Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Відтоді аж до кінця своєї відпустки я прагнув знову побачити ту красуню. Одного разу мені здалося, що я помітив її в театрі. Але то була не вона. Іншим разом мені привиділось, ніби її обличчя майнуло в таксі, і я скочив в інше таксі й погнався слідом. Але те таксі десь зникло. Я був у розпачі. Кінець кінцем, передостаннього вечора моєї відпустки я відчув таку безнадію і тугу, що вдався до послуг одного з тих гідів, які обіцяють показати вам «увесь Париж». Ми вирушили в дорогу й відвідали різні місця.

«І оце все, що ви можете показати?» — спитав я гіда.

«Є ще одне місце, справді цікаве, але це дуже дорого коштує», — відповів він.

Нарешті ми зійшлися на ціні, і він повіз мене. Ми зайшли в старий особняк, схожий на віллу. Треба було стати й дивитися в проріз у стіні. Під стіною стояли люди й дивилися в ті прорізи. Там, біля стіни, можна було побачити офіцерів у мундирах усіх союзних держав, а також чимало вродливих південноамериканців у вечірніх костюмах. Я почав дивитися й собі. Якийсь час нічого не діялось. Потім до кімнати зайшла вродлива жінка з молодим англійським офіцером. Вона зняла з себе довге хутро та капелюшок і кинула їх на стілець. Офіцер розстібав пояс… І тут я впізнав її. Це була та сама красуня, що з нею я зазнав отієї великої втіхи. — Йогі Джонсон подивився на свою порожню тарілку від бобів. — Відтоді,— мовив він, — мені більш ніколи не хотілося жінки. Немає слів, щоб розказати, як я страждав. А таки страждав, друзі, тяжко страждав. Я проклинав війну, проклинав Францію. Проклинав всесвітній занепад моралі. Проклинав сучасну молодь. Я проклинав усіх і все на світі. А тепер я зцілився. Ось вам п'ять доларів, друзі.— Очі його яскріли. — Візьміть собі ще чогось попоїсти. Прогуляйтеся куди-небудь. Сьогодні найщасливіший день у моєму житті.

Він підвівся зі стільчика перед прилавком, поривчасто потиснув руку одному індіанцеві, поплескав по плечу другого, тоді розчинив двері закусочної і широко ступив у ніч.

Індіанці подивилися один на одного.

— Білий ватаг — з біса добрий чоловік, — зауважив високий.

— Як гадаєш, він був на війні? — спитав низенький.

— Хто його знає…— відказав високий.

— Білий ватаг сказав, що купить мені нову руку, — пробурмотів низенький.

— А може, дістанеш і ще дещо, — докинув високий.

— Хто його знає…— мовив низенький.

Вони знову взялися їсти.

А на другому кінці прилавка доходило краю подружнє життя.

Скріпс О'Нейл і його дружина сиділи поряд. Тепер місіс Скріпс знала. Вона не могла втримати його. Всі її намагання були марні. Вона програла. Вона ж бо знала, що їй не виграти в цій грі. І от втратила його. А Менді знову говорила. Говорила й говорила. Весь час говорила. Саме оцей нескінченний потік літературних поголосок і поклав край її, Діаниному, заміжжю. Вона не мала сили втримати Скріпса. Він покидав її. Покидав назавжди…

Діана сидить, убита горем. Скріпс слухає теревені Менді. А Менді говорить. Говорить і говорить. Комівояжер — він тепер уже давній знайомий — сидить і читає свою детройтську «Ньюс»… Ні, їй несила втримати Скріпса. Їй уже не втримати його. Не втримати.

Низенький індіанець підвівся зі стільчика, на якому сидів перед прилавком, і підійшов до вікна. Воно було вкрите грубим шаром паморозі. Індіанець подмухав на замерзлу шибу, витер відтале вічко порожнім рукавом куртки й визирнув у темряву надвір. Та раптом відскочив од вікна й метнувся в ніч. Високий індіанець провів його поглядом, неквапливо доїв свою вечерю, дістав шпичку, застромив її в зуби, і аж тоді й собі подався в ніч слідом за товаришем.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тепер вони залишилися в закусочній самі. Скріпс, Менді й Діана. Окрім них, там сидів тільки комівояжер. Він був тепер давній знайомий. Але сьогодні його нерви не витримали. Він рвучко згорнув газету й рушив до дверей.

— Бувайте, до завтра, — мовив він і також вийшов у ніч.