Розділ «ВЕСНЯНІ ВОДИ»

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Йогі Джонсон простує безлюдною вулицею, обійнявши рукою за плечі низенького індіанця. Високий індіанець ступає Поряд. Морозяна ніч. Зачинені віконниці будинків. Низенький індіанець, що загубив свою штучну руку. Високий індіанець, що також був на війні. Йогі Джонсон — він теж був на війні. Вони троє ідуть усе далі, далі, далі. Куди вони йдуть? Куди вони можуть іти? Що їм залишилося?

Раптом високий індіанець зупинився під ліхтарем, що гойдався на попущеному дроті на розі вулиці, кидаючи на сніг мерехтливе світло.

— Так ми нікуди не зайдемо, — пробурмотів він. — До біса таке ходіння нехай білий ватаг скаже слово. Куди ми йдемо, білий ватаже?

Йогі Джонсон не знав. Було очевидно, що ходінням нічого не зарадиш. Добре йти, коли є куди… А ота «армія Коксі». Товписька людей, що прагнули роботи й сунули до Вашінгтона. Люди йшли і йшли, думав Йогі. Усе вперед та вперед. А куди вела їх та дорога? Нікуди. Хто-хто, а він, Йогі, це добре знав. Нікуди. Так-таки зовсім нікуди.

— Нехай скаже білий ватаг, — не вгавав високий індіанець.

— Не знаю, — мовив Йогі.— Я нічого не знаю.

Невже за це вони воювали? Невже все мало отак скінчитись? Схоже на те… Йогі стоїть під вуличним ліхтарем. Йогі думає і дивується. Поруч — двоє індіанців у грубих куртках. В одного з індіанців звисає порожній рукав. Усі вони стоять і думають.

— То білий ватаг нічого не скаже? — запитав високий індіанець.

Що міг сказати Йогі? Що було казати?

— Нехай скаже червоний брат? — спитав індіанець.

— Кажіть, — мовив Йогі й подивився на сніг під ногами. — Кожен з нас така сама людина, як і інші.

— Білий ватаг був коли-небудь у Брауновій закусочній? — спитав високий індіанець, вдивляючись в обличчя Йогі при світлі дугового ліхтаря.

— Ні.

Йогі аж дух перехопило. Невже це такий кінець? Закусочна… А втім, закусочна нічим не гірша за будь-яке інше місце. І все-таки — закусочна… А втім, чом би й ні? Ці індіанці знають місто. Вони колишні солдати. Обидва відзначилися на війні. Він же сам про це чув. І все-таки — закусочна…

— То нехай білий ватаг іде з червоними братами.

Високий індіанець узяв Йогі під руку. Низенький ступнув уперед.

— До закусочної кроком руш, — спокійно мовив Йогі. Він був білий, але вмів не виходити за межі. Зрештою, може, білій расі й не вічно панувати. Отой мусульманський заколот. Неспокій на Сході. Заворушення на Заході. На Півдні теж зле. Та й на Півночі тепер не краще… Куди це його заведе? До чого все воно йдеться? Чи захоче він зрештою жінки? Чи настане колись весна? І, кінець кінцем, чи варта справа заходу? Цікаво б знати…

Вони троє прямують морозяними вулицями Петоскі. Тепер уже хоч до якоїсь мети. Еп route [45]. Так писав Гюїсманс. Цікаво б прочитати щось по-французькому. Треба буде колись спробувати. У Парижі є вулиця Гюїсманса. Якраз за першим рогом від будинку, де жила Гертруда Стайн. Ото жінка! До чого призведуть її експерименти зі словами? Чи є в них якийсь сенс? Та все те в Парижі. О Париж! Як далеко до нього тепер. Вранішній Париж. Вечірній Париж. Нічний Париж. І знову вранішній. Може, й полудневий Париж. А чом би й ні?.. Йогі Джонсон, широко ступаючи, простує вперед. На душі в нього неспокійно.

Всі троє марширують разом. Руки тих, що мають руки, тримаються одна за одну. Червона раса й біла раса в єдинім ряду. Щось звело їх докупи. Війна? Доля? Випадок? Чи, може, просто ризик?.. Усі ці питання копичились у свідомості Йогі Джонсона. Розум його стомився. Надто багато він думав останнім часом.