Розділ сьомий

Прогулянка узбережжям

Чи можна розповісти про час, про сам час, такий, яким він є? Направду, ні, то було б сміховинною справою! Оповідь, що починається приблизно так: «Час збігав, проминав, час плинув, тощо», — таку оповідь ніхто при здоровому глузді й оповіддю не назве. То все одно, якби хто мав навіжену ідею тримати цілу годину один і той самий музичний тон чи акорд і видавати це за музику. Адже оповідь подібна до музики в тому, що вона заповнює час, «дуже пристойно заповнює» його, «розділяє» й робить так, що в ньому щось з'являється й щось із ним відбувається, — так одного разу був висловився покійний Йоахим, тож наведімо ці його слова, принагідно виявивши жалобну добропорядність, із якою ставляться до висловів померлих; згадаймо ці слова, слова, що прозвучали давно, ми навіть не знаємо, чи наш читач усвідомлює, як давно то було. Час — то стихія оповіди, так само, як час є стихією життя, — він нерозривно пов'язаний із життям, так само, як і з тілами у просторі. Час — то також стихія музики, яка відмірює та поділяє його, робить швидкоплинним і цінним: і в цьому, отже, музика подібна до оповіді, яка так само (й зовсім інакше, ніж твір малярства, що спалахує водночас і тепер та прив'язаний до часу лише як тіло) є тільки послідовністю, певним відтворенням самого перебігу, й навіть тоді, коли оповідь намагається кожної митті бути тут, перед нами, від початку і до кінця, вона все-таки для свого розгортання потребує часу.

Це є цілком очевидним. І те, що між музикою та оповіддю існує суттєва різниця — очевидно не менше. Часова стихія музики є тільки одним: тільки відтинком земного часу людини, протягом якого вона лунає, аби несказанно ушляхетнити та звеличити його. Тоді як оповідь наділена двома видами часу: по-перше, своїм особистим, музично-реальним часом, що визначає її перебіг та прояв, а, по-друге, часом її змісту, який підлягає законам перспективи, але має здатність набувати таких різних масштабів, що уявний час оповіди може іноді цілковито збігатися з часом музичним, але так само може перебувати буквально на космічній відстані від нього. Музичний твір з назвою «П'ятихвилинний вальс» триває п'ять хвилин, саме в цьому й ні в чому іншому полягає його зв'язок із часом. Тоді як оповідь, зміст якої за часом сягає п'яти хвилин, за умови надзвичайної добросовісности в заповненні цих п'яти хвилин, може тривати в тисячу разів довше, при цьому залишаючись дуже швидкоплинною, хоча в порівнянні з уявним часом ця оповідь може бути надзвичайно довготривалою. З іншого боку, може бути і таке, що час тривання оповіди завдяки скороченню переходить до невимірного, — ми кажемо «завдяки скороченню», щоб підкреслити відверто ілюзорний, чи, скорше, патологічний характер, властивий випадкам такого роду, адже тоді оповідь вдається до своєрідної герметичної магії та часової надперспективи, що нагадує певні анормальні явища буденного досвіду, які явно належать до сфери надчуттєвого. Існують нотатки курців опіуму, які засвідчують, що накурена людина за короткий час провалу свідомости переживає сни, що охоплюють часові періоди десяти, тридцяти і навіть шістдесяти років, ба, часом виходять за межі будь-якого можливого й доступного людині сприйняття часу; отже, це сни, уявний час яких колосально перевершує їхню власну тривалість і в яких панує неймовірне скорочення переживання часу, картини уяви змінюються в них з такою швидкістю, що здається, як казав один споживач гашишу, ніби із задурманеного мозку «щось відгвинтили, наче пружину із зіпсованого годинника».

