Розділ сьомий

— Соромтесь такого схиляння перед успіхом! — докоряв йому Сеттембріні. — Mundis vult decipi[87]. Я зовсім не вимагаю, щоб навколо пана Нафти збиралися люди. Він жахливий інтриган. Та в цій уявній сцені, яку ви зобразили з достойним осуду співчуттям, я схильний стати на його бік. Спробуйте зневажити ясність, точність, логічність та по-людськи доладну мову! Спробуйте зневажити її заради якихось фокусів-покусів, що складаються з натяків та шарлатанської імітації високих почуттів, і ось ви вже в лапах у диявола...

— Але я запевняю вас, що він може говорити цілком доладно, якщо захопиться, — промовив Ганс Касторп. — Якось принагідно він розповів мені про динамічні ліки та азійські отруйні дерева, й так цікаво, що мені аж лячно стало... Цікаве завжди є трохи лячним... Цікавим це було не саме по собі, а в першу чергу завдяки його особистості та її впливу, саме вона надавала оповіді тієї лячности та цікавости.

— Ну, звісно, ваша слабинка до всілякої азійщини відома. І я справді не можу запропонувати вам таких чудес, — заперечив Сеттембріні з такою гіркотою, що Ганс Касторп поквапно заявив: безперечно, переваги його бесід та настанов лежать зовсім в іншій площині, й нікому не спаде на думку робити тут будь-які порівняння, то було б несправедливо щодо обох сторін. Та італієць ніби не почув або знехтував тими ввічливими словами.

Він провадив далі:

— У всякому разі, дозвольте мені, інженере, сказати, що я просто захоплений вашою об'єктивністю та вашою холоднокровністю. Погодьтеся, це вже наближається до гротеску. Й судячи з того, як зараз стоїть справа... Адже цей поганський божок відібрав у вас вашу Беатріче — я називаю речі своїми іменами. А що робите ви? Ні, це нечувано.

— Різний темперамент, пане Сеттембріні. Справа особливого запалу та лицарської крови. Звичайно, ви як людина півдня, звернулися б до отрути та кинджала, або ж, принаймні, діяли б із притаманною для світу палкою мужністю та галантністю. Тобто в стилі півнячих боїв. То, безперечно, було б дуже мужньо, по-світськи мужньо й галантно. Та в мене все це навпаки. Я зовсім не маю такої мужности, тобто не сприймаю інших чоловіків лише як самців-суперників, — можливо, я зовсім не маю мужности, але, принаймні, не в тому сенсі, в якому, сам не знаю чому, назвав таку мужність «світською». Й ось я запитую себе, з моєю риб'ячою кров'ю, чи можна зробити йому якийсь закид. Хіба він зумисне зробив мені щось лихе? Адже образа має бути завдана зумисне, а то це не образа. А стосовно «отого лихого», то тут я мав би зводити рахунки з нею. Але й на це я знову ж таки не маю права, не маю жодного права, а коли тут замішаний ще й Пеперкорн, — то й поготів, адже він, по-перше, яскрава особистість, а для жінки це саме по собі вже важить чимало, а, по-друге, він — людина не цивільна, як я, а за складом характеру скорше військовий, як мій бідолашний брат, тобто: в нього є свій point d'honneur, своя справа чести, такий пунктик, і це — почуття, життя... Я плету різні дурниці, але краще плести дурниці й при цьому висловити бодай частково думку, яку важко вхопити, аніж проголошувати лише бездоганні банальності, — можливо, це також якась військова риса в моєму характері, якщо можна так висловитися...

— Чому ж бо так і не висловитися, — кивнув Сеттембріні. — Це риса, яка, безперечно, заслуговує на похвалу. Мужність пізнання та висловлювання — це якраз і є література, і є гуманізм...

Після таких розмов вони прощалися все-таки в доволі приязних стосунках; Сеттембріні намагався завершити бесіду в примирливому ключі, на що в нього були свої причини. Його позиція не вирізнялась аж такою невразливістю, щоб він міг дозволити собі надмірну суворість; розмова про ревнощі виявлялася для нього трохи слизьким ґрунтом, і дійшовши до певної точки, він мав би визнати, що внаслідок своєї педагогічної жилки його власне ставлення до чоловічого начала також не зовсім світське, півняче і що всемогутній Пеперкорн також утручається в його сферу, як Нафта та пані Шоша; й насамкінець, він не мав сподіватися, що переконає свого учня не піддаватись на вплив великої особистости з ворожою для нього перевагою, оскільки й він, і його партнер у сфері інтелекту самі надто мало робили зусиль, щоб уникнути такого впливу.

