Розділ шостий

Розділ шостий

Зміни

Що таке час? Таємниця. Час — безтілесний і всемогутній, він є невід'ємною умовою світу явищ, рух, нерозривний зв'язок і змішання тіл, що перебувають у просторі, та їхній рух. Чи може існувати час без руху? Або рух без часу? Нерозв'язне питання! Чи є час функцією простору? Чи то простір — функція часу? А може, вони тотожні? Знову питання! Час є діяльним, його властивості можна означити виразом «дає визрівати». І чому ж він дає визрівати? Він дає визрівати змінам. «Тепер» є відмінним від «раніше», «тут» — від «там», адже їх розділяє рух. Але оскільки рух, яким вимірюється час, відбувається колом і є замкненим у собі, то й рух, і зміни — майже те саме, що спокій, нерухомість; адже «раніше» постійно повторюється в «тепер», а «там» — у «тут». Окрім того, оскільки навіть з великим зусиллям неможливо уявити собі час конечним, а простір обмеженим, заведено думати про час і простір як про вічні й безконечні, напевне, вважаючи, що коли це й не зовсім правильно, то все-таки краще, ніж нічого. Але хіба не буде такий постулат вічного та безконечного логіко-математичним запереченням усього обмеженого та конечного й, по суті, зведенням їх до нуля? Чи може у вічності одне явище слідувати за іншим, а в безконечності — одне тіло бути біля іншого? Як поєднати з вимушеним припущенням вічности та безконечности наявність таких понять, як відстань, рух, зміни або хоча б перебування у всесвіті просторово обмежених тіл? Запитання, запитання!

Такі чи подібні запитання виникали в голові Ганса Касторпа, який з самого приїзду сюди, нагору, виявив схильність до такої непристойної та настирної цікавости, причому ця злощасна, але непереборна пристрасть, яка охопила юнака, навіть відшліфувала його мислення та наділила самовпевненістю, необхідною, коли заглиблюєшся в такі казуїстичні нетрі. Ці запитання він ставив і собі, й доброму Йоахимові, й з незапам'ятних часів укритій снігом долині, хоча не міг чекати від них чогось такого, що хоч трохи могло нагадувати відповідь — навіть важко сказати, від кого він чекав найменше. Собі самому Ганс Касторп ставив ці запитання лише тому, що не знав, як на них відповісти. Тим часом Йоахима було майже неможливо затягти в такі розмови: він, як одного вечора французькою пояснив був Ганс Касторп, думав лише про те, щоб там, на рівнині, стати вояком, та вів запеклу боротьбу з надією, що то мерехтіла так близько, то зухвало вислизала, — боротьбу, в якій він останнім часом став схилятися до радикальних дій. Так, у лагідного, терплячого, сумирного Йоахима, що завжди ставив понад усе дисципліну та службовий обов'язок, часом відбувався бунтівний напад, і хлопець повставав проти «шкали Ґаффкі» — методу дослідження, за яким тут, у лабораторії, або, як казали пацієнти, в «лабораторці», вимірювався та визначався ступінь заражености хворого бацилами: чи виявлено при аналізі поодинокі палички, чи ж то в пробній тканині їх кишма кишить, визначалося за цифрою на шкалі, і від неї, власне, все й залежало. Цей показник з невідворотною неухильністю вказував хворому його шанси на одужання; й тут уже було нескладно вирахувати, скільки місяців або років він має перебувати «нагорі», починаючи з коротких відвідин на півроку й аж до «пожиттєвого» вироку, що, проте, у сенсі тривалости могло означати і зовсім невеликий термін. Тож саме проти цієї шкали Ґаффкі Йоахим і бунтував, відкрито виражаючи свою недовіру до неї — зрештою не зовсім відкрито, не перед головним лікарем, а перед братом чи навіть перед сусідами за столом.