Оповідь може поводитися з часом приблизно так само, як і ті порочні сновидіння, так само з ним обходитись. Оскільки вона може певним чином «обробляти» час, то, ясна річ, що час, який є стихією оповіди, також може стати її темою; і якщо спроба «оповісти сам час» видається перебільшеною, то бажання розповісти про час виглядає не таким-то й абсурдним починанням, як то могло здаватися напочатку, й тому «роман про час» може набути своєрідного подвійно-сновидного сенсу. Насправді, ми порушили питання про те, чи можна оповісти час, лише для того, щоб визнати, що наша історія справді має таку мету. І якщо ми заторкнули наступне питання, а саме, чи ті, що зібралися навколо нас, іще цілком ясно усвідомлюють, скільки часу минуло відтоді, коли тепер уже покійний щирий Йоахим увів у розмову це зауваження про музику й час (що, між іншим, свідчить про певний алхімічний ріст його єства, адже такі зауваження були зовсім непритаманні його простодушній натурі), то ми навряд чи стали б ображатися, що в даний момент тут присутні не зовсім точно можуть пригадати цей епізод; ми не те що не ображались би, навпаки, скорше, були б задоволені — з тієї простої причини, що загальна увага до цих відчуттів нашого героя, звичайно, відповідає нашим інтересам, оскільки сам Ганс Касторп у цьому питанні зовсім не був певний і, до речі, вже давно. Усе це входить у роман про нього, у роман про час, у прямому й переносному сенсі.

Як довго Йоахим, власне, жив з ним тут, нагорі, до свого самочинного від'їзду, чи, якщо брати ввесь час разом, коли саме за календарем відбувся його перший уперто-свавільний від'їзд, як довго його тут не було, коли він прибув знову й скільки часу провів тут сам Ганс Касторп до того дня, коли той повернувся і потім пішов з часу назавжди; та даймо спокій Йоахимові, пригадаймо, як довго вже відсутня пані Шоша, принаймні, якого року вона знову там з'явилася (адже вона таки з'явилась), і скільки земного часу провів Ганс Касторп у «Берґгофі» на момент її повернення: на всі ці запитання, якби, скажімо, хтось йому їх поставив, чого, направду, ніхто не робив, а собі самому він не наважувався поставити ці запитання, отже тоді Ганс Касторп постукав би пучками пальців по лобі й рішуче відмовився б дати точну відповідь, — явище не менш тривожне, ніж ота тимчасова забудькуватість, коли в перший вечір по приїзді сюди він не зміг відповісти Сеттембріні, скільки йому років, — забудькуватість, яка навіть посилилася, адже тепер він цілком серйозно ні за що б не сказав, скільки ж йому все-таки років.

Це звучить досить химерно, проте далеке від того, щоб бути чимось нечуваним та неймовірним, адже за певних обставин таке може трапитися з кожним; і за таких обставин ніщо не захистить нас від занурення в глибоке незнання щодо перебігу часу і, відповідно, щодо нашого віку. Таке явище можливе саме внаслідок відсутности в нас будь-якого органу, що відав би часом, а отже нашої цілковитої неспроможности, спираючись на власні сили, без зовнішньої точки опори, вимірювати, принаймні, з приблизною точністю, перебіг часу. Відомий випадок, коли засипані в шахті та відрізані від будь-якого спостереження за зміною дня й ночі, шахтарі після свого щасливого порятунку гадали, що час, який вони провели в темряві між надією та відчаєм, дорівнював трьом дням. Тоді як, насправді, збігло десять діб. Можна було би припустити, що в такому надзвичайно гнітючому стані час мав би здаватися довшим. А насправді час звузився до третини своєї об'єктивної тривалости. Тож здається, що за умов цілковитої збентежености, людська безпорадність скорше схильна переживати час, надзвичайно ущільнюючи його, аніж розтягуючи.

Зрештою, ніхто не заперечує, що Ганс Касторп, якби захотів, міг би без особливих труднощів позбутися неясности й точно порахувати, скільки того часу проминуло, так само, трошки напружившись, міг би це зробити й читач, якби ота розпливчатість та неясність аж надто суперечила його здоровому глуздові. Що ж до Ганса Касторпа, то через це питання про час він почувався трохи незручно, та навіть найменше зусилля здавалося не вартим того, щоб вирватись із тієї неясности та врешті з'ясувати для себе, скільки йому років; проте острах, що його стримував, був острахом перед власним сумлінням, хоча найбільшою несумлінністю, очевидно, якраз і є зневага до часу.

