Розділ сьомий

Та, очевидно, пані Шоша вже звикла розуміти з півслова спрямованість його бажань. Вона сказала:

— Чому б і ні. Можна було б ще побути трохи разом, пограти в якусь гру чи розпити пляшку вина. Чого ж ви стоїте? — звернулася вона до Ганса Касторпа. — Проявіть активність! Не будемо ж ми сидіти втрьох, потрібна компанія. Хто ще залишився в салоні? Гукайте всіх, кого знайдете. Приведіть декількох друзів з балконів. А ми від нашого столу запросимо доктора Тін Фу.

Пеперкорн потер руки.

— Абсолютно, — сказав він. — Прекрасно. Чудово. Покваптесь, юний друже! Слухайтесь! Нехай збереться гурт. Ми будемо грати, їсти й пити. І відчуємо, що ми... Абсолютно, юний друже!

Ганс Касторп піднявся ліфтом на третій поверх. Він постукав до А. К. Ферґе, а той, зі свого боку, витяг із шезлонгів Фердинанда Везаля та пана Альбіна, що лежали у нижньому павільйоні. Прокурора Параванта та пані Маґнус застали ще у вестибюлі, а пані Штер та Клеефельд — у салоні. Й ось під середньою люстрою розгорнули великий картярський стіл, до нього підсунули стільці та столики для закусок. Мінгер вітав кожного, хто приєднувався до його компанії, люб'язним поглядом бляклих очей з-під уважно здійнятих арабесок на чолі. Навколо столу розсілося дванадцятеро, Ганс Касторп опинився поміж величним господарем та Клавдією Шоша; на стіл поклали карти й фішки, оскільки було вирішено разом зіграти декілька партій в vingt et un, і Пеперкорн, з притаманним йому значущим виглядом, замовив у карлиці вина, білого шаблі 1906 року, для початку три пляшки, і до цього солодощів, сушених фруктів, конфет, — усього, що знайдеться. Потираючи руки, він вітав появу різних смакот і намагався навіть висловити свої відчуття окремими фразами, які багатозначно обривав, і ці відчуття йому вдалося дуже доладно висловити, оскільки за нього говорила вся його неабияка особистість. Спершу він поклав обидві руки на руки своїх сусідів, а потім, піднявши вказівний палець зі списоподібним нігтем, закликав виявити найвищу увагу, — тут-таки запанувала тиша, — й до дивовижного золотавого кольору вина у високих келихах, і до цукру, що виступав на ягодах винограду «малаґа», й до особливого сорту маленьких солоних крендельків, посипаних маком, які назвав божественними, причому будь-яке заперечення, яке йому могли зробити проти такого сміливого визначення, придушував категоричним, відпрацьованим жестом. Він став першим тримати банк; та незабаром поступився панові Альбіну, адже, якщо гості правильно його зрозуміли, обов'язки банкуючого перешкоджали йому насолоджуватися всіма обставинами цього вечора.

Було видно, що азартна гра — то для нього справа другорядна, — та й гра була, на його думку, дріб'язковою: найменшою ставкою, за його пропозицією, оголосили п'ятьдесят сантимів, та для більшости учасників то було аж забагато; прокурор Паравант та пані Штер то червоніли, то блідли, причому остання особливо звивалася в муках, коли перед нею постало питання, чи брати ще з прикупу при вісімнадцяти. Вона дзвінко зойкала, коли пан Альбін звичним, стриманим жестом скидав їй таку карту, де кількість очок зводила нанівець усі її відчайдушні заміри, а Пеперкорн від душі сміявся.

— Зойкайте, зойкайте, пані! — казав він. — Ваш зойк звучить так пронизливо й життєствердно, він іде з самої глибини... Тож пийте, порадуйте ще раз свою душу до нових... — І він налив їй, налив своїм сусідам і собі, замовив ще три пляшки, цокнувся з Везалем та з пані Маґнус, що здавалася занепалою духом, оскільки він думав, що вони найбільше потребують підбадьорення. Обличчя швидко розпашілися від воістину чудодійного вина, — за винятком доктора Тін Фу, шкіра якого залишалася незмінно жовтою, й на цьому тлі особливо вирізнялися його гагатово-вузькі очиці, скошені, як у пацюка; беззвучно хихикаючи, він робив дуже високі ставки, і йому безбожно щастило. Інші також не відставали. Прокурор Паравант вирішив кинути виклик долі та із затуманеним поглядом поставив десять франків на початкову карту, яка зовсім не обіцяла великого успіху, а потім, з побілілим обличчям, перекупив і взяв подвійний виграш, оскільки пан Альбін, даремно сподіваючись на одержаного туза, подвоїв ставки. То були потрясіння, які поширювалися не лише на тих, кого стосувались безпосередньо. Їх поділяли всі присутні, і навіть пан Альбін, хоча холодною обачливістю міг суперничати з будь-яким круп'є із Монте-Карло, де, за його словами, раніше був завсідником, тож навіть він не дуже міг дати раду своїм почуттям. Ганс Касторп також грав по-великому; так само й Клеефельд та пані Шоша. Далі перейшли до «турів», грали в «залізницю», в штос, у небезпечний «диферанс». Вигуки радости та відчаю, напади люті та істеричного сміху, які спричиняло в гравців бешкетливе везіння, що грало їм по нервах, були непідробними та щирими, не інакше звучали б вони під час перипетій самого життя.

