Розділ сьомий

— До мене? О, це так добре, Клавдіє, це просто чудово! Ти з ним приїхала до мене? Й усе-таки ти стверджуєш, що чекати на тебе — то була дурниця, то було неприпустимо й цілком безглуздо? Було б досить незграбною помилкою, якби я не оцінив таку пропозицію дружби, дружби заради нього...

І вона поцілувала його в губи. То був особливий російський поцілунок, яким у тій широкій та душевній країні обмінюються в дні високих християнських свят, поцілунок, що ніби печаттю скріплює любов. Але оскільки ним цього разу обмінялися вищезгаданий молодий закоренілий хитрун, а також молода жінка з чарівною, скрадливою ходою, то ми, розповідаючи про це, мимоволі згадуємо деякі хитромудрі, хоча далеко не беззаперечні твердження доктора Кроковскі щодо любови, тож, слухаючи їх, ніхто не міг уторопати, чи мається на увазі певне благоговійне почуття, чи плотська пристрасть. Тому чи наслідуватимемо й ми його приклад, чи, точніше Ганс Касторп та Клавдія Шоша, маючи на увазі цей поцілунок? А що скаже на це читач, якщо ми просто відмовимося розслідувати питання по суті? Хоча, на нашу думку, таке розслідування відповідало б вимогам психоаналізу, та проводити в любові абсолютно «чітку» межу між благоговійним почуттям та пристрастю означало б, говорячи словами Ганса Касторпа, припуститися дуже незграбної помилки та виявити певну ворожість до життя. Й що має означати «чітка межа»? Що таке невизначеність та двозначність? Нам просто стає смішно. Хіба то не чудово й прекрасно, що в мові існує одне слово для всього, від найбільшого благоговіння до найпалкішої тілесної пристрасти? Тут цілковита єдність одного значення в двозначності, адже не може любов бути зовсім безтілесною навіть при найбільшому благоговінні, й не бути благоговійною суто тілесна пристрасть; любов завжди залишається сама собою, і як лукава життєрадісність, і як найвища пристрасть, адже вона — це потяг до органічного начала, зворушливі та сластолюбні обійми приреченого на тління, — charitas безперечно присутнє і в найвищому почутті, і в найшаленішій пристрасті. Хисткий сенс? Ради бога! Нехай сенс любови буде хистким! Те, що він хисткий, — природно й людяно, й тривога в цьому разі була б ознакою повної відсутности розуміння тих особливо хитрих тонкощів.

Тож, тим часом як губи Ганса Касторпа та пані Шоша поєдналися в російському поцілункові, ми занурюємо наш маленький театр у темряву, щоб змінити мізансцену. Адже тепер ми перейдемо до другої розмови, про яку обіцяли розповісти, й знов увімкнемо світло: це тьмяне світло одного весняного дня, що йде на схил, коли в горах почалося танення снігів. Ми бачимо нашого героя в життєвій ситуації, яка стала для нього вже звичною; він сидить біля ліжка великого Пеперкорна й веде з ним шанобливо-дружню бесіду. Після чаю о четвертій пополудні, на який, як і на попередні три столування, пані Шоша з'явилася сама, а потім зразу вирушила до «Пляцу» на shoping[100], Ганс Касторп вирішив здійснити звичний візит до голландця, частково, щоб виказати йому увагу та розважити, а частково, щоб самому одержати насолоду від повчального впливу цієї особистости, — словом, з найбільш життєвих та хистких мотивів. Пеперкорн відклав газету «Телеграф», зняв дужку рогового пенсне, кинув його на газету та простяг гостеві свою капітанську руку, а його широкі, подерті губи ніби над силу ворухнулися. Кава та червоне вино, як завжди, були в нього під рукою: таця з кавовим прибором та рештками кави стояла на стільці — мінгер щойно випив післяобідню порцію цього трунку, як завжди міцного та гарячого, з цукром та вершками, і від того спітнів. Його королівське обличчя з пломенистими пасмами почервоніло, дрібні краплі поту виступили на лобі та на верхній губі.

— Трохи спітнів, — сказав він. — Ласкаво просимо, юначе. Навпаки. Сідайте! То ознака слабкости, якщо, випивши після гарячого напою, зразу... Ви не могли б... Дуже добре. Носову хустинку. Дуже дякую. — Зрештою, рум'янець швидко зник і змінився жовтавою блідістю, яка зазвичай з'являлася на обличчі цієї величної людини після нападу пропасниці. Сьогодні напад квартани був дуже сильний, усі три її стадії — холод, жар і піт, тож маленькі бляклі очиці Пеперкорна під монументальними ідольськими зморшками на чолі дивилися втомлено. Він сказав:

— Юначе... Це надзвичайно... Хотілось би сказати слово «заслуговує»... Абсолютно. Дуже люб'язно з вашого боку, що ви старого, хворого...