Ми не знаємо, чи варто вибачити йому той брак доброї волі, щоб не називати це злою волею, та всі обставини надто сприяли його бездіяльності. Коли повернулася пані Шоша (правда, її повернення було зовсім інакшим, ніж то мріялося Гансові Касторпу, але про це свого часу), тоді знову був передріздвяний піст і наближався найкоротший день року, тобто астрономічний початок зими. Проте, насправді, якщо не зважати на теоретичну послідовність, а за зиму сприймати наявність снігу та морозу, то зима знову настала вже бозна-коли, власне, вона й не припинялась, лише час від часу ненадовго переривалася спекотними літніми днями з небесною блакиттю такої неймовірної глибини, що здавалась аж якогось чорнуватого відтінку. Такі дні бували і взимку й здавалися зовсім літніми, незважаючи на сніг, тим більше, що сніг часом падав і в літні місяці. Як часто Ганс Касторп розбалакував з покійним Йоахимом про цю велику плутанину, коли нагромаджувалися та перемішувались усі пори року, рік утрачав свою послідовність і таким чином ставав по-занудному швидкоплинним, або швидкоплинно-занудним, так що власне про час, як з відразою ще недавно зауважував Йоахим, не могло бути й мови. А найбільше в цій плутанині нагромаджувалися та перемішувалися образи нашого сприйняття та стани свідомости, пов'язані з поняттями «ще» та «вже знову», що призводило до надзвичайно заплутаних, скособочених та запаморочливих вражень, — неморальний потяг зануритися в ці відчуття Ганс Касторп відчув ще в перший день свого перебування тут, нагорі, а саме: під час п'ятиразових надмірно пишних столувань у їдальні, розцяцькованій веселими шаблонами на стінах, коли він уперше відчув, що відбувається якесь поки що безневинне, але запаморочливе збочення часу.

Відтоді цей обман почуттів та свідомости набув значно ширшого розмаху. Час, навіть коли його суб'єктивне сприйняття послаблене або й зовсім відсутнє, все-таки наділений конкретною реальністю, оскільки час діє, час виношує зміни. Питання про те, чи герметично зачинена банка з консервами, що стоїть на поличці, перебуває поза часом — то питання до мислителя-фахівця, й Ганс Касторп узявся був за нього лише через юнацьку самовпевненість. Але ми знаємо, що час робить свою справу навіть щодо тих, хто спить летаргічним сном. Один лікар підтверджує випадок, що трапився з дванадцятирічною дівчинкою: якось вона заснула і проспала тринадцять років, при цьому не залишалася дванадцятирічною, а поступово розквітла й обернулася на зрілу жінку. Адже інакше бути не могло. Покійник наказав довго жити; в нього маса часу, тобто взагалі жодного, в приватному розумінні. І все-таки в нього ще ростуть нігті та волосся, тож урешті... проте не будемо повторювати задерикуватий вислів, який з цього приводу був якось ужив Ганс Касторп, покоробивши цим Йоахима, як вихідця з рівнини. Проте і в Касторпа росло волосся та нігті, причому досить швидко, адже він так часто сидів, закутаний у біле простирадло, на перукарському кріслі та стригся, оскільки за вухами невпинно закручувалися довгі пасма; власне, він сидів тут ніби ввесь час, точніше, коли він сидів та базікав з улесливим і спритним перукарем, який робив над ним свою справу, після того, як час зробив свою, або коли стояв перед дверима свого балкона й за допомогою маленьких ножиць та пилочки, які він діставав з елегантного, обшитого оксамитом несесера, підрізав нігті — його нараз охоплювало незвичне відчуття, яке супроводжувалося якимось страхом із домішкою насолоди й допитливости: в нього голова йшла обертом у подвійному та непевному значенні цього слова — власне запаморочення, а також плутанина, оманливе нерозрізнення понять «ще» та «знову», які при їхньому змішуванні та зміщуванні утворюють позачасове «завжди» та «вічно».

Ми часто запевняли читача, що хочемо зобразити Ганса Касторпа не кращим, але й не гіршим, ніж він є, тому не станемо приховувати й того, що свою не надто похвальну схильність до таких містичних спокус, які він до того ж викликав свідомо й зумисно, наш герой намагався спокутувати протилежними зусиллями. Він міг подовгу сидіти, тримаючи в руці годинника, свого плескатого й гладенького золотого годинника, відкривши його кришку з виґравіюваною на ній монограмою, й споглядати фарфоровий циферблат у подвійному обрамленні червоних і чорних арабських цифр, на якому обидві витончено-вишукані золоті стрілки вказували у різні боки, а тонка секундна стрілка, діловито цокаючи, здійснювала пробіг у своїй особливій маленькій сфері. Ганс Касторп не зводив з неї очей, він хотів пригальмувати хоча б декілька хвилин та розтягти їх, щоб утримати час за хвіст. Та стрілка дріботіла своїм шляхом, нехтуючи цифрами, яких досягала, торкалася, проходила, знову наближалася, знову досягала. Вона була байдужа до будь-якої мети, до будь-яких відтинків, поділок. Чом би їй було не затриматись хоча на мить і не подати хоча б малесенький знак, після того, як вона відміряла шістдесят секунд: мовляв, тут щось завершилось. Але так, як переступала вона цю межу, так само переступала вона будь-яку іншу, не позначену цифрою риску — і ставало зрозумілим, що всю цю систему цифр та поділок їй просто підсунули, а вона тільки йде, йде... Тож Ганс Касторп знову клав свій скляно-металевий прилад у кишеню камізельки й залишав час плинути далі.

Яким чином пояснити поважним представникам рівнини ті зміни, що відбулись у внутрішньому побуті нашого молодого шукача пригод? Адже масштаб запаморочливих тотожностей наростав. Якщо навіть при певній поступливості було нелегко відрізнити сьогоднішнє «тепер» від учорашнього, від того, що було два, три дні тому, й подібного на сьогоднішнє як дві краплі води, то саме «тепер» також було схильним і здатним сплутати своє теперішнє з тим, яке було місяць, рік тому, й злитися з ним у своєрідне «завжди». Та оскільки моральні форми свідомости, виражені поняттями «ще», «знову» та «в майбутньому», залишались роз'єднаними, з'являлася спокуса розширити зміст таких визначень, як «учора» та «завтра», за допомогою яких «сьогодні» захищається від минулого та майбутнього, й поширити їх на довші відтинки часу. Неважко було б уявити собі істот, що живуть, можливо, на малих планетах і господарюють з «мініатюрним» часом, для їхнього «короткого» життя дріботіння нашої секундної стрілки дорівнювало б нашому наполегливому та ощадливому ходу стрілки годинної. Але так само можна уявити істот, що живуть у такому просторі, де пов'язаний з ними час робить велетенські кроки, причому поняття «щойно», «згодом», «учора», «сьогодні» як переживання, набули б неймовірно розширеного значення. Словом, це було б не лише можливим, але навіть у дусі певного допустимого релятивізму сприймалося відповідно до вислову «кожному городу нрав і права» та було визнано цілком законним, природним і достойним поваги. Але що сказати про сина землі, який, до того ж, перебуває в такому віці, коли день, тиждень, місяць, три місяці ще повинні грати настільки важливу роль, приносити в його життя стільки успіхів та змін? Що сказати про нього, якщо нараз у нього з'являється порочна звичка або ж він часом піддається дивному потягу говорити замість «рік тому» та «за рік» — «учора» й «завтра»? Тут, без сумніву, доречно назвати це «змішанням та зміщенням» і висловити глибоку тривогу.

