Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Тепер у закусочній лишилося тільки їх троє. Скріпс, Менді й Діана. Тільки їх троє. Менді говорила. Сперлася на прилавок і говорила. Скріпс не зводив з Менді очей. Діана вже й не вдавала, ніби слухає. Вона знала, що всьому кінець. Так, це вже кінець. Але вона зробить ще одну спробу. Ще раз спробує щастя. Може, вона ще втримає його. Може, це все їй тільки здалося. Вона опанувала свій голос і озвалася.

— Скріпсе, любий… — Голос її трохи тремтів. Діана силкувалася опанувати його.

— Чого тобі? — різко спитав Скріпс.

Ось воно! Знову ця страхітлива уривчаста мова…

— Скріпсе, любий, може, ми пішли б уже додому? — Голос не корився Діані.— Ось новий «Меркурій». — Вона поміняла лондонський «Меркурій» на американський, щоб догодити Скріпсові.— Тільки сьогодні принесли. Я так хочу, щоб ми пішли додому, Скріпсе… В цьому номері є одна чудова річ. Ходімо вже, Скріпсе, я ж ніколи ще так тебе не просила. Ходімо додому, Скріпсе! Невже ти не хочеш додому?

Скріпс підвів очі. Діанине серце забилося дужче. Може, він таки піде. Може, вона ще втримає його. Втримає його. Втримає.

— Ходімо вже, Скріпсе, любий, — лагідно мовила Діана. — Тут є чудова стаття Менкена про хіропрактиків.

Скріпс одвів погляд.

— То ходімо, Скріпсе? — благально спитала Діана.

— Ні,— відказав Скріпс. — Начхати мені тепер на того Менкена.

Діана похилила голову.

— О Скріпсе, — мовила вона. — О Скріпсе…

То був кінець. Тепер вона почула відповідь. Вона таки втратила його. Втратила його. Втратила… Оце й по всьому. Назавжди. Без вороття… Вона сиділа й мовчки плакала. А Менді знову говорила.

Раптом Діана випросталась. Вона ще мала до нього останнє прохання. Було ще одне, про що вона хотіла попросити. Одне-єдине. Може, він і відмовить. Може, не зважить на її прохання. Та вона все одно попросить.

— Скріпсе… — мовила вона.

— Чого тобі ще? — роздратовано обернувся до неї Скріпс. Зрештою, може, він і жалів її. Хто знає…

— Можна мені взяти пташку, Скріпсе? — Голос Діани осікся.

— Авжеж, — відказав Скріпс. — Чом ні?

Діана взяла клітку. Пташина спала. Так само стояла на одній ніжці, як і того вечора, коли вони вперше зустрілися. На кого ж вона схожа, ця пташина? А-а, так… На стару скопу. На оту старезну скопу в її рідному Озерному краї… Діана міцно притиснула до себе клітку.

— Дякую тобі, Скріпсе, — сказала вона. — Дякую за пташку… — Голос її знову осікся. — А тепер я піду.