— Що я вас навідав? — запитав Ганс Касторп. — Якраз навпаки, мінгере Пеперкорн. Це я маю бути глибоко вдячний вам за те, що можу трохи посидіти з вами, адже я маю від цього значно більше, ніж ви, і приходжу з суто егоїстичних міркувань. І потім, що це за цілком хибне визначення вас як особи — «старий, хворий». Нікому і на думку не спаде, що мова йде про вас. Складається зовсім хибне враження.

— Гаразд, гаразд, — перебив його мінгер і на якусь мить заплющив очі; він відкинув на подушку величне чоло і залишився так лежати, піднявши підборіддя, склавши свої пальці з довгими нігтями на своїх королівських грудях, що випиналися під вовняною сорочкою.

— Добре, юначе, або, точніше, — у вас добрі наміри, я в цьому переконаний. Приємно було вчора по обіді — так, ще вчора надвечір — у тому гостинному закутку — забув, як називається, де ми їли омлет із смачнющою салямі та пили оте здорове тутешнє вино...

— Так, то було чудово! — підтвердив Ганс Касторп. — Адже було дуже смачно, і всі ми неприпустимо об'їлися, — тутешній шеф-повар мав би право образитися, якби бачив, — словом, усі ми без винятку так і накинулися на ці смакоти. А салямі справді була дуже вишукана, Сеттембріні аж розчулився, він їв, так би мовити, зі сльозами на очах. Він же патріот, як вам відомо, патріот-демократ. Свій спис громадянина освятив на вівтарі людства, щоб і надалі за салямі збирали мито на швейцарському кордоні.

— Річ не в цьому, — пояснив Пеперкорн. — Він лицар, привітна й компанійська людина, кавалер, хоча йому, напевне, не судилося часто обновлювати свій одяг.

— Він його зовсім не обновлює! — сказав Ганс Касторп. — Це зовсім не його заняття. Я знайомий з ним не перший день і дуже з ним здружився, тобто він надзвичайно великодушно взяв наді мною опіку, оскільки вирішив, що я «важка дитина життя», — це умовний вислів, ми вживаємо його, коли розмовляємо один з одним, його, напевне, треба пояснити, а то він залишиться незрозумілим, — тож він докладає всіх сил, щоб чинити на мене благотворний вплив, скеровувати мене. Але й взимку й влітку я завжди бачив його в тих самих картатих штанях та в потертому двобортному сурдуті; зрештою він носить цей старий одяг з надзвичайною гідністю, дуже по-кавалерськи. Тут я маю з вами погодитися. Те, як він його носить, є перемогою над бідністю, і мені його бідність миліша, ніж елегантність отого куцого Нафти, вона викликає мимовільне збентеження, так ніби його елегантність, так би мовити, від лукавого, а засоби на неї він добуває кружним шляхом, я трохи обізнаний про його становище.

— Людина-лицар і людина-жартівник, — повторив Пеперкорн, залишивши поза увагою репліку про Нафту, — хоча й не — дозвольте мені цю обмовку — хоча й не без упереджености. Мадам, моя супутниця, не надто високої думки про нього, як ви, очевидно, помітили, й відгукується без особливої симпатії, — безперечно, тому що ця упередженість відбивається на його ставленні до неї... Ані слова, юначе. Я далекий від того, щоб засуджувати пана Сеттембріні та ваші дружні почуття... Зовсім ні! І я зовсім не збираюся стверджувати, буцімто він хоча б одного разу в сенсі тієї гречности, з якою кавалер має ставитися до дами... Чудово, любий друже, тут нічого не закинеш! Та все-таки існує певна межа, певна стриманість, певна у-ник-ли-вість, з якої випливає настроєність мадам проти нього, що цілком по-людськи...