Бувають на світі такі життєві обставини, такі особливості ландшафту (якщо в обраному нами випадку можна говорити про «ландшафт»), за яких «змішання та зміщення» часово-просторових дистанцій до запаморочливої однаковости певною мірою є природними та правомірними, й від даватися їхнім чарам на дозвіллі в кожному разі видається припустимим. Ми маємо на увазі прогулянки узбережжям, думка про які була Гансові Касторпу завжди приємною, — як нам відомо, життя серед снігів будило в ньому радісні та вдячні спогади про простори рідних дюн. Сподіваємось, що досвід та пам'ять читача не зрадять нас, якщо ми звернемося до цього чарівного забуття. Отак ідеш, ідеш... З такої прогулянки ніколи не повернешся вчасно додому, оскільки ти та час — ви загубили одне одного. О море, розповідаючи про це, ми від тебе далеко, але звертаємо до тебе свої помисли, свою любов; голосно і ясно кличемо тебе, живи в нашій оповіді, як потай ти жило й раніше, живеш і житимеш завжди... Шумлива пустеля, яку застеляє блідий сіруватий серпанок, насичений терпкою вологістю, що залишає смак соли на наших губах! А ми йдемо, йдемо пружним, засіяним мушлями та водоростями піском; вітер задуває нам вуха, цей величезний, широкий і м'який вітер, що вільно, безперешкодно й просто проноситься просторами, навіюючи нам легкий хміль, і ми бредемо, бредемо й бачимо пінисті язики моря, що накочуються й відступають, намагаючись лизнути ноги. Прибій закипає, лунко бухає хвиля за хвилею й розтікається з шумовинням шовковистою пеленою, набігаючи на плаский берег, — і тут, і там, і на віддалених косах, це збаламучене та всеохопне, м'яке та гуркітливе ревіння застилає слух від будь-яких голосів на світі. Тиха вдоволеність, зумисне забуття... Тож заплющмо очі, нас оберігає сама вічність! Ні, поглянь, там, у пінистій сіро-зеленій, колосально скороченій далечіні, що губиться за небокраєм, там біліє вітрило. Там? Що це за «там»? Чи далеко? Чи близько? Того ти не знаєш. Це вислизає в якомусь тумані від твого визначення. Й щоб сказати, чи далеко той корабель від берега, тобі треба було б знати, що він завбільшки як тіло. Маленький та близький чи великий та далекий? Твій погляд торує шлях крізь невідоме, адже в тобі самому немає органу й немає відчуття, що визначають для тебе простір... Ми йдемо, йдемо... Чи довго? Чи вже далеко зайшли? Стоїмо на місці. Ніщо не змінюється з нашими кроками, там — так само як «тут», раніше — все одно, що «тепер» і «потім», у безмірній одноманітності простору тоне час, рух від точки до точки — то вже зовсім не рух там, де панує тотожність, і там, де рух перестає бути рухом, часу немає.

Вчителі середньовіччя твердили, що час є ілюзією, що його перебіг у формах причинности та наслідковости є лише результатом механізму сприйняття наших органів відчуття, істинним же буттям речей є нерухоме «тепер». Чи блукав він берегом моря, той учений доктор, якому вперше спала така думка, чи відчув він гірчинку вічности на вустах? У кожному разі, повторимося, тут ідеться про вольності часу вакацій, про фантазії дозвілля, якими дух моральности пересичується так само скоро, як бадьора людина — лежанням на теплім піску. Вдаватися до критики засобів та форм людського пізнання, піддавати сумніву саму їхню вартісність, було б абсурдно, нечесно, підступно, якби та критика не мала іншої мети, окрім того, щоб указати розумові на його межі, які він не може здолати, не нехтуючи істинних своїх завдань. І ми можемо лише бути вдячними Сеттембріні, коли він зі своєю твердістю педагога заявив хлопцеві, чия доля нас займає й якого він принагідно так влучно назвав «важкою дитиною життя», що метафізику він визначає як «зло». Й найкращим чином пошануємо пам'ять дорогого для нас покійного, підкресливши, що критика може й повинна мати лише один сенс, одне завдання й одну мету: почуття обов'язку, слугування життю. Так, у той час, коли законодавча мудрість критично означила межі розуму, вона на тих-таки межах установила прапор життя й оголосила військовою повинністю людини — служити під ним! Чи можна знайти виправдання для Ганса Касторпа й визнати, що в його розпусному поводженні з часом, у його порочному заграванні з вічністю проявилася та сама риса, що її один меланхолійний соратник його військового брата назвав «несамовитим завзяттям», яке й довело того до могили?

