Розділ сьомий

— Підтримай мене, моя дитино! Підтримай мене з іншого боку, юначе, — звернувся він до пані Шоша та Ганса Касторпа. Вони допомогли йому підняти грузьке тіло зі стільця, взяли попід руки, і, так, спираючись на обох, він покрокував до своєї кімнати, широко розставляючи ноги, схиливши могутню голову на випнуте плече; на ходу хитався й відпихував то одного, то другого свого поводиря. Його вели та підтримували, що було привілеєм королів, Пеперкорн дозволив це собі, але лиш тому, що йому так заманулось — якби було потрібно, він, очевидно, цілком міг би дійти й сам, та він не хотів робити цього зусилля, адже воно могло бути виправдане лише сороміцьким та ганебним прагненням приховати свій хміль, тоді як голландець не тільки його не соромивсь, а навпаки — йому подобалось, що він напився з таким широким, бурхливим розмахом і тепер по-королівськи забавляється тим, що штовхає своїх старанних поводирів то ліворуч, то праворуч. Дорогою він заявив:

— Діти... Дурниця... Ми, звичайно, зовсім не... Якби в цю мить... Ви побачили б... Смішно...

— Смішно, — погодився Ганс Касторп. — Без жодного сумніву! Класичному дару життя віддають належне, коли дозволяють собі відверто похитуватися на його честь... Адже я також хильнув, та незважаючи на так зване сп'яніння, чудово усвідомлюю, що мені випала особлива честь відвести на ложе сну яскраву особистість; отже, навіть на мене не може подіяти... а я за форматом себе навіть порівнювати не можу...

— Ну, ну, базікало, — відгукнувся Пеперкорн і, похитнувшись, притис його на сходах до поручнів, а пані Шоша потяг за собою.

Як виявилось, чутка про наближення надвірного радника виявилася фальшивою тривогою. Можливо, її пустила втомлена карлиця, бажаючи таким чином розігнати гостей. Коли це з'ясувалось, Пеперкорн зупинився й хотів повернути назад, щоб продовжити бенкет; та його з обох боків заходилися чемно відмовляти й він пристав на те, щоб його вели далі.

Камердинер-малаєць, чоловічок у білій краватці та чорних шовкових черевиках, чекав на свого володаря в коридорі, перед дверима до апартаментів, і прийняв його з поклоном, притуливши руку до грудей.

— Поцілуйтеся! — наказав Пеперкорн. — На прощання поцілуй у чоло цю чарівну жінку, юначе! — звернувся він до Ганса Касторпа. — Вона не матиме нічого проти й відповість тим самим. Зроби це за моє здоров'я й з мого дозволу! — додав він, проте Ганс Касторп відмовився.

— Ні, ваша величности! — промовив він. — Вибачте, але це неможливо.

Пеперкорн, що стояв, спираючись на свого камердинера, здивовано здибив арабески на чолі й вимагав пояснень — чому неможливо.

— Через те, що я не можу обмінюватися з вашою супутницею поцілунками в чоло, — відповів Ганс Касторп. — Бажаю вам доброго сну! Ні, це було б з будь-якого боку суцільним безглуздям.

І оскільки пані Шоша вже попрямувала до своїх дверей, то голландець випустив непокірного, хоча ще довго, здибивши зморшки, дивився йому вслід через своє плече та плече малайця, подивований таким непослухом, до якого його владна натура, очевидно, зовсім не звикла.

Мінгер Пеперкорн (продовження)

Мінгер Пеперкорн зостався в «Берґгофі» на всю зиму — принаймні на всю, що залишилась — і навіть частину весни, а насамкінець відбулася ще досить примітна поїздка всього товариства (навіть Сеттембріні та Нафта взяли в ній участь) до Флюелаталю й тамтешнього водоспаду... Насамкінець? Отже, потім він там більше не жив? Ні, більше не жив. Він поїхав? І так, і ні. І так, і ні? Прошу, без зайвих таємниць! Ми вже якось візьмемо себе в руки. Адже лейтенант Цімсен також помер, не кажучи вже про інших цілком достойних учасників хороводу мерців. Отже, цього незрозумілого Пеперкорна таки забрала на той світ тропічна пропасниця? Ні, не забрала, але для чого квапитись? Адже не все відбувається в одночассі, і то є передумовою як життя, так і оповіді, тож не варто збурюватися проти даних нам Господом Богом загальноприйнятих форм людського пізнання. Тож віддамо данину часові, хоча б настільки, наскільки нам дозволяє сутність нашої історії! Загалом багато його вже не буде потрібно, час і так проноситься з гуркотом — трах-тарарах, і якщо цей вислів надто громохкий — можна сказати, що час просто прошмигає — шасть, шасть. Маленька стрілка відраховує наш час і дріботить, мовби відміряє секунди, та бозна-що має то означати, коли вона холоднокровно без зупинки проминає свій кульмінаційний пункт. Ми тут, нагорі, вже багато років, тут сумнівів немає, це порочний сон без опію й гашишу, і в нас голова йде обертом, моральний суддя винесе нам за нього свій вирок, і все-таки непроглядному затуманенню ми свідомо протиставляємо і ясність розуму, й чіткість логіки! Не випадково, цього неможливо не визнати, вибрали ми для дискусій такі уми, як пан Нафта й пан Сеттембріні, замість того, щоб оточити себе незрозумілими Пеперкорнами, — це мимоволі підштовхує до порівняння, й ми, особливо в тому, що стосується формату, маємо висловитися на користь згаданого персонажа, який з'явився так пізно; тих самих висновків доходив і Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, він змушений був визнати, що обидва надто красномовні вихователі, які підступали з обох боків до його бідної душі, поряд з Пітером Пеперкорном перетворюються на карликів, навіть хотілося назвати їх так само, як його самого жартівливо назвав у своєму королівському захмелінні Пеперкорн, а саме «базікалами»; і як то добре й щасливо склалося, що герметична педагогіка звела його й з такою яскравою особистістю.

