Розділ сьомий

— Добре, мій хлопче. Добре, товаришу. Неповноцінність — то добре. Добре й страшно. Безвідповідальність — дуже добре. Блага — то не добре! Вимоги! Священні жіночі вимоги життя до чоловічої чести та сили...

Нараз Ганс Касторп змушений був визнати, що Пеперкорн страшенно захмелів. Але навіть сп'яніння не здавалося в ньому чимось ницим та безсоромним, у цьому стані він не втрачав гідности, навпаки, його велична натура видавалася ще грандіознішою, викликаючи побожний трепет. Адже й сам Бахус, думав Ганс Касторп, п'яним спирався на своїх захоплених прихильників, анітрохи не втрачаючи при цьому своєї божественности, адже вся річ у тому, хто є п'яним, велика особистість чи якась нікчема. Ганс Касторп намагався ні на йоту не втратити повагу до величної особистости супутника пані Шоша, відпрацьовані жести якого ставали все млявішими, а язик почав уже заплітатися.

— Побратиме, — сказав Пеперкорн, у невимушенім та гордім захмелінні відкинувшись назад своїм потужним тілом, поклавши руку на стіл та стиха постукуючи по ньому млявим кулаком... — Незабаром, зовсім незабаром, хоча розсудливість поки що... добре. Зроблено. Життя, юний друже, це жінка, розпростерта жінка, пишно здимаються її груди, мовби два близнюки, м'яко закруглюється живіт поміж опуклих стегон, в неї тонкі руки, пружні литки та напівзаплющені очі, і вона з чарівним, зухвалим викликом вимагає від нас надзвичайної наполегливости та напруження всіх сил нашого чоловічого бажання, яке може здобути перемогу, а може зганьбитися, — зганьбитись, ви розумієте мене, юний друже, розумієте, що це означає? Поразка почуття перед життям, ось де неповноцінність, для якої не може бути ні пощади, ні співчуття, ні жодної пошани, навпаки, її безпощадно відкидають і висміюють. І тоді закінчено, юначе, закінчено й забуто... Сором та безчестя — то надто слабкі слова для такого банкрутства та провалу, для такої жахливої ганьби. То вже фінал, пекельний відчай, кінець світу...

Під час своєї тиради голландець дедалі більше відкидав назад своє могутнє тіло, а королівське чоло чимраз нижче схилялося до грудей, наче він хотів заснути. Та з останнім словом він замахнувся млявим кулаком і впустив його на стіл з такою силою, що тендітний Ганс Касторп, чиї нерви і так були в напрузі від вина, гри та незвичности всіх обставин цього вечора, здригнувся й із шанобливим острахом поглянув на могутнього господаря. «Кінець світу!» Як пасував до нього цей вислів! Ганс Касторп не міг пригадати, щоб хтось колись уживав при ньому ці слова — хіба на уроках закону Божого; й то було невипадково, гадав він собі, адже кому з відомих йому людей найбільше личили такі громові слова, хто мав відповідний формат для того, — якщо вже серйозно ставити це запитання? Принагідно міг би їх промовити куций Нафта; та це звучало б як узурпація й пародія, тоді як в устах Пеперкорна ці громові слова прозвучали з усією грізною потужністю апокаліптичних сурм, словом, набули біблійної величі. «Боже мій, оце так особистість! — усоте вигукував сам собі Ганс Касторп. — Нарешті я зіткнувся з винятковою людиною, та ще й супутником Клавдії!» Також сильно захмелівши, він вертів однією рукою свою чарку, другу запхнув до кишені та примружив одне око, щоб захистити його від диму цигарки, яку тримав у кутику рота. Й хіба не личило йому мовчати, після того як людина з покликанням промовила свої громові слова? До чого тут його кволий голос? Та привчений до дискусій своїми демократичними вихователями — обидва були за натурою демократами, хоча один з них і заперечував проти такого визначення, — Ганс Касторп таки піддався на спокусу й узявсь розвивати одну зі своїх щиросердих тез.