— Досить з мене, більше не дозволю водити себе за ніс, — підвищував він голос, і кров приливала до його засмаглого обличчя. — Два тижні тому я мав Ґаффкі 2, просто дрібниця й найкращі перспективи, а сьогодні дев'ять, аж кишить паличками, й про рівнину нема чого й думати. Тут сам чорт ногу зламає, як воно є насправді, просто вже терпець уривається. В санаторії на Шацальпі лежить один чоловік, грецький селянин, його прислали сюди з Аркадії, агент прислав — абсолютно безнадійний випадок, швидкоплинні сухоти, щодня може статися excitus, але в мокротинні у нього ніколи не було бацил. Зате в огрядного гауптмана з Бельгії, що виписався здоровим, коли я приїхав, у нього визначили Ґаффкі 10, кишіло бактеріями, просто жах, а каверна в нього була зовсім мізерна. Я чути більше не хочу про оте “Ґаффкі”! З мене вже досить, їду додому, навіть якщо то мені коштуватиме життя!

Так говорив Йоахим, і всім було боляче й ніяково бачити, як збрився цей завжди тихий і стриманий хлопець. Погрози Йоахима кинути лікування та поїхати на рівнину мимовільно викликали в Гансовій пам'яті деякі зауваги, висловлені французькою й почуті ним від третьої особи. Проте він мовчав; та й хіба мав право ставити своєму братові за приклад власну витримку, як то робила пані Штер, котра серйозно переконувала Йоахима не бунтувати, а сумирно підкоритись, імітуючи витримку, з якою вона, Кароліна, висиджує тут, мужньо відмовляючись займатися господарством у себе вдома в Каннштаті заради того, щоб одного прекрасного дня подарувати чоловікові у своїй подобі подружню половину, яка цілком і повністю одужала? Ні, цього зробити Ганс Касторп не міг, до того ж із часу карнавалу в нього стосовно Йоахима було нечисте сумління, а саме: сумління підказувало, що Йоахим бачить у тому, про що вони не перемовилися жодним словом, але про що брат, безперечно, знав — певною мірою зраду, дизертирство, невірність, особливо якщо взяти до уваги чиїсь круглі, карі очі, помаранчеві парфуми та нестримну смішливість, небезпечну дію яких він зазнавав п'ять разів на день, але строго й добропорядно не відривав очей від своєї тарілки... Навіть у мовчазному несхваленні, з яким Йоахим зустрічав його розмірковування та погляди на «час», Гансові Касторпу здавалось, що він відчуває відгомін військової витримки Йоахима. Що ж до долини, вкритої товстим шаром снігу, долини, до якої Ганс Касторп, лежачи у чудовому шезлонгу, звертав свої абстрактні запитання, то її вершини, зубці, круті гребені та сіро-зелено-руді ліси завжди залишалися мовчазними, вони часом ряхтіли на тлі глибокої небесної блакиті, часом зникали в тумані, часом жевріли в променях призахідного сонця або ж сяяли діамантами серед чарівного сяйва місячної ночі, огорнені земним часом, що безшумно вислизав, але завжди вони були вдягнені у шапки снігу вже протягом шести безконечно довгих місяців, що так непомітно проминули, — і всі пацієнти в один голос заявляли, що снігу вже бачити не можуть, що він їм остогид, що вже навіть літо цілком задовольнило всі їхні запити на зимові пейзажі, а бачити день за днем самий лише сніг, снігові кучугури, снігові подушки, засніжені схили є понад людські сили та впливає на настрій. І всі надівали кольорові окуляри — зелені, жовті, червоні, — частково, для того щоб захистити очі, але ще більше, аби підбадьоритись духом.