Те, що ця людина виявилася супутником Клавдії Шоша, а отже великою перешкодою щодо здійснення його планів, було окремим питанням, і Ганс Касторп не давав йому впливати на оцінки; не давав, повторюємо, впливати на свою сповнену щирої пошани, хоча часом і дещо задерикувату симпатію до цієї людини великого формату, оскільки вважав, що хоча у цієї людини спільна каса з жінкою, в якої Ганс Касторп під час карнавальної ночі позичив був олівця, то це ще не причина для упередженого ставлення. Упередженість не належала до його стилю, хоча ми цілком припускаємо, що якийсь чоловік чи якась жінка з оточення Ганса Касторпа могли обуритися такою «безтемпераментністю» і вважали за краще, якби він зненавидів чи уникав Пеперкорна, називав його про себе не інакше, ніж старим віслюком та патякаючим п'яницею, замість того, щоб навідуватися до нього, коли того замагала переміжна пропасниця, сидіти біля його ліжка, балакати з ним — вислів, який можна застосувати, звичайно, лише щодо участи в бесіді самого Ганса Касторпа, а не величного Пеперкорна, — і з допитливістю мандрівного студента, підставляти себе під уплив цієї особистости. Й Ганс Касторп саме так і робив, і ми розповідаємо про це без остраху, що хтось може мимоволі згадати Фердинанда Везаля, який носив за Гансом Касторпом його пальто. Такі спогади тут недоречні. Наш герой — не Везаль. Його не вабила «бездонна журба». Він не був «героєм» та й годі, тобто не хотів, щоб його ставлення до чоловіка залежало від жінки. Вірні своєму намірові показати його не гіршим і не кращим, ніж він є насправді, ми підкреслюємо, що не зумисне й свідомо, а з наївною безпосередністю противився він тому, щоб певні романтичні переживання перешкоджали йому віддавати належне особам чоловічої статі та поціновувати одержані від них знання, які його збагачували. Жінкам то, можливо, не подобається, й, напевне, пані Шоша відчувала в зв'язку з цим навіть мимовільну досаду, як то можна було припустити за кількома в'їдливими зауваженнями, що вихопилися в неї, — та, очевидно, саме підкреслена нами риса якраз і робила Ганса Касторпа підхожим об'єктом для педагогічних дискусій.

Пітер Пеперкорн часто злягав через хворобу, і в тому, що він зліг наступного дня після вечора з картами та шампанським, не було нічого дивного. Майже всі учасники тривалого та бурхливого святкування почувалися зле, в тому числі і Ганс Касторп, у якого люто боліла голова, та тягар цього нездужання не перешкодив йому навідати хворого господаря вчорашнього вечора: через малайця, якого він зустрів у коридорі другого поверху, він попросив повідомити про себе Пеперкорну й одержав запрошення зайти.

Він увійшов у спальню голландця через вітальну кімнату, що відділяла її від спальні пані Шоша, й визнав про себе, що кімната Пеперкорна з двома ліжками своїми розмірами та елегантністю вмеблювання вигідно відрізнялася від звичайних берґгофських кімнат. Тут стояли оббиті шовком крісла та столи з вигнутими ніжками, на підлозі лежав пухнастий килим, та й ліжка були значно зручніші, ніж розрахований для загалу гігієнічний смертний одр, вони були навіть розкішними — з лакованого вишневого дерева із мідними прикрасами, без шторок, лишень з невеликим загальним балдахіном.