Мінгер Пеперкорн

Мінгер Пеперкорн, похилого віку голландець, уже певний час перебував у санаторії «Берґгоф», який цілком заслужено мав на своїй вивісці визначення «міжнародний». Самий лише легкий кольоровий домішок у національності цього Пеперкорна — оскільки він був голландцем з колоній, вихідцем з Яви та кавовим плантатором — навряд чи підштовхнув би нас до цього Пітера Пеперкорна (так його звали, так він називав самого себе: «Тепер Пітер Пеперкорн потішить себе чарочкою горілки», — казав він зазвичай), отже навряд чи підштовхнув нас увести до нашої оповіди цю постать та ще й під кінець; адже якими лише кольорами та відтінками вигравало забарвлення того товариства, що мешкало в такому поважному закладі, медичною діяльністю якого керував з багатомовною красномовністю надвірний радник Беренс! Менше з тим, віднедавна тут знову з'явилась одна єгипетська принцеса, та сама, яка колись подарувала надвірному раднику гідний особливої уваги кавовий сервіз та сигарети «Сфінкс». То була сенсаційна особа з коротко підстриженим волоссям та жовтими від нікотину пальцями, на кожному з яких був перстень; за винятком обіду і вечері, коли вона з'являлася в паризьких туалетах, принцеса ходила зазвичай у чоловічому піджаку та напрасованих штанях, до того ж про чоловіків знати нічого не хотіла, даруючи свою ліниву, але пристрасну прихильність тільки одній румунській єврейці, яка звалася всього-навсього пані Ландау, хоча прокурор Паравант заради її високости навіть закинув математику і від закоханости цілком утратив глузд. Але й це ще не все, серед невеликого почту принцеси перебував кастрований мавр, людина хвора і квола, та, незважаючи на свою конституцію, з якої любила посмішкуватися Кароліна Штер, що, здавалось, чіплялася за життя більше, ніж будь-хто інший, він був абсолютно безутішним від картини його нутра, що постала на платівці, коли просвітили його внутрішній морок...

У порівнянні з такими фігурами мінгер Пеперкорн міг здатися майже безбарвним. І хоча ми могли й цю частину оповіді назвати за зразком однієї з попередніх, — «Ще один», але нехай читач не переймається тим, що на сцену вихопиться ще один зачинатель розумового та педагогічного сум'яття. Ні, мінгер Пеперкорн аж ніяк не належить до людей, що вносять у життя логічну плутанину. Ми матимемо нагоду побачити, що то людина зовсім іншого спрямування. А те велике сум'яття, яке він усе-таки вніс у життя нашого героя, буде з'ясовано в наступному викладі.

Мінгер Пеперкорн прибув на станцію «Село» з тим самим вечірнім потягом, що й пані Шоша, на тих самих санях під'їхав з нею до санаторію «Берґгоф» та з нею ж таки повечеряв у ресторані. То був не лише одночасний, то був спільний приїзд, і їхня спільність, яка мала своє продовження хоча б у тому, що мінгера Пеперкорна посадили поряд з хворою, що повернулася, — за «хорошим» російським столом, навпроти місця лікаря, на якому колись хворий учитель Попов улаштовував свої дикі й двозначні комедії, — саме ця нерозлучність і збентежила доброго Ганса Касторпа, який не розраховував на такий поворот. Надвірний радник по-своєму повідомив Ганса Касторпа про день і годину приїзду Клавдії Шоша.

— Ну, Касторп, старий, — сказав він, — вірне чекання буде відшкодовано. Післязавтра ввечері кішечка знову прокрадеться сюди. Я одержав телеграму. — Але про те, що пані Шоша прибуде не сама, — ані пари з вуст. Може, він і сам не знав, що вони з Пеперкорном приїдуть удвох, що вони — разом; принаймні, надвірний радник удав, що дуже здивований, коли Ганс Касторп наступного дня після її приїзду звернувся до нього за роз'ясненнями.

— Навіть не можу сказати, де вона його підчепила, — пояснив Беренс. — Очевидно, познайомилися в дорозі, скоріш за все — в Піренеях, як я гадаю. Доведеться вам із цим рахуватися, розчарований селадоне, нічого не вдієш. Велика дружба, розумієте. Здається, навіть дорожня каса в них спільна. Судячи з усього, що я про нього чую, він страшенно багатий. Кавовий король на заслуженому відпочинку, візьміть це до відома, камердинер-малаєць, розкішні умови життя. Зрештою, він прибув сюди не для розваг. Окрім серйозного катару слизових оболонок на ґрунті вживання алкоголю, здається, наявна ще й підступна тропічна пропасниця, переміжна, розумієте, занедбана, агресивна. Вам доведеться набратись терпцю.