Розділ сьомий

— От бачиш! Ти висміюєш і знущаєшся наді мною, коли я... І погрожуєш піти, коли я...

— Прошу говорити більш зрозуміло й без прогалин, якщо хочете, щоб вас зрозуміли.

— Отже я навіть трішечки не можу взяти участи в твоєму відгадуванні цих прогалин? Це ж несправедливо, сказав би я, якби не розумів, що тут ідеться не про справедливість...

— О, ні. Справедливість — то флегматична пристрасть. Вона протилежна до ревнощів, безперечно робить флегматичних людей смішними.

— Бачиш? Смішними. Тож облиш мою флегму! Повторюю: як би я обійшовся без неї? Як би витримав без неї, наприклад, чекання?

— Не розумію.

— Чекання на тебе.

— Voyons[91]. Я не збираюся більше затримуватися на тій формі, в якій ви з упертістю блазня звертаєтеся до мене. Вам самому набридне, та й я врешті не особливо церемонна, не якась там ображена міщанка...

— Ні, але ти хвора. І хвороба дає тобі свободу. Вона дає тобі... — зачекай, мені саме спало на думку таке слово, яке я ще ніколи не вживав. Вона робить тебе геніальною!

— Про геніальність побалакаємо іншим разом. Я не те хотіла сказати. Я вимагаю одного: не тіште себе ілюзією, що я маю до вашого чекання — якщо ви справді чекали — якесь відношення, що я дала вам привід, заохочувала або хоча б тільки дозволяла чекати. Ви маєте мені негайно й чітко підтвердити, що все якраз навпаки...

— Охоче, Клавдіє, звичайно. Ти не пропонувала мені чекати, я чекав з власної волі. Й цілком розумію, чому ти надаєш такого значення...

— Навіть у ваших зізнаннях звучить зухвалість. І взагалі ви людина надто зухвала, бог його знає чому. Не лише в стосунках зі мною, а взагалі. Навіть у вашому захопленні, вашій покірності є певна зухвалість. Не думайте, що я цього не помічаю! Мені, взагалі, не варто було говорити з вами про це, і перш за все тому, що ви наважуєтесь нагадувати про своє чекання. Те, що ви досі тут — це повна безвідповідальність. Вам давним-давно час повернутися до своєї роботи, sur le chantier[92], чи як там вона називається...

— Зараз ти говориш, Клавдіє, зовсім не геніально, а абсолютно банально. Це ж тільки слова. Ти ж не поділяєш поглядів Сеттембріні, це неможливо, і ти так говориш, що я не можу серйозно ставитися до твоїх слів. І я не дозволю собі взяти й поїхати, як поїхав мій брат, який, як ти передбачила, помер, тільки-но спробував служити у війську на рівнині. Але він, принаймні, знав, що помре, та волів радше померти, ніж далі відбувати тут санаторну службу. Ну, на те він був і солдат. Та я інакший, я людина цивільна, і для мене це було б дезертирством, якби я вчинив так, як він, і, незважаючи на заборону Радаманта, повернувся на батьківщину й partout[93] прагнув приносити користь та прислужитися поступові. То було би великою невдячністю та зрадою щодо хвороби, й геніальности, й мого кохання до тебе, від якого в мене залишилися й старі рубці, й нові рани, щодо твоїх рук, які я знаю, хоча готовий припустити, що це було лише вві сні, що я лише в геніальному сні спізнав їх, і для тебе звідси не випливає жодних наслідків та обов'язків, жодного ущемлення твоєї свободи...

Вона розсміялася, затиснувши в губах сигарету, її татарські очі ще більше зіщулились, вона притулилася до обшитої деревом колони, спершись руками об лавку та закинувши ногу на ногу, і її лакований черевичок на ледь піднятій нозі застрибав.

— Quelle générosité! Oh la, la, vraiment[94], знаєш, я тебе таким завжди й уявляла, homme de genie[95], мій бідний хлопчику!

— Досить, Клавдіє. Я, звичайно, за своєю природою зовсім не homme de genie, так само як і не людина великого формату, їй-богу, що ні. Та все-таки випадково — назвім це випадковістю — мене занесло так високо, в ці геніальні сфери... Словом, тобі, напевне, невідомо, що існує така річ, як герметична педагогіка, це особлива алхімія перетворення, а саме переходу до вищого ступеня, до досконалішого. Ти розумієш мене? Але й сам матеріал має бути таким, щоб унаслідок зовнішнього впливу та примусу міг піднятися на вищий ступінь, він повинен мати відповідні завдатки. А в мені, я знаю це твердо, такими завдатками було те, що я здавна знався з хворобою та смертю, і коли був ще хлопчиком, якось нерозсудливо попросив у тебе олівця, а потім попросив удруге, в карнавальну ніч. Але нерозсудлива любов — геніальна, адже смерть — то геніальний принцип, вона res bina, lapis philosophorum, і вона є також принципом педагогічним, любов до смерти народжує любов до життя, до людства; ось у чому суть, ця суть відкрилася мені, коли я лежав на балконі, й тепер я дуже радий, що можу тобі про це сказати. До життя ведуть два шляхи: перший — звичайний, він прямий і чесний. Другий шлях — небезпечний, він веде через смерть, і це є шлях геніальности!

— Ти філософ-блазень, — промовила вона. — Не буду стверджувати, що я все розумію у цих твоїх вигадливих німецьких роздумах, але в твоїх словах звучить щось людське, і ти, безперечно, чемний хлопчик. До речі, ти справді поводився en philosophe[96], у цьому тобі не відмовиш...

— Надто en philosophe на твій смак, правда, Клавдіє?

— Припини зухвальство! Це починає набридати. Чекати на мене тобі не було дозволено та це й було глупотою. Але ти не злий на мене, що чекав даремно?

— Ну, це було нелегко, Клавдіє, навіть для людини з флегматичними пристрастями. Тяжко для мене, але з твого боку — жорстоко, що ти приїхала разом з ним, адже ти, звичайно, знала від Беренса, що я тут і чекаю на тебе. Але я ж сказав тобі, що дивлюся на нашу ніч, як на сон, і визнаю за тобою повну свободу. Врешті я чекав не даремно, й ось ти знову тут, ми сидимо вдвох, як тоді, я знову чую твій чарівний, ледь хрипкуватий голос, він так давно знайомий моєму слухові, а під цими широкими шовковими складками — твої руки, які я знаю, — і навіть нехай нагорі лежить в пропасниці твій супутник, який подарував тобі ці перли...