— Ваші зауваження, мінгере Пеперкорн (що за вислів: «зауваження»? «Зауваження» щодо кінця світу?), змушують ще раз скерувати свої думки на те, що ми визначили стосовно порочности, а саме, що порок є зневагою до найпростіших, як ви влучно висловилися, — до священних, або, як би то мені хотілося сказати, до класичних дарів життя, до дарів життя, так би мовити, великого формату, та надання переваги дарам пізнішим, вигаданим, витонченим, котрим «віддаються», як висловивсь один з нас, тоді як великим дарам життя «присвячують себе», їх «прославляють». Але тут, мені здається, приховане й виправдання — перепрошую, я за натурою маю схильність виправдовувати, хоча, коли виправдовуєш, то про жодний великий формат мова вже не йде, я це ясно усвідомлюю, саме в цьому і полягає виправдання пороку й саме настільки, наскільки джерелом пороку є неповноцінність, як ми її назвали. Про жахи неповноцінности ви сказали речі настільки широкоформатні, що я прямо цим уражений. Та мені здається, порочна людина все-таки є досить вразливою стосовно цих жахів, вона цілком їх визнає, адже безсилля її почуттів щодо класичних дарів життя якраз і підштовхує її до пороку, й тут немає образи життя чи, можливо, це може виявитися, навпаки, як прославляння цих дарів, оскільки будь-яка витонченість пов'язана з хмелем та збудженням, тобто зі stimulantia[82], вона слугує для підвищення сили наших почуттів, ми бачимо, що й тут мета й сенс, — усе-таки саме життя, любов до почуттів, прагнення неповноцінного до почуття... Я маю на увазі...

Що він меле? Хіба не досить було тієї демократичної зухвалости, яку він собі дозволив, коли сказав «один з нас», ставлячи на один щабель таку могутню особистість і себе. Може, набрався сміливости з минулих часів, які кидали на теперішні права володіння трохи сумнівну тінь? Чи, може, настільки знахабнів, що вважає за необхідне взятися за цілком безпардонний аналіз порочности? Цікаво, як він з цього виплутається, адже було ясно, що збудив якісь грізні сили.

Під час тиради гостя мінгер Пеперкорн залишався сидіти з відкинутими плечима та головою, похиленою на груди, й попервах здавалося, що слова Ганса Касторпа навряд чи проникають до його свідомости. Та поступово, що більше хлопець збивався, голландець усе більше відривався від спинки стільця, випростувався все вище й вище, аж поки став на повний зріст, його величне чоло стало буряковим, арабески на ньому зсунулися догори й напружилися, бляклі очиці розширилися, в них чигала загроза. Що в ньому визрівало? Напевне, такий спалах гніву, в порівнянні з яким попередній здавався лише проявом легкого незадоволення. Нижньою губою мінгер люто вперся у верхню, так що кутики рота опустились, а підборіддя вирівнялося, й повільно став здіймати вгору праву руку, що лежала на столі, — спершу до рівня голови, потім вище, стиснувши цю руку в кулак, замахуючись для колосального, нищівного удару, яким він збирався змести демократичного базікала; той же перелякався, й хоча був захоплений видовищем королівського гніву, що розгорталося перед ним, та лиш із великим зусиллям тамував свій страх і бажання дати дьору. З поквапливою завбачливістю Ганс Касторп сказав:

— Звичайно, я трохи невдало висловився. Все це справа формату й тільки. Те, що має справжній формат, не назвеш порочним. Порок ніколи не має формату. Та й витонченості тут ні до чого. Проте людський потяг до почуттів споконвіку наділений певним допоміжним засобом, який п'янить і заохочує, той засіб сам належить до класичних дарів життя, йому, так би мовити, притаманні простота й святість, а тому в ньому самому й немає схильности до пороку, цей допоміжний засіб великого формату — вино, божий дар людству, як стверджували ще древні гуманістичні народи, філантропічний винахід певного бога, з яким, дозвольте мені це зауваження, пов'язаний навіть розвиток цивілізації. Адже ми знаємо, що завдяки мистецтву вирощувати та чавити виноград люди перестали бути варварами, набули культурних звичаїв, і дотепер народи, в чиїх країнах росте виноград, уважаються й самі себе вважають культурнішими за тих, хто не знає виноробства, ну, хоча б кімерійці, і це, безперечно, заслуговує на увагу, оскільки свідчить про те, що культура зовсім не є справою розуму та ясно вираженої тверезости думки, вона, скорше, пов'язана із захопленням, з хмелем та підсолодженістю почуттів; хіба — дозвольте мені зухвале питання — у вас інша думка з цього приводу?

