Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

О котрій годині я ліг — не скажу. Пам'ятаю, що коли роздягнувся і накинув халат, то трохи постояв на балконі. Я знав, що добряче впився, і, повернувшись до кімнати, засвітив лампу в узголів'ї над ліжком і почав читати. Я читав Тургенева. Мабуть, я кілька разів перечитував одні й ті самі дві сторінки. То було оповідання із «Записок мисливця». Я читав його раніше, але тепер воно здавалося мені незнайомим. Пейзаж вимальовувався дедалі чіткіше, й у голові ніби прояснювалося. Я був дуже п'яний, але очей не заплющував — не хотів, щоб кімната йшла обертом. Почитаю ще трохи, думав я, і все мине.

Я чув, як Брет і Роберт Кон піднялися сходами. Кон попрощався перед її дверима й пішов до себе нагору. Я чув, як Брет увійшла до сусідньої кімнати. Майкл уже був у ліжку. Ми піднялися з ним разом годину тому. Він прокинувся, коли вона ввійшла, й вони перемовилися кількома словами. Я чув, як вони сміються. Я вимкнув світло й спробував заснути: читати більше не було потреби. Я вже не відчував запаморочення, коли заплющував очі. Але заснути я не міг. Здавалося б, у темряві все має уявлятися таким самим, як при світлі. А виходить, що ні.

Колись, обміркувавши все це, я півроку не вимикав на ніч світла. Блискуча ідея, правда? Ет, щоб вас чорти взяли, жінки. Щоб тебе чорти взяли, Брет Ешлі.

Кажуть, жінка такий чудовий приятель. Еге ж, страх який чудовий. Щоб заприятелювати з жінкою, треба передусім закохатися в неї — це й буде основа приязні. Я довго тішився приязню Брет. І не думав, чого це коштує їй. Я брав, а їй не давав нічого. Це тільки відсувало на час пред'явлення рахунку. А рахунок надходить завжди. Це одне з тих чудових правил, на які можна твердо розраховувати.

Я думав, що заплатив за все. Не так, як жінки, що платять, і платять, і платять. І не так, як розплачуються за провину чи гріх. А просто здійснивши обмін, — коли щось віддаєш і щось одержуєш за те або працюєш і одержуєш винагороду. Зрештою, в той чи той спосіб платити доводиться за все, що має хоч якусь вартість. Я по-своєму платив за чимало такого, що мені подобалося, за право тішитися життям. За таке платиш або знанням, або досвідом, або ризиком, або грошима. Вміння тішитися життям — це, зрештою, вміння одержувати сповна за свої гроші й задовольнятися цим. А своє одержувати можна. Світ — чудовий універсальний магазин. Між іншим, непогана теорія! «Через п'ять років, — подумав я, — вона здаватиметься тобі такою ж безглуздою, як усі попередні твої непогані теорії».

А втім, може, буде й не так. Може, з роками ти навчишся чогось. Але я не хочу знати, навіщо існує світ. Я хочу знати лише, як у ньому жити. Може, навчившись у ньому жити, ти водночас довідаєшся, навіщо він існує.

Якби ще Майкл не знущався з Кона! Майкл не вміє пити. Брет уміє пити. Білл уміє пити. Кон, той ніколи не впивається. А Майкл, упившись, стає нестерпним. Мені приємно, коли він дошкуляє Конові. Але краще б він цього не робив, бо потім я сам собі гидкий. Це і є моральність: коли потім гидко. А втім, ні, це, мабуть, аморальність. Оце-то відкриття! Яка все-таки бридня спадає тобі на думку вночі. Казна-що, сказала б Брет. Казна-що! Коли маєш справу з англійцями, починаєш подумки вживати їхні звороти. В англійській розмовній мові — принаймні вищого світу — слів, певно, ще менше, ніж в ескімоській. А втім, що я знаю про ескімоську мову? Анічогісінько. Може, це чудова мова. Скажімо краще, менше ніж в ірокезькій. Про неї я теж, однак, нічого не знаю. В англійців головне — інтонація. Одне й те саме речення може означати що завгодно. Ні, все-таки вони мені подобаються. І подобається, як вони розмовляють. От Гарріс, наприклад. А втім, Гарріс не належить до вищого світу.

Я знову ввімкнув світло й почав читати. Те саме оповідання Тургенєва. Я знав, що, прочитавши його тепер, коли уява збуджена надміром коньяку, я збережу його в глибинах пам'яті, й потім мені здаватиметься, що прочитане відбувалося зі мною. Воно назавжди ввійде в мій досвід. Між іншим, ще один приклад того, як доводиться платити за гарні речі, щоб потім їх мати. Десь над ранок я нарешті заснув.

Наступні два дні в Памплоні спливли тихо, без чвар. Місто готувалося до фієсти. Робітники ставили бар'єри, що мали загородити бічні вулиці того ранку, коли випущені із загону бики помчать через усе місто до арени. Робітники закопували стовпи, кожен стовп — пронумерований відповідно до його постійного місця. На плато за містом служники арени прогулювали коней пікадорів — гупали галопом по кам'янистому, висушеному сонцем полю по той бік арени. Велика брама стояла розчинена, служниці підмітали сидіння амфітеатру. Пісок арени вже вкотили й полили водою, і теслярі лагодили бар'єр, замінюючи розхитані й поламані дошки. Глянувши вгору з краю гладенької вкоченої арени, можна було побачити порожні трибуни й старих жінок, що підмітали в ложах.

Від околичної вулиці до великої брами арени вже стояли тимчасові паркани, утворюючи довжелезний прохід; уранці першого дня кориди ним побіжить юрба попереду биків. За міською околицею, там, де під час ярмарку торгуватимуть кіньми й худобою, отаборилися під деревами цигани. Продавці вина й горілки споруджували свої ятки, один з них уже запрошував на чарку «ANIS DEL TORO»[58] Гаряче сонце освітлювало прибите до дощок полотнище реклами. Великої центральної площі міста переміни ще не торкнулися. Ми сиділи в білих плетених кріслах на терасі кафе й дивились, як прибувають автобуси і з них виходять селяни, що приїхали на базар, і як наповнюються й від'їздять автобуси, везучи селян із сумками, набитими всіляким міським крамом. Площу оживляли тільки ці високі сірі автобуси, та ще голуби й чоловік, що зі шланга поливав тротуари й посипану рінню площу.

Вечорами відбувалося paseo[59]. Після вечері всі, хто міг, усі вродливі дівчата, офіцери гарнізону, всі модники й модниці міста протягом години вешталися вулицею, прилеглою до площі, а кафе заповнювалися вечірніми відвідувачами.

Щоранку я, сидячи в кафе, перечитував мадрідські газети, а потім гуляв вулицями або йшов за місто. Вілл іноді гуляв зі мною. Іноді ж він писав у своєму номері. Роберт Кон уранці студіював іспанську мову або ходив до перукарні голитися. Брет і Майкл раніш як опівдні не вставали. Зібравшись у кафе, ми попивали вермут. Ми жили тихо й мирно, і ніхто не впивався. Два чи три дні я ходив до церкви, один раз — із Брет. Вона попросила дозволу послухати, як я сповідуюсь, але я пояснив їй, що це неможливо, а крім того, зовсім не так цікаво, як їй здається, та й говоритиму я із священиком мовою, їй не зрозумілою. Вийшовши з церкви, ми наштовхнулися на Кона; звісно, він вистежив нас, але поводився дуже мило й приязно. Ми втрьох пішли до циганського табору, й циганка поворожила Брет.

Був погожий ранок, високо над горами зависли білі хмарки. Вночі трошки дощило, повітря на плато було свіже й прозоре, й довколишній краєвид милував око. Нам усім було гарно на душі, гарно і ясно, і Кон викликав у мене симпатію, й нічого більше. Це був один із тих днів, коли злоститися просто неможливо.

Це був останній день перед фієстою.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Опівдні в неділю, 6 липня, фієста вибухнула. Саме вибухнула — інакше й не скажеш. Цілий ранок з навколишніх сіл прибували люди, але місто вбирало їх у себе, й вони не впадали в око. На залитій гарячим сонцем площі панувала буденна тиша.

Селяни збирались у винарнях на околицях. Там вони пили перед початком фієсти. Їм, щойно прибулим з гір та долин, потрібен був час, щоб призвичаїтися до нової системи цінностей. Їх ще лякали ціни в дорогих кафе. А у винарнях вони одержували сповна за свої гроші. Гроші ще не втратили для них своєї конкретної вартості, що вимірювалася робочими годинами й кількістю проданих мішків зерна. Згодом, коли фієста буде в розпалі, їм стане вже однаково, скільки платити й де купувати.

Але перший день свята святого Ферміна селяни зустрічали з раннього ранку у винарнях на вузеньких вуличках околиць. Ідучи до собору на вранішню відправу, я чув їхні співи: пісні вихоплювалися з розчинених дверей винарень. Селяни потроху розпалювалися. На відправу, що починалась об одинадцятій, народу зійшлося багато. День святого Ферміна — це й тутешнє храмове свято.

З собору, що стояв на пагорбі, я попрямував униз на площу до кафе. Було вже близько дванадцятої. Роберт Кон з Біллом сиділи за столиком. Мармурові столики й білі плетені крісла зникли, поступившись місцем чавунним столикам і міцним складаним стільцям. Кафе нагадувало військовий корабель у повній бойовій готовності. Сьогодні не можна було просидіти цілий ранок з газетою, нічого не замовляючи. Тільки-но я сів, наді мною виріс офіціант.