Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Що ви п'єте? — спитав я в Білла й Роберта.

— Херес, — сказав Кон.

Я звелів офіціантові подати те саме.

Та перш ніж офіціант приніс вино, над площею злетіла ракета, вістуючи початок фієсти. Ракета розірвалася, й високо в небі над театром «Гайяр» по той бік площі зависла куля сірого диму. Сіра куля висіла в небі, як слід від вибуху шрапнелі, й, поки я дивився на неї, вгору шугнула ще одна ракета, випустивши проти яскравого сонця тоненький струмінь диму. Я побачив яскравий спалах, і в небі з'явилася ще одна сіра хмарка. На той час, як розірвалася друга ракета, під аркадою, ще хвилину тому безлюдною, скупчилося стільки народу, що офіціант насилу протовпився до нашого столика, тримаючи пляшку високо над головою. Люди сходилися на площу звідусіль, і чути було, як вулицею наближаються дудки, флейти й барабани. Оркестр грав «ряу-ряу» — дудки пронизливо завивали, барабани гупали, — а за музиками, пританцьовуючи, йшли чоловіки й хлопці. Коли музика уривалася, вони всі присідали навпочіпки посеред вулиці, а коли дудки й флейти заходилися виском, а барабани починали монотонно, лунко бухкати, вони дружно підстрибували й били закаблуками. Натовп був такий густий, що видно було тільки, як колишуться голови й плечі танцюристів.

Граючи на сопілці, площею йшов згорблений чоловік, а за ним, галасуючи, смикаючи його за одяг, бігла зграя дітлахів. Він проминув кафе, — перейшов площу й повів дітлахів за собою в одну з бічних вулиць. Ми бачили його безвиразне рябе обличчя, коли він проходив, граючи на сопілці, в супроводі дітей, що галасували й смикали його за поли.

— Певно, тутешній юродивий, — сказав Вілл. — Боже! Подивіться-но туди!

Вулицею сунули танцюристи, самі чоловіки. Вони котилися суцільною масою, на чолі з власним оркестром флейтистів та барабанщиків. Видно, вони належали до якоїсь спілки — всі в однакових блакитних робочих блузах, з червоними хустками на шиї, а попереду, на двох жердинах, — великий транспарант. Танцюючи, вони наближалися в оточенні натовпу, і транспарант танцював разом з ними. На ньому було написано: «Слава вину! Слава іноземцям!»

— А де іноземці? — спитав Роберт Кон.

— Іноземці — це ми, — сказав Білл.

Ракети весь час злітали в небо. Всі столики були тепер зайняті. Натовп розходився з площі й осідав по кафе.

Такий був початок фієсти, яка тривала сім днів і ночей. Сім діб люди танцювали, пили, галасували. І все, що відбувалося, могло відбутися тільки під час фієсти. Врешті довколишній світ утратив ознаки реальності, і вже здавалося, що людські вчинки не можуть мати наслідків. Сама думка про якісь наслідки здавалася недоречною під час фієсти. Весь час, навіть коли западала тиша, вас не полишало відчуття, що треба кричати, щоб вас почули. І таке саме відчуття супроводжувало кожен вчинок. Бо то була фієста, й тривала вона сім діб.

Того першого дня вулицями пройшла велелюдна святкова процесія. Святого Ферміна носили від церкви до церкви. В процесії брали участь усі сановники, світські й духовні. В густому натовпі ми їх так і не побачили. Попереду урочистої процесії й позаду її вистрибували танцюристи «ряу-ряу». Впадала в око група танцюристів у жовтих сорочках. Над головами глядачів, що тісними рядами вишикувалися на тротуарах прилеглих до площі вулиць, нам видно було тільки велетнів — зроблених із пап'є-маше тридцятйфутових індіанців, маврів, короля з королевою, які урочисто вальсували під звуки «ряу-ряу».

Слідом за статуєю святого Ферміна сановники зникли в каплиці, а почесна варта й решта процесії залишилися чекати надворі — поряд з масками велетнів стояли чоловіки, що в тих масках танцювали, а карлики з надувними кулями снували в натовпі. З каплиці пахло ладаном, і з неї один по одному виходили люди і знову прямували до церкви. Ми поткнулися були туди, але Брет зупинили на порозі, бо вона була простоволоса, тож ми завернули й пішли вулицею, що вела від каплиці до міста. Обабіч на тротуарах стояли люди, чекаючи, коли повертатиметься процесія. Кілька чоловік оточили Брет і почали танцювати. На їхніх шиях висіли довгі вінки білого часнику. Вони схопили мене й Білла за руки, затягли в коло, й Білл теж пішов у танок. Усі вони співали. Брет і собі хотіла стати в коло, але її не пустили. Вони хотіли танцювати навколо неї, як навколо священної статуї. Коли пісня завершилася пронизливим «ряу-ряу», вони потягли нас до винарні. Ми опинилися біля стойки. Брет посадили на бочку з вином. У темній винарні було повно чоловіків, і всі вони щось співали низькими, грубими голосами. За стойкою вино точили просто з бочок. Я поклав гроші за вино, але один із чоловіків згріб їх і сунув мені назад у кишеню.

— Де б дістати бурдюк для вина? — сказав Білл.

— Тут поряд є крамниця, — відповів я. — Зараз піду й куплю.

Танцюристи не хотіли відпускати мене. Троє з них, умостившись на високій бочці поряд із Брет, вчили її пити з бурдюка. Вони повісили їй на шию часникову гірлянду. Один умовляв її взяти в руки склянку. Другий навчав Білла пісні — співав йому у вухо, вистукуючи такт на Білловій спині.

Я пояснив їм, що зараз повернуся, й вийшов на вулицю шукати майстерню, у вікні якої бачив бурдюки для вина. На тротуарах вирував натовп. Віконниці багатьох крамниць та майстерень були зачинені, і я ніяк не міг знайти потрібну. Роздивляючись довкола, я дійшов аж до церкви. Потім спитав перехожого, він узяв мене під руку й привів до майстерні. Вікна її прикривали віконниці, але двері були розчинені навстіж.

Усередині пахло вичиненими шкірами й гарячим дьогтем. У кутку сидів майстер і розфарбовував за допомогою трафарету готові бурдюки. Вони гронами висіли під стелею. Чоловік, що привів мене, зняв один, надув, зав'язав шийку і, кинувши на підлогу, скочив на нього.

— Бачите! Не пропускає!

— Мені потрібен ще один. Великий.