Хитрун цей Ганс Касторп, або, як висловився з письменницькою безпосередністю Сеттембріні, «лукавець». Необережний і навіть зухвалий у спілкуванні зі значними особистостями, а, разом з тим, такий, що вміє хвацько виплутатися з халепи. Потрапивши в небезпечну ситуацію, він, по-перше, зімпровізував чудову промову на захист пияцтва, а потім, ніби проходом, звернув на культуру, — правду кажучи, в первісно-загрозливій позі мінгера Пеперкорна вона не дуже відчувалась, — і, нарешті, він змусив ослабити напругу цієї пози і зробити її недоречною, поставивши велично завмерлому голландцю запитання, на яке неможливо було відповідати із занесеним кулаком. Тож мінгер справді пом'якшав у своєму допотопному гніві, повільно опустив руку на стіл, кров одійшла від його голови. «Твоє щастя!» — ніби промовляв вираз його обличчя, в якому читалася лише умовна й уже забута розгніваність; гроза минула, а тут ще втрутилася пані Шоша, вказуючи своєму супутникові, що веселий настрій у товариства падає.

— Любий друже, ви забуваєте про своїх гостей, — сказала вона французькою. — Ви займаєтесь виключно своїм сусідом, з яким, безперечно, маєте з'ясувати якісь важливі проблеми. Але тим часом гра майже припинилась, і, боюся, що гості занудьгували. Може, ми закриємо цей вечір?

Пеперкорн тут-таки повернувся до товариства за столом. Клавдія мала рацію: деморалізація, байдужість, отупіння вже охопили гостей, і вони пустували, як школярі без нагляду вчителя. Дехто вже дрімав.

— Панове, — вигукнув Пеперкорн, здійнявши вказівний палець, і той палець, гострий як спис, видавався занесеною шаблею чи якимось прапором, цей рух здавався закликом ватажка «За мною, хто не боягуз!», яким він зупиняє своїх людей, що вже були готові до втечі. І справді, вплив його особистости негайно подіяв: товариство збадьорилося й пожвавішало. Гості зібралися з силами, розкислі обличчя знову ніби підтягайсь, усі закивали, запосміхалися, дивлячись на бляклі очі могутнього господаря, над яким здіймалося чоло з прямими ідольськими зморшками. Він знову ніби всіх приворожив, знову примусив служити йому, великим та вказівним пальцями зобразивши маленький бублик і решту пальців з гострими списами нігтів піднявши догори. Він простер свою капітанську руку, ніби хотів когось застерегти чи відсторонити, і його страдницьки роздертий рот промовив слова, уривчасті та плутані, які завдяки авторитетові його особистости чинили на людей нездоланний вплив.

— Панове... Добре. Плоть, панове, з нею тепер... покінчено. Ні... дозвольте мені... «слабка», як сказано в Святому Письмі, тобто схильна, готова підкоритися вимогам... Та я апелюю до вашого... Словом, панове, я а-пе-люю. Ви скажете мені: сон. Добре, панове, чудово, бездоганно. Я люблю та поважаю сон. Я глибоко шаную його глибоку, солодку, живлющу відраду. Сон належить до — як ви сказали, юначе? — до класичних дарів життя, до перших, найперших... перепрошую — найвищих... панове. Проте прошу звернути увагу й пригадати: Ґетсиманія! «І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих. І промовляє до них: «Залишіться тут і попильнуйте зо мною». Пригадуєте? «І, вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: «Отак — не змогли ви й однієї години попильнувати зо мною?» Сильно, панове. Пробирає наскрізь. Заторкує душу. «І, прийшовши, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І їм промовляє: «Ви ще далі спите й спочиваєте? Ось година наблизилась...»[83] Панове, це ріже по живому, роздирає серце.

Усі справді були схвильовані до глибини душі й присоромлені. А він згорнув руки, прим'явши вузьку борідку, та схилив голову набік. Погляд бляклих очей згас, коли його роздертий рот промовляв слова самотньої та смертельної журби; пані Штер схлипнула, пані Маґнус голосно зітхнула. Прокуророві Параванту здалося необхідним ніби від імени всіх присутніх стишеним голосом сказати декілька слів шановному господарю вечірки й запевнити його в спільній відданості. Тут, очевидно, якесь непорозуміння. Всі свіжі й бадьорі, усім добре й приємно, всім серцем і душею віддаються святкуванню. Сьогодні такий чудовий, святковий, такий особливий вечір — усі це розуміють і відчувають, ні в кого й думки немає скористатися тим життєвим благом, який називається сном. Мінгер Пеперкорн може бути певним за своїх гостей, за кожного з них.

— Чудово! Прекрасно! — вигукнув Пеперкорн і підвівся. Він розімкнув руки, розкинув їх, простер до стелі, долонями досередини, ніби під час якоїсь язичницької молитви. Його яскрава фізіономія, яка щойно виражала готичну журбу, пишно розквітла веселістю; навіть сибаритська ямочка раптом з'явилася на щоці. І ось наблизилася година — й він розпорядився принести карту вин, начепив пенсне в роговій оправі з високою дужкою, що сягала ледь не середини чола, і замовив шампанського, три пляшки «Мумм і К°», «Cordon rouge, très sec»[84]; до нього «petits fours», чудові маленькі тістечка у вигляді конуса, залиті різнокольоровою цукровою глазур'ю — надзвичайно ніжне бісквітне тісто, з прошарками шоколаду та фісташкового крему; їх подавали на паперових денцях з мереживними краями. Пані Штер аж пальчики облизувала від насолоди. Пан Альбін з недбалістю знавця своєї справи зняв дротяну сіточку з першої пляшки і грибоподібний корок із тріском, як постріл з дитячого пістолета, вирвався з розцяцькованої шийки та злетів до стелі, а він, за елегантним звичаєм, обгорнув пляшку серветкою, готовий наливати. Благородна піна зволожила скатертини на столиках із закускою. Всі цокнулися низькими, широкими фужерами, зразу випили до дна тієї крижаної, запашної рідини з лоскітливими бульбашками, що електризували шлунок. Гра припинилася, та ніхто не поспішав забирати зі столу карти й гроші. Товариство занурилося в блаженне неробство, гості перекидались окремими фразами, здавалося — ці фрази підказані високими почуттями й у своєму зародку віщували щось воістину прекрасне, та на шляху до їхнього висловлення оберталися на якусь уривчасту, нерозбірливу, часом нескромну, часом просто незрозумілу балаканину, яка в тверезого спостерігача викликала б гнівний сором; проте самі учасники застілля ставилися до цього дуже легко, адже в такому стані були всі. Навіть у пані Маґнус горіли вуха, і вона призналася, що відчуває, як її пробирає життєва сила, хоча панові Маґнусу це, здається, не надто сподобалося. Терміна Клеефельд сперлася спиною об плече пана Альбіна та простягала йому час від часу свій келих, щоб він знову його наповнив. Пеперкорн, який диригував цією вакханалією натренованими жестами своїх рук, прикрашених списами нігтів, дбав про своєчасне поповнення. Після шампанського він замовив кави, Мосса double[85], а до неї знову ж таки «хлібчик» та лікери — абрикосовий бренді, шартрез, крем-де-ваніль та мараскіно для дам. Потім подали мариноване рибне філе, а до нього пиво, й нарешті чай, як китайський, так і настояний на ромашці, для тих, хто вже не хотів пити шампанського та лікерів або повернутися до солідних вин, як то зробив Пеперкорн, адже він, коли вже було запівніч, разом з пані Шоша та Гансом Касторпом перейшов на швейцарське червоне, щире, шипуче вино, яке Пеперкорн, відчувши справжню спрагу, глушив склянку за склянкою.

Була вже перша година ночі, а бенкет іще тривав; гостей стримував і свинцевий хміль, що сковував тіло, і рідкісне задоволення від усвідомлення того, що можна гуляти цілу ніч, і вплив самої особистости Пеперкорна, а також наведений ним відлякуючий приклад Петра та інших апостолів, адже ніхто не хотів бути зарахованим до тих, у кого плоть настільки слабка! Загалом здавалося, що жіноча частина товариства постраждала від гульби менше, ніж чоловіча. Якщо чоловіки, хто буряковий, хто смертельно блідий, випростували ноги, переводили подих, суто механічно час від часу робили ковток вина і вже не прагли виказувати свою безкорисливу послужливість, то жінки були значно дієвіші. Терміна Клеефельд, спершись оголеними ліктями на стіл та підперши щоки долонями, зухвало показувала гигикаючому Тін Фу емалеву білизну своїх передніх зубів, пані Штер, підібравши підборіддя, кокетувала через виставлене вперед плече з прокурором Паравантом і намагалася знову прив'язати його до життя. А пані Маґнус дійшла до того, що сіла на коліна до пана Альбіна і взялася смикати його за вуха, та пан Маґнус, очевидно, відчував при цьому навіть якесь полегшення. Антона Карловича Ферґе вмовили розповісти історію його плеврального шоку, проте в нього настільки заплітався язик, що з оповіді нічого не вийшло, він чесно оголосив про своє фіаско, і всі в один голос вигукнули, що треба з цієї нагоди випити. Везаль якийсь час гірко оплакував свою бездонну журбу, розповісти про яку він також був не В ЗМОЗІ, оскільки язик його вже не слухався; проте за допомогою кави та коньяку його морально наче поставили на ноги; однак його стогони, що виривалися із здавлених грудей, та його тремтливе, зморщене підборіддя, з якого скрапували сльози, викликали неабиякий інтерес Пеперкорна, і він, здійнявши вказівний палець та здибивши арабески зморшок, привернув загальну увагу до жалюгідного стану Везаля.