Гори й долини вкриті снігом уже понад шість місяців? Добрих сім! Час плине, поки ми розповідаємо — наш час, який ми присвятили цій оповіді, але також і давно минулий час — час Ганса Касторпа та його товаришів по нещастю, там, серед засніжених гір. Усе йшло своїм плином, як у стислих висловах передбачив Ганс Касторп під час карнавалу, коли вони верталися від «Пляцу» додому, при відвертому незадоволенні Сеттембріні: до сонцевороту було ще, правда, далеко, та Великдень уже пройшов білою долиною, квітень добігав кінця, а там і до Трійці недалеко, скоро весна, відлига, — певно, що не ввесь сніг розтане, на вершинах з півдня, на розколинах Ретиконської гряди з півночі завжди залишалося трохи снігу, не кажучи вже про те, що сніг незмінно випадав і в літні місяці, хоча довго не залежувався; та все-таки зміна пори року провіщала значні зміни в найближчому майбутньому, адже від карнавального вечора, коли Ганс Касторп позичив був у пані Шоша олівця й згодом повернув, випросивши в неї навзамін щось інше на пам'ять, подарунок, який він постійно носив із собою в кишені, проминуло не багато, не мало, півтора місяці — термін удвічі довший за той, який спочатку Ганс Касторп мав намір тут перебувати.

Справді, з того вечора, коли Ганс Касторп познайомився з Клавдією Шоша й потім так пізно, як на вірного своїй службі Йоахима, повернувся до кімнати, проминуло шість тижнів, — шість тижнів од того дня, що приніс із собою від'їзд пані Шоша, не остаточний, тимчасовий від'їзд до Дагестану, що далеко на Сході, на Північному Кавказі. Про те, що від'їзд тимчасовий, а не остаточний, що пані Шоша має намір повернутися, — невідомо коли, але хоче й повинна колись сюди повернутися — про те Ганс Касторп отримав обіцянку, не під час отого чужомовного діалогу, а, очевидно, в проміжку, який ми обминули мовчанкою, перервавши пов'язаний часом плин нашої розповіді та надавши можливість замість нас вести перед самому чистому часові. В кожному разі, хлопець одержав ці запевнення та втішні обіцянки раніше, ніж повернувся до свого тридцять четвертого номера; оскільки наступного дня він не обмінявся з пані Шоша жодним словом, майже її не бачив чи, точніше, бачив її здалеку: під час обіду, коли вона в синій полотняній спідниці та білому вовняному светрі під гуркіт скляних дверей, востаннє граціозно скрадаючись, пробиралася до свого столу, а в нього серце було готове вистрибнути з грудей, і лише невсипущий нагляд панни Енгельгарт завадив йому затулити обличчя руками, — і потім о третій пополудні, у мить від'їзду, при якому він, власне, не був присутнім, але спостерігав за ним з вікна коридору, що виходило на під'їзд і головну алею.

