Розділ сьомий

— І з яким ви заради внутрішнього збагачення так здружилися...

— Не сердься, Клавдіє! Мене вже й Сеттембріні лаяв, а це ж тільки світський забобон. Така людина — це ж виграш, їй-богу, він же велика особистість! Правда, він у літах... Ну й що... Я все одно зрозумів би, коли б ти як жінка шалено закохалася в нього. Отже ти його дуже любиш?

— Це робить честь твоєму філософському складу, німецький дурнику, — сказала вона й погладила його по голові, — але я б не стала вважати, що це по-людськи — говорити про мою любов до нього!

— Ох, Клавдіє, а хіба що? На мою думку, людське починається саме там, де з погляду людей негеніальних воно закінчується! Ти пристрасно його любиш?

Вона нахилилася, щоб кинути недопалок сигарети в камін, потім знову сіла, схрестивши руки.

— Він любить мене, — сказала вона, — і його любов народжує в мені гордість, вдячність, відданість. Ти маєш це зрозуміти, інакше будеш негідний того дружнього почуття, з яким він до тебе ставиться... Його любов змусила мене піти за ним і служити йому. Та і як інакше? Посуди сам! Хіба по-людськи можна зневажити його почуття?

— Неможливо! — погодився Ганс Касторп. — Ні, це, звичайно, виключається. Хіба може жінка знехтувати його почуття, його страх за це почуття і, так би мовити, кинути його в Ґетсиманськім саду?

— А ти не дурний, — сказала Клавдія, і погляд її розкосих очей став задумливим і нерухомим. — Ти розумний. Страх за почуття.

— Так, ти мусила піти за ним; щоб це зрозуміти, не треба бути надто розумним... Хоча, чи пак, скорше, ще й тому, що його любов має в собі багато такого, що лякає.

— C'est exact...[97] Лякає. З ним багато клопоту, ти знаєш, зовсім нелегко...

Клавдія взяла руку свого співбесідника і стала несвідомо перебирати його пальці, та нараз спохмурніла і, підвівши очі, промовила:

— Зачекай! А це не підлість, що ми так про нього говоримо?

— Звичайно, ні, Клавдіє. Ні, анітрохи. Ми просто розмовляємо по-людськи! Ти дуже любиш це слово й так мрійливо розтягуєш його, я завжди захоплююся, коли ти його промовляєш. Мій брат Йоахим не любив цього слова, він не визнавав його як солдат. Уважав, що воно означає загальну млявість і недбальство; в цьому сенсі, як безмежне guazza-buglio терпимости, воно також викликає в мене сумніви, згоден. Та коли пов'язуєш з ним геніальність і доброту, тоді воно набуває таки особливої значущости, й ми спокійно можемо вживати його в нашій розмові про Пеперкорна, про клопіт та труднощі, яких він тобі завдає. Причиною тут, звичайно, є його пунктик, особливе розуміння чоловічої «чести», страх перед безсиллям почуття, ось чому він так полюбляє класичні засоби підтримки й насолоди, — ми можемо говорити про це з повною повагою, адже він у всьому має ширший формат, по-королівськи широкий формат, тож ми не принижуємо ні його, ні нас самих, якщо про це по-людськи бесідуємо.

— Тут ідеться не про нас, — сказала Клавдія, знову схрестивши руки на грудях, — але яка жінка заради чоловіка, чоловіка великого формату, як ти висловлюєшся, чоловіка, що любить її й боїться за свою любов, не пішла б навіть на приниження?

— Безперечно, Клавдіє. Дуже добре сказано. І приниження може мати широкий формат, і жінка може з висоти свого приниження зневажливо розмовляти з тими, хто не наділений королівським форматом, як ти напочатку говорила зі мною про timbre-poste, особливо, коли сказала: «Адже ви, чоловіки, маєте бути точними та надійними».

— Ти образився? Кинь. Пошлемо ображеність до чорта, згода? Я також часом ображаюся, якщо хочеш знати, раз ми вже сьогодні ввечері отак сидимо й балакаємо. Мене дратувала твоя флегматичність і що ти так здружився з ним заради власного егоїстичного задоволення. Та все-таки я рада і вдячна тобі, що ти ставишся до нього з такою пошаною... В твоїй поведінці чимало чесної доброзичливости, хоча й не без прихованого зухвальства, та врешті я тобі його пробачила.

— Дуже люб'язно з твого боку.

Вона поглянула на нього.

— Здається, ти невиправний. Знаєш, що я тобі скажу? Ти дуже хитрий хлопець. Не знаю, чи розумний, але хитрий-таки точно. Зрештою, то нічого, з цим можна змиритись. І дружити можна. Давай будемо друзями, вкладемо спілку за нього, як зазвичай укладають проти когось. Ну, ти даєш згоду? Часто мені буває страшно... Часом я боюся залишатися з ним наодинці, tu sais[98]... Він лякає мене... Іноді мені здається, що з ним трапиться якась халепа... Просто жах бере... І хотілось би мати поруч добру людину... Enfin[99], якщо хочеш знати, я, можливо, саме тому сюди з ним і приїхала...

Вони сиділи, торкаючись колінами, він — у кріслі-качалці, схилившись уперед, вона так само на лавці. Промовляючи останні слова, Клавдія стиснула йому руку і наблизила своє обличчя до його. Він сказав: