Розділ сьомий

Та все-таки, як ми вже зауважували, друзі та вихователі Ганса Касторпа, престиж яких перед ним трохи похитнувся, одержували найбільше задоволення, коли могли сваритися. Тоді вони почувались у своїй стихії, а широкоформатний Пеперкорн — ні, хоча все-таки можна було залишатися при своїй думці щодо ролі, яку він відігравав. Та зовсім не на їхню користь складалася ситуація, коли блиск, дотепність та красномовство щось демонструвати було не потрібно, а йшлося про конкретні речі, земні, практичні, — словом, про питання та справи, в яких владні натури показують свою перевагу: тоді сперечальники скисали, відступали в тінь, тьмяніли, а скіпетр перехоплював Пеперкорн, вирішував, розпоряджався, закликав, замовляв, наказував... І хіба дивно, що його притягала саме ця роль, що він прагнув перейти від болтології до діла? Поки тривала ота балаканина й тривала надто довго, він страждав, але страждав не від честолюбства, — Ганс Касторп був у цьому певен. Честолюбство не має великого формату, а величність не буває честолюбною. Ні, потреба Пеперкорна в конкретності випливала з інших причин: а саме через «страх», кажучи грубо й просто — через особливе усвідомлення обов'язку та одержимість почуттям чести, про яке Ганс Касторп не раз намагався говорити з Сеттембріні та яке певною мірою він був готовий визнати як військову рису.

— Панове, — промовив голландець, здійнявши свою капітанську руку зі списами нігтів у заклинальному та владному жесті. — Добре, панове, чудово, бездоганно! Аскетизм... Поблажливість... Чуттєві насолоди... Я хотів би... Безумовно! Надзвичайно важливо! Проте дозвольте мені... Боюся, що ми беремо на себе великий... Ми ухиляємось, панове, ми ухиляємося найбезвідповідальнішим чином від найсвятіших... — Він глибоко вдихнув. — Це повітря, панове, сьогодні, це особливе повітря, коли дме фен, з його м'яким, заспокійливим та сповненим спогадів подихом весняних ароматів... нам не слід дихати ним, якщо потім, у формі... я наполегливо прошу: не робімо цього. Це ж образа. Ми маємо віддавати лише йому наше глибоке й цілісне... о, наше найвище й найповніше... Закінчено, панове! І лише як чисту хвалу його властивостей, повинні ми видихати його зі своїх грудей... Я переб'ю самого себе, панове! Я переб'ю себе на честь цього...

Пеперкорн зупинився, відкинувсь назад, затуливши капелюхом очі від сонця, й усі наслідували його приклад.

— Звертаю вашу увагу, — вів він далі, — вашу увагу на небо, на високе небо, на ту чорну, кружляючу точку серед надзвичайно синього, майже чорного неба... То хижий птах, великий хижий птах. Це, якщо я не... і ви, панове, і ви, моя дитино... це орел. І на нього я рішуче звертаю всю вашу... Дивіться! Не канюк і не шуліка... якби ви були такими далекозорими, як я стаю з роками... Так, моя дитино, звичайно, роки минають... волосся моє посивіло, звичайно... то ви побачили так само чітко, як я, за плавною заокругленістю крил... Це орел, панове. Беркут. Він кружляє серед блакиті прямісінько над нами, ширяє без помаху крил на величній висоті на наш... І, напевне, вистежує своїми потужними пильними очима під випнутими надбрів'ями... Це орел, панове, птах Юпітера, цар птахів, лев повітря! В нього пернаті штані та залізний дзьоб, круто загнутий спереду, неймовірної сили лапи та загнуті кігті, задній кіготь ніби залізними лещатами охоплює передні. Бачите, ось так! — І голландець спробував надати своїй капітанській руці подібність з орлиною лапою. — Що ти ширяєш та вишукуєш, куме! — сказав він, знову дивлячись на небо. — Кидайся додолу! Бий його своїм залізним дзьобом і в голову, і в очі, розпори живота тому створінню, яке Бог тобі... Чудово! Закінчено! Нехай його нутрощі обвиють твої кігті, а з твого дзьоба закрапає кров...

