддавав наказу про заміну.

— Чому його не замінять? — спитала Брет.

— За нього заплачено. Ніхто не хоче йти на збитки.

— Це ж нечесно щодо Ромеро.

— А ти подивись, як він упорається з биком, що не розрізняє кольорів.