— Це... — почав він, — та це ж... Ні, перепрошую, це святе! Витри йому підборіддя, дитино моя, ось моя серветка! Або ще краще... облиш. Він сам не хоче. Панове, це святе! Святе в будь-якому сенсі — в християнському і в язичницькому. Пра-феномен! Феномен первинного — найвищого, ні, ні, це...

До отих його «це» й «та це ж...» та всіх інших вказівно-пояснюючих заяв, за допомогою яких він керував сьогоднішнім застіллям, долучалися точні, відпрацьовані рухи, які насамкінець уже видавалися дещо бурлескними. Його манера утворювати вказівним та великими пальцями маленький бублик і піднімати його над вухом та при цьому з жартівливою гримасою відвертатись од нього будила такі самі відчуття, які викликав би підстаркуватий жрець невідомого культу, якби він, підібравши свої шати, з химерною грацією пішов би в танок перед жертовним каменем. А потім Пеперкорн нараз розлігся в кріслі й, закинувши руку на спинку сусіднього, запропонував приголомшеним гостям разом з ним наочно й детально уявити собі ранок, що наближався, морозний, похмурий зимовий ранок, коли жовтаве світло настільної лампи відбивається у віконному склі поміж голого гілля, що застигло в крижаній, ніби здибленій воронячим карканням, туманній рані... Своїми натяками, як виразними мазками, він зміг надати цій буденній картині ранку такої глибини, що всі здригнулися від холоду, особливо коли він пригадав велику губку з крижаною водою, яку зазвичай у цю ранню годину пацієнти витискають собі на спину і яку він назвав священною. Але то був лише короткий відступ, наочний урок життєвої спостережливости, своєрідна фантастична імпровізація, про яку він зразу забув і з усією своєю наполегливістю та жвавістю почуттів повернувся до святково-розслабленої нічної пори, яка ще не проминула. Пеперкорн демонстрував закоханість до кожної присутньої представниці жіночого начала, жодної не вирізняючи і жодній не надаючи переваги. Він робив карлиці такі пропозиції, що її надмірно велике, підстаркувате обличчя розпливалося широкою глузливою посмішкою й на ньому з'являлися глибокі зморшки, казав пані Штер люб'язні речі такого калібру, що ця примітивна жінка ще більше випинала своє плече й манірилася до повної нестями, випрохав у Клеефельд поцілунок, і вона цьомнула його у великі, подерті губи, впадав навіть перед безутішною пані Маґнус, — усе це аж ніяк не на шкоду тій ніжній та незмінній відданости, з якою він ставився до своєї супутниці, чию руку він раз по раз галантно та благоговійно підносив до вуст.

— Вино, — сказав він, — жінки... Це... та це ж... Перепрошую... Кінець світу... Ґетсиманія...

Близько другої години прилетіла звістка, що «старий», тобто надвірний радник Беренс, іде сюди форсованим маршем, і серед обм'яклих пацієнтів нараз спалахнула паніка. Полетіли додолу стільці, відерця з шампанським. Гості втікали через читальню. Пеперкорн, побачивши, що його свято життя несподівано ввірвалося, й, охоплений королівським гнівом, грюкнув кулаком по столі й послав навздогін утікачам щось таке ніби «лякливі раби», але потім усе-таки піддався на вмовляння Ганса Касторпа та пані Шоша й певною мірою змирився з думкою, що застілля таки вже тривало шість годин і колись та мало завершитись, дослухався до нагадування про святу насолоду сну й дозволив провести себе до спальні.