Найкраще вони почувалися, коли мова заходила про суто духовні теми й коли дискусія розгорталася лише між ними двома, й коли до цієї елегантної та пристрасної дискусії, академічної та разом з тим перейнятої такою тональністю, буцімто мова йде про найбільш суттєві проблеми сьогодення, їм щастило привернути увагу товариства, що вийшло з ними на прогулянку, й поки та дискусія тривала, присутній при цьому «великий формат» був частково нейтралізований, оскільки його участь обмежувалася лише здибленням зморшок на чолі та незрозумілим іронічним бурмотінням. Але навіть за таких обставин він усе-таки чинив певний тиск, певним чином затінював розмову, яка ніби втрачала свій блиск, свою суть, і загасала; Пеперкорн цілком несвідомо, чи бог його зна' якою мірою то було свідомо, протиставляв цьому щось таке, що не служило на користь жодному із супротивників, унаслідок чого вирішальна важливість суперечки ніби блідла й навіть — нам нелегко це визнати — дискусія починала скидатися на марне заняття. Інакше кажучи, в цьому герці гострих розумів не на життя, а на смерть супротивники якимось таємним, незримим та незбагненним чином, так ніби ввесь час озиралися на крокуючий поряд «великий формат» та втрачали пафос, розмагнічені силою його особистости, інакше важко пояснити такий не притаманний для дискутантів та загадковий факт. Можна сказати лишень одне: якби не було жодного Пітера Пеперкорна, то кожен відчув би значно рішучіше свій обов'язок стати на бік однієї з ворогуючих партій, хоча б, наприклад, тоді, коли Лео Нафта захищав первинну архіреволюційну сутність католицької церкви проти теорії Сеттембріні, який бачив у цій історичній силі тільки захисницю похмурого консерватизму та закостенілости й уважав, що будь-які устремління заради світлого майбутнього аби перевернути та обновити життя, пов'язані з протилежними принципами просвіти, розвитку науки й техніки, що виникли в славнозвісну епоху Відродження античної культури, та, відстоюючи цей свій символ віри, не шкодував прекрасних слів та жестів. У відповідь Нафта заявив холодно й різко, що він береться показати — і тут-таки показав з майже засліплюючою очевидністю, — що церква, як втілення релігійно-аскетичної ідеї, внутрішньо дуже далека від того, щоб надавати підтримку та захист усьому, що хоче вистояти, тобто світській освіті та державному правопорядку, вона, навпаки, здавна й цілком радикально проголосила бунт проти цього; й усе, що збирається достойно зберегтися, все, що намагаються зберегти слабаки, боягузи, консерватори та обивателі, а саме — державу та сім'ю, світське мистецтво й науку, — завжди, свідомо чи підсвідомо, перебувало в суперечності з релігійною ідеєю, з церквою, первинним устремлінням та незмінною метою якої є знищення всіх світських порядків і переоблаштування суспільства за зразком ідеального, комуністичного граду Божого.

Потім слово взяв Сеттембріні, й, боже ж ти мій, він таки знав, як ним скористатися. Така підміна люциферичної революційної думки загальним бунтом усіх поганих інстинктів викликає лише жаль, заявив він. Любов церкви до оновлення протягом століть полягала в тому, щоб катувати й придушувати животворну думку, душити її димом своїх кострищ, і сьогодні ця церква через своїх емісарів оголошує себе бунтівною буцімто на тій підставі, що її мета замінити свободу, освіту та демократію диктатурою плебсу та варварством. Справді, лячна форма суперечливої послідовности та послідовної суперечливости...

Таких суперечностей та непослідовности, заперечив Нафта, в його супротивника знайдеться також доволі. Демократ, за власною оцінкою, його опонент висловлюється не надто прихильно щодо народу та рівности, навпаки, він демонструє неприпустиму аристократичну зарозумілість, називаючи плебсом світовий пролетаріат, покликаний упровадити представницьку диктатуру. Але сам Нафта справді ставиться до церкви як демократ, адже вона, й це треба визнати з гордістю, є представницею найшляхетнішої сили в історії людства, шляхетної в найкращому й найвищому сенсі цього слова, а саме — сили духа. Адже аскетичний дух — якщо можна висловитися тут плеоназмом — дух заперечення та знищення світу є самою шляхетністю, аристократичним принципом у чистому вигляді; він ніколи не зможе стати народним, і по суті церква в усі часи була непопулярною. Пан Сеттембріні мав би трохи скерувати свою літературну зацікавленість на культуру середньовіччя, тоді він би пересвідчився, що це факт, він побачив би ту різку відразу, з якою народ, народ у найширшому розумінні цього слова, ставився до церковности; достатньо лише згадати образи деяких ченців, створивши які народна фантазія вже цілком по-лютерівськи, закликала напротивагу аскетизму до вина, кохання та пісні. Усі інстинкти світського героїзму та войовничости, а також надвірна поезія перебували в більш чи менш відкритій опозиції до релігійної ідеї, а таким чином і до духовної ієрархії. Адже все це було «світським життям» та «плебсом» у порівнянні з представленим церквою аскетизмом духа.