Від'їзд відбувався цілком так, як Гансові Касторпу за час його перебування вже неодноразово доводилось бачити: сани чи екіпаж під'їздили до рампи, візник та швейцар замоцовували мотузками валізи, на майданчику збиралися пацієнти, друзі того, хто, одужалий або хворий, від'їздив жити або помирати на рівнину; були тут і ті, що просто заради надзвичайної події ухилилися від процедур, з'являвся пан у сурдуті, представник адміністрації, а часом і лікарі, нарешті виходив той, хто від'їжджає, найчастіше із сяючим обличчям, збуджений від змін, які на нього чекали, й люб'язно вітав друзів та знайомих, що зібралися навколо... Цього разу в довгому пухнастому, отороченому хутром пальті та у великому капелюсі, з величезним букетом у руках вийшла, усміхаючись, пані Шоша в супроводі свого співвітчизника пана Булигіна, який мав проїхати з нею частину шляху. Вона також видавалася збудженою та радісною, як і всі, хто від'їжджав і радів зміні в житті, незалежно від того, чи їхали вони з дозволу лікаря, чи з нечистою совістю, на свій страх і ризик перервавши лікування через те, що їм усе остогидло. Її щоки розчервонілися, й поки їй обгортали ковдрою коліна, вона безупинно про щось балакала, напевне, по-російському... Проводжати пані Шоша зібралися не лише її співвітчизники та сусіди з-за столу, але й багато інших пацієнтів, доктор Кроковскі, бадьоро усміхаючись, демонстрував крізь бороду свої жовті зуби, звідкілясь з'явилися ще квіти, двоюрідна бабуся піднесла конфети, «конфеточки», як вона казала, тобто російський мармелад, тут-таки стояли вчителька та мангаймець, — останній похмуро спостерігав, тримаючись трохи віддалік, і його страдницький погляд, ковзнувши фасадом будинка, запримітив та похмуро затримався на Гансові Касторпу, що визирав з вікна... Надвірний радник Беренс не з'явивсь; очевидно, він попрощався з пані Шоша за іншої, приватної нагоди... Коні рушили, всі почали щось вигукувати, махати, й тут, відкинувшись од поштовху на спинку сидіння, пані Шоша обвела своїми вузькими очима фасад санаторію й на якусь мить затримала погляд на Гансові Касторпу... А той, сполотнілий, кинувся до своєї кімнати, щоб востаннє з лоджії побачити, як сани під дзеленчання дзвіночків спускаються головною алеєю до села, потім повалився в крісло й витяг з нагрудної кишені одержаний на згадку подарунок, заставу, яка цього разу була не брунатно-червоними стружками, а тонко обрамленою пластиною, скляним прямокутником, який треба було тримати проти світла, аби бодай щось там розгледіти — внутрішній портрет Клавдії, її безлике зображення, на якому, проте, можна було розрізнити тендітний кістяк торса, оточений м'якими обрисами яскравої та сновидної плоті разом з органами грудної порожнини...

Як часто розглядав він цей портрет і притискав його до губів за той час, що минув, — час, у якому визрівали зміни! Так, наприклад, у Ганса Касторпа, раніше, ніж можна було уявити, визріла призвичаєність до життя тут без Клавдії Шоша, відокремленої від нього простором: тутешній час був особливо пристосований і зумисне так розподілений, щоб визрівали звички, хоча б навіть звичка усвідомлювати те, що до тутешнього життя звикнути неможливо. Гучного брязкоту дверей, що означав би початок чергового пишного столування, яке відбувалося п'ять разів на день, він уже не чекав, і того грюкання більше не було. Десь, жахливо далеко звідси, пані Шоша грюкала тепер іншими дверима — що, очевидно, було нерозривно пов'язано з її сутністю, з усім способом життя та хворобами, так само як перебування тіл у просторі пов'язане з часом: можливо, якраз у цьому полягала її хвороба... Та невидима відсутність Клавдії була для почуттів Ганса Касторпа так само її невидимою присутністю — генієм цих місць, що він спізнав у надто тяжку й надто солодку годину, годину, до якої не пасує жодна простенька пісенька рівнини, й носив сновидний, внутрішній образ біля свого серця, що схвильовано билося вже дев'ять місяців.

У ту годину його тремтливі губи несвідомо та нерозбірливо белькотіли чужинською та рідною мовами різні нісенітниці: безвідповідальні прожекти, пропозиції, задуми, шалені плани, які, проте, з цілком зрозумілих причин не зустріли схвалення — він був готовий супроводжувати її, генія, на Кавказ, поїхати за нею слідом, був готовий чекати на неї в будь-якому місті, яке геній з перемінним настроєм обере місцем свого перебування, щоб вони вже ніколи не розлучалися. Від години пережитої пригоди в простого хлопця залишився як застава лишень її сновидний образ і крихка віра в усе-таки існуючу можливість, що пані Шоша рано чи пізно, залежно від перебігу хвороби, що надавала їй свободу, повернеться сюди вчетверте. Та раніше-пізніше, так було сказано йому на прощання, він, Ганс Касторп, усе одно вже «буде далеко звідси», й неприхильне до нього ставлення, що відчувалося в цьому пророцтві, було б зовсім нестерпним, якби не переконаність у тому, що деякі пророцтва роблять не для того, щоб вони збулись, а для того, щоб не збулися, як заклинання. Пророки такого роду, які глумляться з майбутнього, пророкують його лише заради того, щоб воно посоромилося виправдати їхню прозірливість. І якщо геній під час переданої та непереданої нами бесіди, назвав Ганса Касторпа «joli bourgeois au petit endroit humide»[1], що французькою приблизно відповідало визначенню Сеттембріні «важка дитина життя», тож поставало питання, яка сторона його заплутаної натури одержить гору: буржуазна чи інша... Потім геній не взяв до уваги, що коли сам він неодноразово від'їжджав та повертався, то й Ганс Касторп цілком може повернутися в потрібний момент — хоча він, власне кажучи, лише тому й сидів у горах, щоб йому не треба було повертатися: саме в цьому, як і в багатьох інших, полягав сенс його затяжного перебування нагорі.

