Розділ сьомий

Так, чудова річ — ота хінна кора! Зрештою, ще не проминуло й трьох сторіч, як фармакологія в нашій частині світу дізналася про ту кору, й ще не минуло й ста років, як хімія відкрила алкалоїд, від якого, власне, й залежать її якості, — відкрила й зробила аналіз — неповний, — адже поки що хімія не може стверджувати, що до кінця розібралася зі складом хінної кори й здатна штучно її виробляти. Наша фармацевтична наука добре робить, що не надто хизується своїми досягненнями, адже доля хініну спіткала багато інших засобів: ми знаємо дещо про динаміку, про дію даної речовини, але на питання про причини такої дії наука надто часто не знає, що відповісти. Нехай хлопець звернеться до літератури з отрутознавства — ніхто не зможе йому дати пояснення про елементарні властивості, від яких залежить дія так званих отруйних речовин. Візьмімо для прикладу зміїні отрути, про них відомо лише те, що ці речовини належать до ряду білкових сполук, містять у собі різноманітні білкові складові і лише у певних поєднаннях — насправді, зовсім не певних — призводять до катастрофічних наслідків: потрапляючи в кров, вони спричиняють такі зміни, з яких можна лише дивуватись, адже нам важко поєднати наше уявлення про білок з уявленням про отруту. Та в світі речовин усе відбувається так, вів далі Пеперкорн, піднявши до рівня своєї бляклоокої голови з арабесками, яка тепер відірвалася від подушки, кружок уточнення та списи решти пальців, — тож з речовинами все відбувається так, що всі вони криють у собі водночас життя й смерть: усі вони водночас дають і цілющі настої, й отрути, наука про ліки та токсикологія — це одне й те саме, від отрут люди одужують, а те, що ми вважаємо за носія життя, часом зразу вбиває, викликаючи спазм судин.

Про ліки та отрути Пеперкорн говорив дуже переконливо, зовсім не так, як зазвичай, дуже доладно, і Ганс Касторп слухав його, схиливши голову набік та киваючи, не стільки переймаючись змістом його слів, скільки роздумами про безсловесний вплив цієї своєрідної особистости, врешті так само незбагненної, як і дія зміїних отрут. У світі речовин, вів далі Пеперкорн, основним є динаміка, все залежить лише від неї. Так само й хінін — то цілюща отрута, і, в першу чергу, отрута сильнодіюча. Чотири грами цієї речовини викликають глухоту, запаморочення, задуху, розлад зору, як від атропіну, сп'яніння, як від алкоголю: робітники на фабриках хініну мають запалені очі, припухлі губи, а на їхній шкірі з'являється висип. І Пеперкорн узявся розповідати про хінін та хінне дерево, про праліси Кордильєрів, де на висоті трьох тисяч метрів — батьківщина цього дерева, звідти його кора під назвою «єзуїтського порошку» нарешті потрапила до Іспанії, хоча тубільцям Південної Америки давно вже були відомі її особливі властивості; він описував велетенські хінні плантації, якими володіє на Яві голландський уряд і звідки щорічно в Амстердам і Лондон вивозиться багато мільйонів фунтів цієї кори, що нагадує червонуваті трубочки цинамону... Загалом кора і сама деревина, починаючи від епідерми й до камбію, говорив Пеперкорн, наділена динамічними властивостями виняткової сили, як добрими, так і лихими, й наука про ліки в кольорових народів перебуває на значно вищому рівні, ніж наша. На деяких островах на схід від Нової Гвінеї юнаки готують особливе любовне зілля, вони товчуть кору певного дерева, очевидно, це дерево так само отруйне, як яванське Antiaris toxicaria, воно, так само, як дерево мансанільї, отруює навколо себе повітря дурманячими випарами, які вбивають людей і тварин; отже, там виготовляють порошок, розтираючи цю кору разом зі стружками кокосового горіха, загортають суміш у великий лист і підсмажують. А потім скроплюють соком цієї суміші обличчя неприступної дівчини, коли та спить, і в неї спалахує пристрасть до того, хто її тим соком скропив. Часом особливими властивостями наділена кора коріння, як, наприклад, кора однієї в'юнкої рослини Малайського архіпелагу, Strychnos Tieuté, до якої тубільці додають зміїної отрути і виготовляють так зване упас-раджа; якщо ця суміш потрапить до кровоносної системи, наприклад, за допомогою стріли, то викликає швидку смерть, причому ніхто не зміг би точно пояснити Гансові Касторпу, яким чином це відбувається. Ясно лише одне, щодо динаміки дія упаса, очевидно, близька до дії стрихніну. Пеперкорн зовсім підвівся й сів на ліжку; час від часу своєю капітанською рукою, що злегка тремтіла, він підносив до губів склянку з вином і робив великі, спраглі ковтки, потім узявся розповідати про дерево «воронячі очі», яке росте на Коромандельському узбережжі, з його ягід помаранчевого кольору добувають особливо динамічний алкалоїд, що зветься стрихніном; стишеним голосом, майже пошепки, високо здибивши монументальні зморшки на чолі, голландець описував гілки попелястого кольору, незвичайно блискуче листя та жовтаво-зелені квіти цього дерева, тож перед уявою Ганса Касторпа те дерево постало печальним і водночас якимось хворобливо-строкатим, навіть стало трохи лячно.