Сеттембріні подякував за нагадування. В образі ченця Ільзана з «Трояндового саду» є багато живлющих сил, якщо порівняти його з могильним аристократизмом, що його вихваляє Нафта, і нехай він, Сеттембріні, є не надто палким прихильником німецького реформатора, на якого тут натякали, та завжди готовий палко захищати всі елементи демократичного індивідуалізму, які лежать у його основі, проти будь-яких церковно-феодальних зазіхань, аби запанувати над людською особистістю.

— Ого! — нараз вигукнув Нафта. — Ви хочете звинуватити церкву ще й у відсутності демократизму та розуміння цінности людської особистости? А гуманістичне, вільне від упереджень канонічне право? Адже у той час, як у римлян правоздатність стояла в залежності від права громадянства, а в германців пов'язувалася з належністю до нації та з особистою свободою, одне тільки канонічне право вимагало лише приналежности до церковної громади та до істинної віри, не ставлячи цю правоздатність у залежність від жодних державних чи суспільних факторів та проголошувало для рабів, військовополонених та невільних правову здатність заповідати й успадковувати.

У цих рішеннях, уїдливо зауважив Сеттембріні, очевидно, чималу роль відігравав і «канонічний збір», що стягувався з кожного спадку на користь церкви. Потім він завів мову про «попівську демагогію», означив її як поблажливість тих, хто жадає влади й при цьому готовий звернутися навіть до пекла, коли виявляється, що богам — з цілком зрозумілих причин — немає до нас жодного діла; церква, додав Сеттембріні, очевидно, зацікавлена головним чином у більшій кількості вірних душ, а не в їхній якості, що свідчить про її глибоку духовну нешляхетність.

Як? Церква позбавлена духовної шляхетности? Панові Сеттембріні тут-таки було вказано на непохильний аристократизм, що лежить в основі ідеї про спадковий сором: про перенесення тяжкої провини — говорячи з погляду демократичного — на невинних нащадків, як, наприклад, пожиттєва заплямованість та безправність незаконних дітей. Проте Сеттембріні попросив Нафту замовчати: по-перше, такі розмови викликають протест його гуманістського почуття, по-друге, з нього вистачить вивертів, а в апологетичних підтасовках супротивника він знову пізнає ниций та диявольський культ якогось «ніщо», яке претендує на те, щоб його називали духом, і змушує вбачати в аскетичному принципі, чия непопулярність визнана самим Нафтою, щось таке, що є вищою мірою правовірним та святим.

Та тут уже Нафта заявив, що на це можна лише розреготатися. Говорити про нігілізм церкви! Про нігілізм найреалістичнішої системи панування в світовій історії! Виходить, що пан Сеттембріні ніколи не відчув навіть сліду тієї гуманної іронії, з якою церква незмінно ставиться до земного життя, до плоті, при цьому з мудрою поступливістю завуальовуючи останні висновки з цього принципу плоті, та дає можливість духові чинити свій регулюючий вплив, не ставлячись надто суворо до природи. Отже, він ніколи не чув і про тонке розуміння тієї поблажливости, з якою духівництво ставиться навіть до такого таїнства, як шлюб, котре не дарує жодного позитивного блага, як то є з іншими таїнствами, а слугує лише для захисту від гріха, для стримування чуттєвих бажань та поміркованости; таким чином церква все-таки зберігає принцип аскетизму й ідеал цноти, уникаючи при цьому політики різких випадів проти плоті.

Як тут міг пан Сеттембріні не обуритися, не виголосити протест проти такого недостойного вживання поняття «політика», проти такої зарозумілої поблажливости та розсудливости, які дух чи пак те, що тут називають духом, приписує собі в порівнянні зі своєю буцімто грішною протилежністю, щодо якої потрібно провадити особливу «політику», хоча насправді плоть не потребує його в'їдливого «потурання»; проти клятої двоїстости в розумінні світу, яка прагне подати в найчорнішому світлі ввесь усесвіт, тобто як саме життя, так і його протилежність, тобто дух: адже якщо світ є началом зла, то таким же злом має бути й дух, як пряме заперечення світу! І тут він став горою на захист безгрішности сластолюбства, причому Ганс Касторп мимоволі згадав мансардну кімнатку гуманіста, його бюрко, солом'яні стільці, карафку з водою, а Нафта взявся доводити, що сластолюбство ніколи не може бути безгрішним, природа змушена мати нечисте сумління перед ликом духа; політика церкви та поблажливість духа якраз і визначають «любов», заявив він, прагнучи спростувати елемент нігілізму в аскетичному принципі, й Ганс Касторп про себе відзначив, що слово «любов» звучить вельми дивно в устах кощавого, куцого Нафти...

Суперечка тривала, ця гра нам уже відома, Гансові Касторпу й поготів. Разом з ним ми на хвильку послухали її, бажаючи дізнатися, як цей двобій у стилі перипатетиків розгортається в затінку яскравої особистости, що крокує поряд з ними, і яким чином сама присутність цієї особистости остуджувала в супротивників їхній запал, а це відбувалося такою мірою, що потайна необхідність рахуватися з його присутністю незмінно вбивала іскру полемічного завзяття, яка часом проскакувала поміж ними, і мимовільно народжувалося відчуття млявости та безжиттєвости, яке ми відчуваємо, коли в електричній проводці немає контакту. Ну, що ж! Саме так воно й було. Між протиріччями не чулось потріскування, не спалахувала блискавка, не виникало струму; присутність цієї особистости, нейтралізована силою їхнього духу, як то їм хотілося думати, скорше сама нейтралізувала дух; Ганс Касторп відзначив цей факт зі здивуванням та цікавістю.

Революція або збереження попереднього стану, — супутники Пеперкорна дивилися на нього, бачили, як він іде важким кроком, не надто велично, перевалюється з боку на бік, капелюх насунувся йому на очі; вони бачили його широкий, немовби роздертий рот і чули, як він говорить, жартівливо киваючи на дискутантів: «Так, так, так! Cerebrum, церебральне, розумієте! Оце... Та це виявляється...» — і нараз відчували, що контакт зник. Супротивники намагалися його відновити, вдавалися до сильніших заклинань, перевели розмову на «проблему аристократизму», завели мову про те, що таке популярність і шляхетність. А іскри так і немає. Розмова магнетично набула для Ганса Касторпа особистого забарвлення; він побачив супутника Клавдії в ліжку під червоною шовковою ковдрою, у теплій сорочці без коміра — то був наполовину старий робітник, наполовину бюст короля; блідо спалахнувши, іскра знову згасла. Сильна напруга! Там заперечення та «ніщо» з його культом, тут — вічне «так» та любовне устремління духа до життя! Але куди ж зникали запал, блискавка, струм, коли люди дивилися на мінгера, а це відбувалося незмінно внаслідок якоїсь загадкової сили тяжіння? Словом, усе ніби кудись зникало, а це, говорячи Гансовими словами, було воістину якоюсь таємницею. До своєї збірки афоризмів він міг би занотувати, що таємниці розкриваються або в найпростіших словах, або не розкриваються взагалі. Щоб висловити цю таємницю, треба було лишень сказати, але тепер навпрошки, що Пітер Пеперкорн, зі своєю королівською маскою в глибоких зморшках чола та жалобно роздертим ротом, утілює обидві крайні позиції, що обидва начала близькі для нього й одне і друге в ньому нейтралізуються, — дивлячись на нього, це ставало зрозумілим: і перше, й друге, і те, й те. Так отакий-то старий дурень, отакий-то всемогутній нуль! Він паралізував сам нерв суперечностей, не збиваючи дискутантів з пантелику, не заплутуючи їх, як то робив Нафта; в мінгері не відчувалося жодної двозначности, як у Нафті, він був цілком протилежним, позитивним; ця хистка загадка перебувала не лише поза глупотою та розсудливістю, але й поза багатьма іншими протиставленнями, які висували Нафта й Сеттембріні, щоб з педагогічною метою створити високу напругу дискусії. Ця особистість видавалася аж ніяк не педагогічною, і все-таки яка нагода для мандрівного студента! Як дивно було спостерігати за такою королівською двоїстістю, коли сперечальники дійшли до шлюбу та гріха, до таємничости та поблажливости, до гріховности та безгрішности сластолюбства! Він схилив голову до плеча й до грудей, скорботний рот розтулився, мляво й жалісно повисли розтулені губи, ніздрі напружилися та розширились, у них з'явився страдницький вираз, — він увесь став немовби втіленням глибокої журби. Та нараз риси мученика згладилися й він розцвів щирою життєрадісністю. На похиленому обличчі промайнула лукавинка, губи, ще розтулені, всміхнулися нескромною посмішкою, на щоці проявилася вже не раз помічена нами сибаритська ямочка, — тепер це був знову танцюючий поганський жрець, і, кивнувши на отих розумак, він сказав:

— Ну що ж, так, так, так, — чудово. Оце ж... Ото ж вони... Ото ж якраз таїнство сластолюбства, розумієте...