Він був у захопленні, і цікавість супутників до антиномій Нафти та Сеттембріні згасла. А образ орла ще довго був незримо присутній у планах та рішеннях, які здійснювалися з ініціативи мінгера: завернули до готелю, пили і їли в позаурочний час, але з апетитом, що розгорівся від німої згадки про орла; розпочалося бенкетування, з тих, що так часто влаштовував мінгер поза «Берґгофом», у містечку і в селі, в шинках Ґларіса чи Клостерса, куди їздили погуляти на маленьких потягах; тут, під його владним керівництвом можна було насолодитися класичними дарами життя — кава з вершками та тутешнє печиво або соковитий сир на духмяному альпійському маслі, надзвичайно смачні гарячі печені каштани, і все це запивалося швейцарським червоним вином, — пий, скільки душа побажає; а Пеперкорн супроводжував імпровізоване застілля великим сум'яттям слів або вимагав, щоб говорив Антон Карлович Ферґе, цей благодушний страдник, якому все високе було чужим; але він міг дуже доладно розповісти про виробництво російських калош: до гумової маси додавали сірку та інші речовини, і готові, вкриті лаком калоші «вулканізувалися» при температурі вище ста градусів. І про Полярне коло розповідав він, оскільки відрядження не раз заводили його в такі місця; про північне сонце та про вічну зиму на мисі Нордкап. Там, казав він, причому рухались і його вузлувате горло, і відвислі вуса, пароплав здавався зовсім крихітним у порівнянні з велетенськими скелями та безкрайою сталевою поверхнею моря. А небом стелилися жовті пласти світла, то було північне сяйво, і йому, Антонові Карловичу, все здавалося примарним, і пейзаж і він сам.

Тож панові Ферґе велося добре, адже він був єдиним учасником цього невеликого товариства, який перебував поза всіма цими складними та заплутаними взаєминами! А коли вже говорити про ці взаємини, то варто виділити дві короткі розмови, дві химерні розмови тет-а-тет, що відбулися в ті дні між нашим негероїчним героєм та Клавдією Шоша, а також між ним та її супутником, причому з кожним окремо — одна розмова відбулась у вестибюлі, якось увечері, коли «перепона» лежала нагорі з черговим нападом пропасниці, а друга — по обіді біля ліжка мінгера...

Того вечора у вестибюлі панували напівсутінки. Звичне спілкування пацієнтів після вечері було нетривалим і якимось млявим, тож товариство швидко розійшлося по балконах для вечірнього лежання, дехто забороненими для хворих шляхами спустився в долину, в світ танців та картярських ігор. Лише одна лампочка світилася десь під стелею спорожнілого вестибюля, прилеглі до нього салони також були заледве освітлені. Ганс Касторп знав, що пані Шоша, яка вечеряла без свого повелителя, ще не повернулася на другий поверх, а сидить сама в читальні, тому й він не квапився йти до себе нагору. В глибині вестибюля, в тій його частині, яка відділялась од решти приміщення однією невисокою сходинкою та кількома білими арками з колонами, обшитими деревом, він сів біля викладеного кахлями каміна, в такому самому кріслі-качалці, в якому колись гойдалася Маруся, коли Йоахим єдиний раз розмовляв з нею. Ганс Касторп курив сигарету, після вечері це тут дозволялося.

Вона ввійшла, він чув її кроки, шелест її сукні за його спиною, ось вона вже біля нього, і, вимахуючи якимось листом, звертається до нього голосом Пшибислава:

— Консьєрж уже пішов. Данте хоч ви timbre-poste![88]

Цього вечора вона мала на собі темну сукню з легкого шовку, з круглим викотом та широкими рукавами, стягнутими манжетами на ґудзиках. Її туалет сподобався йому. На ній було перлове намисто, яке м'яко ряхтіло в напівсутінках. Він підвів очі та поглянув на її киргизьке обличчя, перепитав:

— Timbre? У мене немає.

— Як, жодної? Tant pis pour vous[89]. Тож ви не готові зробити дамі приємність? — Вона закопилила губку й знизала плечима. — Я розчарована. Адже ви, чоловіки, маєте бути точними та надійними. А мені чомусь видавалося, що в одному з відділів вашого портмоне лежать складені листочки марок, посортованих за вартістю.

— А навіщо? — промовив він. — Листів я не пишу. Та й кому писати? Часом відправлю листівку, і то вже з приклеєною наперед маркою. Й кому б я став писати листи? В мене нікого немає. В мене вже немає жодного зв'язку з рівниною, я його втратив. У нашому пісеннику є одна народна пісня: «Я загублений для світу». Так воно й зі мною.

— Ну, тоді дайте хоча б сигарету, загублена людино! — сказала вона, сідаючи навпроти нього на лавку з полотняною подушкою коло каміна; закинувши ногу за ногу, вона простягла руку. — Очевидно, запас у вас великий. — Вона недбало витягла з портсигара, простягнутого до неї, одну сигарету і, не подякувавши, прикурила від запальнички, яку він підніс до її нахиленого обличчя. В цьому лінивому «ну, тоді дайте», в цій манері брати, не дякуючи, відчувалася безтурботність розбещеної жінки, але, окрім того, і людська, точніше «люудська» звичка до товариської спільности володіння, якась м'яка й дикувата, сама собою зрозуміла природність, із якою вона вважала за потрібне давати й брати. Він звернув на це увагу з критичною інтонацією, але й з поблажливістю закоханого. Потім сказав:

— Так, запас великий. Сигарети я завжди маю. Їх треба мати. Та і як без них обійтися? Якщо подумати, то це називається пристрастю, еге ж? Та, чесно кажучи, я зовсім не пристрасна людина, але маю певні пристрасті, флегматичні пристрасті.

— Мене надзвичайно заспокоює, — сказала вона, випускаючи дим разом зі словами, — ваша заява, що ви людина не пристрасна. Та і як би ви могли нею бути? Це зовсім не ваш тип, пристрасть — це означає жити заради самого життя. А такі люди, як відомо, живуть заради переживань. Пристрасть — то самозабуття. А ви прагнете лише до самозбагачення. C'est çа[90]. І ви навіть не запідозрюєте, що то жахливий егоїзм і що ви, чоловіки, одного прекрасного дня опинитеся в стані ворогів людства!

— Гей, гей! Так зразу й вороги людства? Що ти там кажеш, Клавдіє, для чого такі узагальнення? Ти маєш на увазі щось конкретне й особисте, коли наполягаєш на тому, що для нас важливе не саме життя, а збагачення? Адже ви, жінки, не будете даремно моралізувати. Ох, ота мораль, знаєш... То тема суперечки для Нафти та Сеттембріні. Вона належить до предметів надто заплутаних. А чи живе людина заради себе, чи заради життя, вона сама не знає, й ніхто точно та з певністю не може знати. Я хочу сказати, що межу тут провести дуже важко. Існують егоїстична жертовність і жертовний егоїзм... Гадаю, тут так само, як з любов'ю. Звичайно, це має бути аморальним, що я не можу добре розібратися в тому, що ти говориш про мораль, але я перш за все радий, що ми ось так сидимо разом, як сиділи всього один-єдиний раз і більше ніколи, відколи ти повернулася. Й радий, що можу сказати, як надзвичайно пасують тобі оці манжети навколо зап'ястя і цей тонкий шовк, що спадає з твоїх плечей, які я знаю...

— Я пішла.

— Прошу, не йди! Я буду враховувати обставини й особистості.

— Принаймні, на це можна сподіватися від людини без пристрастей.