— Зрозуміло. Звичайно, цілком виправдано. Перепрошую, мінгере Пеперкорн, що я самовільно докінчую вашу фразу. Я можу ризикнути, оскільки абсолютно з вами погоджуюсь. Особливо якщо взяти до уваги, наскільки жінки, — ви, можливо, посміхнетеся, що я в свої ще такі молоді літа дозволяю собі подібні узагальнення, — тож наскільки вони, в своєму ставленні до чоловіка, залежать від ставлення чоловіка до них — тоді немає чому й дивуватися. Жінки, я б так сказав, то істоти, які мають сильну реакцію, але вони позбавлені самостійної ініціативи, ліниві — в тому сенсі, що пасивні... Прошу, дозвольте мені, якщо й з труднощами, розвинути далі мою думку. Жінка, наскільки мені вдалося спостерегти, вважає себе в справах кохання насамперед об'єктом, вона дає коханню наблизитися до неї, вона вільно не обирає й стає обираючим суб'єктом лише на підставі вибору чоловіка; але й тоді, дозвольте мені тут додати, свобода вибору, — за умови, що чоловік не надто нікчемний душею, — зовсім не виступає необхідною умовою; на свободу вибору чинить уплив, жінку приваблює той факт, що обрали її. Господи, це, звичайно, загальщина, та в молодому віці все здається новим, новим і вражаючим. Ви питаєте жінку: «А ти його любиш?» — «Але ж він так сильно любить мене», — відповідає вона вам. І при цьому або кидає погляд до неба чи потуплює його. А уявіть-но, щоб таку відповідь дали ми, чоловіки, — перепрошую за узагальнення! Можливо, бувають чоловіки, які так би й відповіли, але вони ж видаватимуться просто смішними — герой кохання під пантофлею жінки, сказав би я в стилі епіграми. Цікаво, про яку самоповагу може йти мова в чоловіка, що дає таку жіночу відповідь. І чи вважає жінка, що вона має з безмежною відданістю ставитися до чоловіка, який, через те, що обрав її, виказав ласку до такої низької істоти, чи то в коханні чоловіка до її особи вона вбачає знак його переваги? В тихі години я часто задавався цим питанням.

— То праоснови, класичні факти, своєрідна священна даність, яку ви, юначе, заторкнули влучним слівцем, — сказав Пеперкорн. — Чоловіка п'янить бажання, жінка вимагає від свого бажання, щоб воно сп'янило її. Звідси наш обов'язок до справжнього почуття. Звідси нестерпний сором за брак почуття, за безсилля збудити в жінці бажання. Вип'єте зі мною скляночку червоного вина? Я вип'ю. Дуже спрага мучить. Сьогодні я особливо сильно пітнів.

— Щиро дякую, мінгере Пеперкорн. Щоправда, для мене це час позаурочний, але випити ковток за ваше здоров'я я завжди готовий.

— Тоді візьміть келих. У мене лише один. А я обійдуся склянкою для води. Гадаю, що для цієї шипучки то не буде образою, якщо я її питиму з такої скромної посудини. — З допомогою гостя він налив собі вина капітанською рукою, що ледве тремтіла, і жадібно перехилив усю склянку в своє грандіозне горло, ніби то була проста вода.

— Дає насолоду, — сказав він. — Ви більше не хочете? А я з вашого дозволу наллю собі ще. — Знову наповнюючи склянку, голландець розлив трохи вина. На підковдрі проступили темно-червоні плями. — Тож повторюю, — вів він далі, піднявши списоподібний палець однієї руки та тримаючи склянку з вином у другій руці, що злегка тремтіла, — повторюю: звідси наш обов'язок, наш релігійний обов'язок до почуття. Розумієте, наше почуття — це та чоловіча сила, яка будить життя. Життя дрімає, і вона хоче, щоб її збудили для хмільного вінчання з божественним почуттям. Адже це почуття, юний друже, божественне. Людина стає божественною, якщо має те почуття. Людина — то любов Божа. Бог створив її, щоб через неї любити. Людина є лише органом, через який Бог шлюбиться з пробудженим, захмелілим життям. Якщо ж людина виявляється нездатною на почуття, то це божий сором, поразка божественної чоловічої сили, це космічна катастрофа, немислимий жах... — Пеперкорн випив.

— Дозвольте, я візьму у вас склянку, — сказав Ганс Касторп. — Я слідкую з великим інтересом за перебігом ваших думок, вони надзвичайно повчальні. Адже ви розвиваєте теологічну теорію, в якій відводите людині надзвичайно почесну, хоча, можливо, дещо однобоку релігійну функцію. Якщо можна зробити одну заувагу, то у ваших поглядах є певна частка ригоризму й, перепрошую, відчувається певна пригніченість! Адже жодна релігійна суворість не може не пригнічувати людей скромного формату. Я, звичайно, навіть не думаю про те, щоб у ваші погляди вносити якісь корективи, я хотів би лише повернутися до того, що ви сказали про упередженість, з якою, за вашими спостереженнями, пан Сеттембріні ставиться до мадам, вашої супутниці. Я знайомий з паном Сеттембріні давно, дуже давно, не один рік. І можу вас запевнити, що його упередженість, оскільки вона існує, звільнена від усього того дріб'язкового та міщанського — навіть припустити таке було б смішно. Тут ідеться насамперед про упередженість, так би мовити, широкого плану, а отже позаособового характеру, йдеться про загальні педагогічні принципи; застосовуючи їх до мене, пан Сеттембріні, відверто кажучи, схарактеризував мене як «тяжку дитину життя», — та розмова про мене завела б нас надто далеко. Це справа, яку в двох словах...

— І ви любите мадам? — раптом запитав мінгер і обернув до гостя своє королівське обличчя з роздертим, страдницьким ротом та бляклими очима під могутніми арабесками чола.

Ганс Касторп знітився. Він пробурмотів: