Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

— Я кохаю вас, Менді,— сказав він. — Я кохаю вас. Ви моя жінка.

У душі його все так само щось клекотіло. І не вщухало.

— От і добре, — озвалася Менді.— Я давно уже знала, що ви мій чоловік. Хочете послухати ще одну історію? Про жіночу вдачу.

— Розповідайте, — сказав Скріпс. — Ніколи не спиняйтеся, Менді. Ви ж тепер моя жінка.

— Атож, — погодилася Менді.— Це історія з тих часів, коли Кнут Гамсун був трамвайним кондуктором у Чікаго.

— Розповідайте, — мовив Скріпс. — Тепер ви моя жінка, Менді.

Він подумки ще й ще раз проказував ці слова. «Моя жінка. Моя жінка. Ви моя жінка. Вона моя жінка. Це моя жінка. Моя жінка…» Але, не знати чому, задоволення не відчував. Десь, колись має бути щось інше. Щось інше. «Моя жінка…» Тепер ці слова немовби втратили свою вагу. У Скріпсовій уяві, хоч як він намагався відігнати його, знову постало оте непристойне видовище: гола індіанка, що мовчки заходить до закусочної. Ота індіанка… Вона не носить одежі, бо не полюбляє її. Загартована, сповнена зневаги до зимової ночі. Хто знає, що може принести з собою весна?

А Менді все говорить. Менді тут, у закусочній, і все говорить. Розповідає свої історії. У закусочній вже скоро ніч. Менді не перестає говорити. Тепер вона його жінка. А він її чоловік. Та чи справді він її чоловік? Скріпс бачить в уяві оту індіанку. Індіанку, що так несподівано з'явилася на порозі закусочної. Індіанку, що її викинули в сніг… Менді говорить далі. Розповідає літературні спомини. Це все невигадані випадки. У кожному з них — зерно істини. Але чи цього досить? Цікаво б знати… Вона його жінка. Та чи надовго? Цікаво б знати… У закусочній Менді все говорить. Скріпс слухає її. Але його думки блукають десь далеко. Блукають далеко. Далеко-далеко. Де ж то вони блукають? Десь там серед ночі. Ген-ген серед ночі.

Ніч у Петоскі. Вже далеко за північ. У закусочній і досі світиться. Містечко спить під північним місяцем. Залізнична колія біжить його північним краєм далеко на північ. Холодна колія, що тягнеться на північ до Макіно-Сіті й Сент-Ігнаса. Холодна колія, що нею можна простувати в цю нічну пору. Північним краєм того невеликого північного містечка, ступаючи поряд колією, ідуть двоє. Це Йогі Джонсон та індіанка. Не сповільнюючи ходи, Йогі Джонсон мовчки роздягається. Одну по одній скидає свої одежини і шпурляє їх на узбіччя колії. Зрештою на ньому лишаються тільки стоптані робочі черевики. Йогі Джонсон, голий у місячному сяйві, простує на північ поряд з індіанкою. Індіанка ступає обік нього. За плечима в неї немовля в луб'яній колисочці. Йогі хоче взяти від неї дитину. Мовляв, понесе її. Великий собака скавулить і лиже Йогі Джонсонові литки. Ні, індіанка сама нестиме дитину. Вони йдуть далі. На північ. У холодну ніч.

За ними рухаються дві постаті. Вони чітко вирізняються в місячному сяйві. Це двоє індіанців. Оті двоє лісових індіанців. Вони нахиляються й підбирають одяг, що його поскидав Йогі Джонсон. Час від часу вони щось бурмочуть один до одного. Потім неквапливо йдуть далі. Їхні гострі очі не проминають жодної скинутої одежини. Коли підібрано останню, індіанці підводять очі й бачать далеко попереду дві освітлені місяцем постаті. Тоді випростуються й починають розглядати одяг.

— Білий ватаг — чепурун, — каже високий індіанець, тримаючи в руках сорочку з вишитою монограмою.

— Білий ватаг добряче заклякне, — озивається й низенький.

Він подає високому індіанцеві куртку. Той згортає зібраний одяг у клунок, і вони повертають назад до містечка.

— Збережемо одежу білому ватагові чи продамо в Армію спасіння? — питає коротун.

— Краще продамо, — каже високий індіанець. — Білий ватаг, мабуть, уже не вернеться.

— Вернеться, чого ж ні,— заперечує низенький.

— Все одно краще продати, — каже високий. — Як настане весна, білому ватагові однаково потрібна буде нова одежа.

Вони повертаються залізничною колією до містечка, а в повітрі відчувається відлига. Індіанців проймає неспокій. Між дерев над залізницею повіває теплий вітер. Снігові замети обабіч колії швидко вологнуть. Обом індіанцям щось бентежить душі. Якийсь невиразний потяг. Якесь дивне первісне збурення. Повіває теплий вітер. Високий індіанець спиняється, слинить палець і піднімає його вгору. Низенький дивиться.

— Чіанук? — питає він.

— Таки чіанук, — каже високий індіанець.