А тут і пані Шоша втрутилася, заявивши, що так багато говорити для Пеперкорна шкідливо, це його стомлює, напад пропасниці може повторитися й, хоча їй завжди дуже шкода їх розлучати, вона змушена просити Ганса Касторпа перервати бесіду. Він, звичайно, послухався, але ще часто протягом наступних місяців приходив до цього величного чоловіка, після чергового нападу пропасниці підсідав до його ліжка, а пані Шоша злегка наглядала за ходом бесіди, часом вставляючи і своє слово, заходила і виходила з кімнати; але і в ті дні, коли в Пеперкорна не було жодної гарячки, Ганс Касторп проводив з ним та його прикрашеною перлинами супутницею немало часу. Адже, якщо голландець не мусив лежати в ліжку, він рідко проґавлював нагоду зібрати після вечері невеликий гурт пацієнтів з доволі мінливим складом, щоб пограти в карти, попити винця, а також віддатись іншим розвагам, часом це відбувалося в салоні, як першого разу, або в ресторані, причому Ганс Касторп уже звик сидіти поміж розніженою жінкою та величним чоловіком. Навіть на прогулянки ходили гуртом, до них приєднувалися також панове Ферґе та Везаль, а згодом примкнули Сеттембріні з Нафтою, ці постійні духовні супротивники; зустріч з ними була неминучою, Ганс Касторп мусив познайомити їх з Пеперкорном, а врешті й з пані Шоша; він був просто щасливий від цього, зовсім не переймаючись тим, чи бажають непримиренні дискутанти знайомства й товариства голландця, й потай сподіваючись на те, що педагогічний об'єкт їм надто потрібний і вони скоріше погодяться на небажаний додаток у вигляді цієї компанії, ніж утратити нагоду проголошувати перед Гансом Касторпом свої розбіжні позиції.

Й Ганс Касторп не помилився, сподіваючись, що члени такого строкатого товариства врешті звикнуть, принаймні, до того, що не зможуть один до одного звикнути. Звичайно, в їхніх відносинах часом відчувалася напруга, відчуженість, навіть якась потаємна ворожнечість — ми навіть дивуємося, яким чином наш непримітний герой утримував їх коло себе, й пояснюємо це особливою хитруватою життєрадісністю його натури, завдяки чому він міг сприймати будь-які виголошені думки, як «достойні уваги», цю рису його характеру можна було навіть назвати послужливістю, завдяки якій йому не лише щастило підтримувати свій зв'язок з найрізноманітнішими людьми, але й зв'язок між ними самими.

Й що то були за складні та заплутані взаємини! Нас захоплює думка хоча б на мить розкрити перед усіма їхні переплетені зв'язки в тому вигляді, в якому вони поставали перед Гансом Касторпом під час прогулянок і який спостерігав за ними своїм хитруватим та привітним поглядом. Тут був і похмурий Везаль з його потайним потягом до пані Шоша, він запобігав перед Пеперкорном та Гансом Касторпом і шанував одного за те, що той був господарем становища нині, а другого — за те, що той ним був у минулому. Тут була й сама Клавдія Шоша, з її чаруючою, скрадливою ходою, пацієнтка й мандрівниця, вірнопіддана Пеперкорна, звичайно, цілком добровільно, але потай незмінно стривожена й дещо сприкрена тим, що лицар однієї давно минулої карнавальної ночі перебуває в таких близьких стосунках з її теперішнім повелителем. Хіба це подратування не нагадувало певною мірою те почуття, яке колись визначило її ставлення до Сеттембріні? До цього балакуна й гуманіста, якого вона терпіти не могла, стверджуючи, що він — погордливий та нелюдяний? До цього друга-вихователя молодого Ганса Касторпа, від якого їй дуже хотілось одержати пояснення — які слова своєю середземноморською говіркою (вона не розуміла з неї жодного звуку, так само як він не розумів її мови, та вона не трималася так самовпевнено й зневажливо), — тож які саме слова кинув він услід цьому благопристойному молодому німцеві, цьому гарненькому маленькому буржуа з шановної родини та з одною вологою плямкою на легені, коли той вирішив наблизитися до неї?

Ганс Касторп, котрий був, як-то кажуть, «закоханий по вуха», але не в радісному сенсі цього вислову, адже це була заборонена любов, нерозумна любов, про неї не заспіваєш мирної рівнинної пісеньки, — Ганс Касторп, який був жорстоко закоханий і тому опинився залежним, покірним, змордованим та підлеглим, але все-таки знайшов у собі сили зберегти навіть у рабстві певне лукавство і здогадався, що чарівно скрадлива хвора з чудовими щілинками татарських очей, очевидно, поціновує і поціновуватиме надалі його відданість: цінність цієї відданости, як він додавав про себе, незважаючи на свою болісну покірність, їй, напевне, відкрилася через ставлення до неї Сеттембріні, адже це ставлення лише підтверджувало її підозри і було настільки ворожим, наскільки дозволяла його гуманістична ввічливість. Поганим, чи пак в очах Ганса Касторпа, скорше, вигідним для нього самого, було те, що її зустрічі з Лео Нафтою, з яким вона також пов'язувала свої надії, зрадили її сподівання. Щоправда, тут вона не стикалася з тією глибокою неприязню, з якою пан Лодовіко ставився до її особи, та і бесіди відбувалися в сприятливіших умовах: часом Клавдії та цьому маленькому чоловічкові з гострими рисами випадало побалакати на самоті про книжки, проблеми політичної філософії, в радикальних оцінках якої вони мали спільну думку. Ганс Касторп зі щирим зацікавленням брав участь у цих розмовах. Та все-таки вона, очевидно, відчувала певну аристократичну стриманість, з якою ставився до неї цей вискочень, обережний, як усі вискочні; його іспанський тероризм, по суті, важко було поєднати з її грюканням дверима та мандрівним «надто людським» началом; до цього ще долучалася якась легка, ледь вловима ворожість до неї обох супротивників, і Сеттембріні, й Нафти; своєю жіночою чутливістю вона не могла не відчувати її так само, як відчував карнавальний лицар Клавдії, а причиною було ставлення обох до нього, Ганса Касторпа: то була типова неприязнь вихователя до жінки, як до елемента, що заважає та відволікає вихованця, й ця німа первинна ворожість об'єднувала їх, а в ній розчинялись і їхні загострені з педагогічних причин розбіжности.

І чи не та сама неприязнь просочувалась у взаємини обох діалектиків до Пеперкорна? Саме так здавалося Гансові Касторпу, до того ж, з трохи злорадним почуттям він наперед чекав цього й навіть прагнув звести королівського затинайла з обома своїми «державними радниками», як він часом досить дотепно називав їх сам собі, й, звівши їх докупи, подивитися, що з того вийде. Просто неба мінгер видавався не таким грандіозним, як у закритому приміщенні. М'який фетровий капелюх, якого він насував на брови, ховав і пломенисті сиві пасма волосся, і могутні зморшки на лобі, його риси мовби дрібнішали, зморщувалися, й навіть буряковий ніс утрачав свою величність. Та й хода його була не такою врочистою, як поза стоячи: він дріботів короткими кроками, мав звичку перевалюватися з боку на бік усім своїм важким тілом і навіть нахиляти голову у бік тієї ноги, на яку ступав, від чого в його поставі з'являлося щось благодушно-старече й аж ніяк не королівське; та й крокував він найчастіше, не випроставшись, як зазвичай стояв, а злегка згорбившись. Але й так він був на цілу голову вищий за пана Лодовіко й тим більше за куцого Нафту; та не лише тому його присутність з такою силою, з такою винятковою силою, як і уявляв собі наперед Ганс Касторп, пригнічувала обох політиків.

То був певний тиск, применшення, приниження внаслідок порівняння, — порівняння, на яке звертав увагу як лукавий спостерігач, так і кволі балакуни та величний затинайло. Пеперкорн поводився з Нафтою та Сеттембріні бездоганно поштиво й з такою увагою та пошаною, що Гансові Касторпу це здалося б іронією, якби не його глибоке переконання, що почуття іронії є несумісним з уявленням про людину великого формату. Королі не знають іронії, навіть як відвертий і класичний прийом ораторського мистецтва вона їм не знайома, вже не кажучи про складніші її форми. Ось чому ставлення голландця до друзів Ганса Касторпа можна було скорше назвати тонко й велично глузливим, байдуже, чи воно ховалося за дещо надмірною серйозністю або виражалося цілком відкрито.

— Так, так, так! — казав він і грозив пальцем, повернувши до них свою голову з жартівливо усміхненими подертими губами. — Оце... Оці... Панове, я звертаю вашу увагу... Cerebrum[86], церебральне, ви розумієте!

Ні, ні, чудово, просто винятково, тобто, тут-таки випливає...

А вони мстили тим, що обмінювалися поглядами, а потім, буцімто у відчаї, закочували очі до неба, намагаючись спровокувати на це й Ганса Касторпа, але той ухилявсь.

Одного разу вийшло так, що пан Сеттембріні вже прямо закликав непокірного учня до відповіли та виклав перед ним свої педагогічні побоювання.

— Та, ради бога, інженере, це ж просто старий дурень! Що ви в ньому знайшли? Хіба він може вас розвивати? Ніяк вас не розумію! Усе було б ясно, хоча, можливо, не зовсім похвально, якби ви мирилися з ним та шукали його товариства лише заради його теперішньої коханої. Але ж цілком очевидно, що ви переймаєтесь ним самим ледь не більше, ніж нею. Благаю вас, допоможіть мені це зрозуміти...

Ганс Касторп розсміявся.

— Безперечно, — сказав він. — Чудово! Так воно і є... Дозвольте мені... Добре! — він спробував не лише відтворити мову, але і відпрацьовані жести Пеперкорна. — Так, так, — вів він далі, сміючись. — Ви вважаєте, що це глупота, пане Сеттембріні, і можна подумати, що для вас немає нічого гіршого за глупоту. Ох же ж та глупота! Адже існує стільки різних видів глупоти, і розсудливість — не найкращий її вид... Ага! Здається я сказав зараз щось дотепне? Як вам сподобалося?

— Дуже добре. Я з нетерпінням чекаю появи вашої першої збірки афоризмів. Можливо, ще не пізно, і я попрошу вас пригадати деякі міркування про людиноненависницьку сутність парадокса, якими ми з вами якось обмінювалися.

— Хай буде так, пане Сеттембріні. Неодмінно згадаю, і з цим дотепом я аж ніяк не ганявся за парадоксами. Я хотів лише вказати на великі труднощі, які виникають при визначенні понять «глупота» й «розсудливість». Виникають, еге ж? Їх так важко відрізнити одне від одного, вони так легко переходять одне в одне. Я добре знаю, що ви просто не терпите містичного guazzabuglio, ви виступаєте за цінності, за судження, за оцінку, й тут ваша цілковита правда. Але де є «глупота», а де «розсудливість» — то часом суцільна таємниця, а хіба забороняється цікавитись таємницями, якщо є чесне прагнення якомога глибше проникнути в їхню сутність. Я маю лише одне запитання: чи можете ви заперечити, що він усіх нас заткнув за пояс? Я висловлююся грубо, і все-таки, наскільки розумію, ви не можете цього заперечити. Він заткнув нас за пояс, і щось дає йому право сміятися з нас. Звідки це? Чому? В якому сенсі? І ясно, що справа не в розумі. Я маю визнати, що розум тут ні до чого. Адже він скорше людина плутана, людина почуття, почуттів — то якраз його пунктик, перепрошую за фамільярний вислів! Отже, я кажу: не своїм розумом заткнув він нас за пояс, тобто не з інтелектуальних причин, — ви перший би обурилися проти такого твердження, і справді, це виключається. Але ж і не з фізичних причин! Звичайно, не через капітанські плечі та дужі м'язи, не тому, що він міг би будь-кого з нас збити ударом кулака, — йому й на думку не спаде, що він міг би це зробити, а якщо коли й спаде, то досить двох-трьох чемних слів, щоб його заспокоїти... Отже, таки не фізична причина. Проте фізична сторона, безперечно, відіграє тут певну роль — не в сенсі грубої сили, а в іншому, містичному сенсі, — адже як тільки тілесне начало починає відігравати роль, ми маємо справу з містикою, — тілесне переходить у духовне, й навпаки, тоді їх годі розрізнити, так само як відрізнити глупоту від розсудливости, але вплив очевидний, це динамічний момент, і нас затикають за пояс. Для означення цього ми маємо в руках лише одне слово, а саме «особистість». Це слово доречне за різних обставин, адже всі ми є особистостями — в моральному, юридичному та в будь-якому іншому розумінні. Але в цьому випадку дане слово треба розуміти інакше. Як таємницю, що стоїть вище від глупоти й розсудливости, та якою ми все-таки маємо право перейматися — частково, щоб якомога глибше проникнути в її сутність, а якщо проникнути неможливо, то, принаймні, одержати від цього насолоду. І якщо ви за цінності, то, на мою думку, особистість як така, врешті, також є позитивною цінністю, — позитивніша за глупоту та розсудливість, вищою мірою позитивна, абсолютно позитивна, як саме життя, — словом, це одна з життєвих цінностей і цілком заслуговує на те, щоб нею переймались. Ось що я вважав за необхідне заперечити на ваші слова стосовно глупоти.

Останнім часом Ганс Касторп уже не плутавсь і не збивався, коли говорив про те, що мав за душею, не застрягав посеред фрази. Він доказував усе до кінця, стишував голос, витримував паузу і розмірковував далі як зрілий чоловік, хоча все-таки червонів і трохи побоювався того критичного мовчання, яке запановувало після його слів, аби його присоромити. Пан Сеттембріні зачекав, поки мовчання вчинить свою дію, а потім сказав:

— Ви заперечуєте, що ганяєтеся за парадоксами. Проте чудово знаєте, що я так само негативно сприймаю гонитву за таємницями. Коли з особистости ви робите щось таке таємниче, то ризикуєте впасти в ідолопоклонство. Ви поклоняєтесь масці. Бачите містику там, де насправді лише містифікація, одна з тих оманливих, порожніх форм, за допомогою яких демон тілесности та фізіоґноміки часом ошукує нас. Ви ніколи не бували в акторських колах? Не бачили ці голови мімів, у яких пізнаєш риси Юлія Цезаря, Бетховена, Ґьоте, та тільки-но їхні щасливі власники розтулять рота, то постають цілком жалюгідними простаками?

— Гаразд, нехай це гра природи, — сказав Ганс Касторп. — Але ж не тільки гра природи, не тільки шахрайство. Адже якщо ці люди актори, вони повинні мати талант, а талант вищий від глупоти та розсудливости, він сам є життєвою цінністю. Кажіть, що хочете, але в мінгера Пеперкорна талант таки є, саме тому він нас і заткнув за пояс. Посадіть в один кут кімнати пана Нафту, нехай він прочитає лекцію про Григорія Великого та град Божий, то буде дуже повчально, а в іншому куті нехай стоїть Пеперкорн зі своїм незвичайним ротом та своїми здибленими зморшками на чолі, й нехай він говорить лише оте «Безперечно! Перепрошую — закінчено!» — і ви побачите, що люди зберуться навколо Пеперкорна, а Нафта залишиться в цілковитій самотності з усією своєю мудрістю та градом Божим, хоча він висловлюється з такою чіткістю, що людину аж до кісток пробирає, як каже Беренс...