Одне жартівливе пророцтво карнавального вечора таки збулося: в Ганса Касторпа піднялась температура; крива круто задерлася догори, мов прямовисний пік, який він тоді ж таки врочисто накреслив, і після незначного зниження, вже у вигляді плоскогір'я, крива й далі трималася на одному рівні хвилястою лінією, що здіймалася над дотепер звичною для нього рівниною. І це вже була висока температура, вперта тривалість якої, на думку надвірного радника Беренса, ніяк не узгоджувалася з результатом обстеження.

— Отже, ви, друже, ще дужче заражені, ніж можна було сподіватися, — сказав він. — Що ж, візьмімося за ін'єкції! Це має подіяти. Через три-чотири місяці будете як нова монетка, можу за це поручитися. — Тож тепер Ганс Касторп двічі на тиждень, у середу й суботу, зразу після ранкового моціону, мав спускатися в лабораторію, щоб одержати ін'єкцію.

Обидва лікарі по черзі вводили йому ліки, але надвірний радник колов як віртуоз, із розгону втикав голку й одночасно натискав на голівку шприца. До речі, він мало переймався тим, куди коле, так що часом Ганс Касторп відчував просто пекельний біль, і на місці уколу виникало затвердіння, яке довго пекло. До того ж ін'єкції діяли виснажливо на ввесь організм, розхитували нервову систему мов спортивне перенапруження, що свідчило про ефективність ліків, про могутню силу яких можна було судити й з того, що зразу після уколу вони призводили навіть до підвищення температури. Беренс це пророкував, і так воно й сталося, тож не було причини нарікати на передбачене явище, яке закономірно наступало. Коли надходила черга, сама процедура вже не потребувала багато часу, пацієнт миттєво одержував під шкіру, чи то в стегно, чи то в руку свою порцію протиотрути. Та разів за два, коли надвірний радник був у доброму гуморі й не хандрив від куріння, між лікарем та пацієнтом під час процедури зав'язувалася розмова, яку Ганс Касторп, настільки вмів, скеровував у бажане русло.

— Я завжди із задоволенням згадую нашу розмову у вас вдома за кавою, пане надвірний раднику, восени минулого року. Як тоді все випадково вийшло. Саме вчора, чи то вже було позавчора, я нагадав про це своєму братові...

— Ґаффкі сім, — сказав надвірний радник. — Останній аналіз. Хлопець ніяк не хоче одужувати. До того ж він ще ніколи мене так не терзав і не катував. Він, бачите, хоче їхати звідси й начепити на себе шаблю. Це ж просто хлоп'яцтво! Здіймає бучу через якийсь там рік із чверточкою, ніби простовбичив тут цілу вічність. Заявив, що поїде, хоч хай би там як, — він вам також таке говорить? Може, вже ви з ним якось побалакаєте, від свого імени, звичайно, й дайте йому доброго прочухана! Адже пропаде хлоп ні за цапову душу, якщо завчасно наковтається вашого милого туману тією своєю правою верхівкою легені. В такого забіяки й клепок небагато, але ви, як цивільний, як людина розсудлива, освічена, мали б управити йому мізки, щоб він не напоров дурниць.

— Та я намагаюся, пане надвірний раднику, — відповідав Ганс Касторп, не відволікаючись од своєї головної мети. — Намагаюся щосили, тільки-но він починає впиратися. Гадаю, він все-таки отямиться. Але, треба сказати, багато хто в нас на очах подає не найкращий приклад. Ось у чому біда. Постійно хтось від'їжджає, часто самовільно, без жодної на те підстави, від'їжджають на рівнину, а проводи влаштовують урочисті, мовби то справжній від'їзд, хіба ж то не спокуса для людини легкодухої. Ось якраз недавно... хто ж це недавно від'їхав? Так, одна пані з «хорошого» російського столу, мадам Шоша. Кажуть, поїхала в Дагестан. Ну, Дагестан — маю визнати, що не дуже обізнаний з тамтешнім кліматом, можливо, він навіть менше шкідливий, ніж на півночі, біля моря. Але це все-таки рівнина в нашому розумінні, хоча в Дагестані, здається, і є гори, на географії я не дуже знаюся. Як же там може жити недолікований хворий, якщо навколо ніхто не має ані найменшої уяви про найпростіші речі, не знає нашого порядку: як треба лежати, як заміряти температуру. До того ж вона все одно збирається повернутися, як сама мені сказала... Але чого, власне, ми завели про неї розмову?.. А, так, тоді ми зустрілися з вами в саду, пане надвірний раднику, якщо пригадуєте, точніше — ви нас зустріли, бо ми сиділи на лавці, я навіть точно знаю, на якій, міг би вам показати, тож ми сиділи й курили. Тобто курив лише я, мій брат чомусь не курить. Ви саме також курили, й ми ще обмінялися тоді своїми марками сигар, як я тепер пригадую, — ваші бразильські мені надзвичайно посмакували, але, мені здається, з ними треба бути обережним, як із норовистими жеребцями, а то таке станеться, як у вас після двох маленьких імпортних, коли вам груди розпирало й ви ледь були не догралися, — але раз усе обійшлося, то не гріх і посміятися. До речі, я нещодавно замовив собі з Бремена ще кілька сотень «Марії Манчіні», звик до цієї марки, дуже вона мені полюбилася. Щоправда, на неї відчутно піднялася ціна через мито та кошти на пересилку, так що, пане надвірний раднику, якщо ви мені днями знову продовжите термін, я, можливо, таки зраджу «Марію Манчіні» та перейду на якусь тутешню марку — у вітринах я бачив зовсім незлі сигари. А потім ми мали нагоду поглянути на ваші картини, я був просто вражений, як ви експериментуєте з олійними фарбами, я б ніколи на таке не наважився. Там був і портрет пані Шоша, де ви чудово передали її шкіру, маю сказати, я був просто в захопленні. Тоді я ще був незнайомий з моделлю, лише здаля, та чув прізвище. Потім перед самим її від'їздом я особисто з нею познайомився.

— Що ви кажете! — відгукнувся надвірний радник, абсолютно так само, якщо можна нагадати, як перед першим оглядом Ганса Касторпа, коли той повідомив його, що в нього окрім усього ще й підвищена тампература. Більше він нічого не сказав.

— Так, уявіть собі, — підтвердив Ганс Касторп. — За моїми спостереженнями, тут, нагорі, не так-то легко зав'язати знайомства, але в мене з пані Шоша в останній вечір усе відбулося якось само собою, за розмовою... — Ганс Касторп, зціпивши зуби, втяг у себе повітря. Голка шприца увійшла в тіло. — Ух! — видихнув він. — Напевне, в дуже важливий нерв випадково потрапили, пане надвірний раднику. Так, так, біль пекельний. Дякую, після масажу буде легше... за бесідою ми знайшли з вами спільну мову.