Пеперкорн лежав, на стьобаній ковдрі червоного шовку були розкидані книжки, листи й газети: дивлячись крізь пенсне з роговою дужкою, він читав «Телеграф». На стільці поряд з ліжком стояв кавовий прибор, на столику — недопита пляшка червоного вина, виявилося, що то те саме вчорашнє «щиро-шипуче» — а також пляшечки з ліками. Ганс Касторп був трохи подивований, що голландець не в білій, як звичайно, а у вовняній сорочці з довгими рукавами, застебнутими на зап'ястях, у сорочці без комірця, з круглим вирізом, яка щільно облягала кремезні плечі та могутні груди цього вже старого чоловіка: людська величність його голови, що лежала на подушці, ще більше підкреслювалася цією сорочкою, завдяки якій у ньому не залишалось нічого буржуазного, а виявлялося щось таке з народу, від робітника, та водночас і монументальне, від мармурового бюста.

— Безумовно, юначе, — промовив він і, взявши пенсне за дужку, зняв його. — Прошу, анітрохи. Навпаки. — Ганс Касторп сів коло нього. Він був подивований його виглядом, йому було шкода старого, почуття справедливости спонукало його навіть, можливо, до щирого захоплення, та все це він приховав за дружньою жвавою балачкою, а Пеперкорн вторив йому велично обірваними фразами та мистецтвом виразних жестів. Вигляд мав кепський, обличчя пожовкло, здавалося хворим та змарнілим. Над ранок він мав сильний напад пропасниці, і тепер відчував особливу слабість, а тут ще й похмілля після вчорашньої гулянки.

— Вчора ми дали жару, — сказав він. — Ні, перепрошую, — таки добрячого жару! Ви ще — добре, без наслідків... Та в мої роки й коли мені загрожує... Дитино моя, — звернувся він з чуйною та непохитною суворістю до пані Шоша, що саме заходила, — все добре, але, повторюю, треба бути уважнішим... Треба було не давати мені... — з цими словами на його обличчі та в звучанні голосу з'явились ознаки зародження королівського гніву. Та досить було лише уявити собі, яка б розразилася гроза, коли б йому справді завадили пити стільки, скільки він хоче, щоб усвідомити всю несправедливість і нерозумність такого закиду. Що ж поробиш, очевидно, великі люди всі такі. Тому його супутниця нічого не відповіла й привіталася з Гансом Касторпом, який підвівся їй назустріч, — щоправда, руки йому не подала, а лише посміхнулася і кивнула, промовивши: «Ні, ні, прошу, сидіть... так, так, прошу продовжуйте», — немовби не бажаючи переривати його тет-а-тет з Пеперкорном... Вона щось переставила в кімнаті, наказала камердинерові винести кавовий прибор, ненадовго вийшла, нечутними кроками повернулась і, стоячи, частково долучилася до бесіди, або, якщо передати словами непевне враження Ганса Касторпа, ледь наглядала за її перебігом. Ну, звісно! Вона мала право повернутися до «Берґгофа» в товаристві людини широкого формату, але той, хто так терпляче чекав тут на неї, поставився до цієї людини з належною увагою, як чоловік до чоловіка, тож у її словах «ні, ні, сидіть» та «так, так, продовжуйте» чулася певна тривога і навіть вражене самолюбство. Ганс Касторп посміхнувся на це й низько нахилився, щоб приховати посмішку, та водночас у душі в нього спалахнула радість.

Пеперкорн налив йому склянку вина з пляшки, що стояла на столику. Після того, що було напередодні, заявив голландець, найліпше буде продовжити почате вчора, а це шипуче вино замінює содову. Він цокнувся з Гансом Касторпом, а той, п'ючи вино, дивився, як капітанська рука в ластовинні та з гострими нігтями, стягнута на зап'ясті манжетом вовняної сорочки, також підносить до губів склянку, як подерті великі губи обхоплюють її край і як рухається від ковтків це горло робітника і мармурового бюста. Вони поговорили ще про один медикамент, що стояв поряд, пані Шоша нагадала Пеперкорнові, що пора його вжити й налила йому повну ложку брунатної рідини, яку той випив одним махом. То був протигарячковий засіб, в основному хінін; Пеперкорн дав Гансові Касторпу покуштувати, щоб познайомити гостя з гіркувато-пряним смаком препарату, потім дуже вихваляв хінін, який не лише знищує мікроби та чинить цілющий вплив на тепловий центр, але також є чудовим тонізуючим засобом: він сповільнює обмін білка, підвищує живлення організму, — словом, то є воістину живлющий трунок, чудовий засіб для зміцнення, збадьорення, оживлення, — до речі, також і задурманення; від нього легко захмеліти, додав Пеперкорн, роблячи, як вчора, велично-жартівливі рухи руками та головою, при цьому він знову нагадував танцюючого язичницького жерця.