Проте не лише вино та гра, значною мірою навіть не вони створили в присутніх те особливе піднесення: ці палаючі обличчя, цей зблиск розширених очей, те, що можна було б назвати особливою напруженістю невеликого товариства, що ніби затамувало подих, його мало не болюча зосередженість на теперішньому моменті. Все це скорше пояснювалось присутністю владної натури, яскравої особистости, пояснювалося впливом мінгера Пеперкорна, адже він тримав у своїй, такій багатій на жести руці всі важелі правління і своїм урочистим обличчям, бляклим поглядом та монументальними зморшками на лобі, своєю мовою та виразною пантомімою змушував усіх підкорятися велінням даної години. Що він казав? Щось зовсім недоладне, і то більш недоладне, що більше він пив. Та люди ловили кожне його слово, здивовано звівши брови, посміхаючись та киваючи, дивилися на його вказівний та великий пальці, які він поєднував бубличком, ніби щось уточнюючи, на інші пальці, що стирчали ніби націлені списи, на його королівський вираз обличчя з красномовною грою міміки, і, не чинячи спротиву, переймалися захопленням, що значно переважало ту відданість, на яку всі вважали себе здатними. Ця відданість настільки захоплювала їх, що деякі вже були не в змозі стримувати почуття. Пані Маґнус навіть почулася зле. Вона була готова знепритомніти, проте вперто не бажала повернутися до своєї кімнати і задовольнилася тим, що прилягла на шезлонг, їй зразу освіжили чоло мокрою серветкою, і вона, трохи перепочивши, знову приєдналася до товариства.

Пеперкорн вирішив, що причиною її нездужання було те, що вона недостатньо поїла. Тож він висловив цю думку, багатозначно перериваючи фрази та здійнявши вгору вказівного пальця. Треба попоїсти, добренько попоїсти, щоб відповідати вимогам життя, пояснив він і замовив для всього гурту трохи їдла, щоб підкріпитися. Тут-таки з'явилися закуски, нарізане холодне м'ясо, язик, гусяча грудинка, печеня, ковбаса та шинка — повні вщерть тарілі із ситними смакотами, прикрашені кульками масла, редискою та петрушкою, через що вони нагадували пишні клумби. Та хоча присутні, незважаючи на недавню, як завжди ситу вечерю, про ситність якої не варто вже й згадувати, радо накинулися на їжу, мінгер Пеперкорн, з'ївши два-три шматки, оголосив, що все це «дурня», та ще й з таким гнівом, який вказував на небезпечну непередбачуваність, що крилася в його владній натурі. Він просто оскаженів, коли хтось ризикнув узяти закуску під захист; його масивне обличчя набрякло кров'ю, голландець гримнув кулаком по столі й заявив, що все це проклята халтура, після чого гості розгублено замовкли, адже врешті пригощав таки він, він був господарем і мав право оцінювати свої дари.

Врешті, хоч і важко було пояснити цей вибух незрозумілого гніву, він надзвичайно пасував до мінгера Пеперкорна, і Ганс Касторп не міг цього не визнати. Гнів аніскільки не спотворював господаря, не применшував і через свою незрозумілість, яку ніхто навіть потай не наважувався пов'язати з кількістю випитого вина, викликав настільки величне, королівське враження, що всі вже геть знітились і не наважувалися взяти ані шматочка м'яса. Заспокоїла свого супутника пані Шоша. Вона погладила його капітанську руку, що після удару кулаком лежала на столі, і скрадливо зауважила, що можна замовити і щось інше, якусь гарячу страву, якщо він хоче і якщо ще можна домовитися з кухарем.

— Моя дитино, — відповів він, — добре. — І сповнений гідности, без жодних зусиль перейшов від люті до спокою та поцілував Клавдії руку. Він забажав, щоб подали для нього й для всіх омлет, сказав: «Для всіх смачний омлет із зіллям, щоб були сили відповідати вимогам життя». Й послав на кухню разом із замовленням купюру на сто франків, щоб заохотити персонал, який уже збирався закінчувати роботу.

Добрий гумор знову повернувся до Пеперкорна, коли занесли кілька таць з омлетом, канарково-жовтим, посиланим зіллям, від якого ширився ніжний теплуватий запах яєць та масла. Всі зразу взялися за страву, й Пеперкорн також, який ще й спостерігав, як його гості насолоджуються їжею. Уривчастими словами та наполегливими виразними жестами він мовби примушував кожного оцінити достойно і навіть з великою увагою ці божі дари. Потім на все товариство він замовив голландського джину і змусив усіх випити просто-таки з благоговінням прозору вологу, від якої пахло здоровим духом жита з легким домішком ялівцю.

Ганс Касторп закурив. Пані Шоша також взялася за сигарети з мундштуком, які дістала з портсигара, для зручност вона поклала його перед собою — то була російська лакована шкатулка із зображенням баскої трійки; Пеперкорн не заперечував, що сусіди цим забавляються, хоча сам ніколи не курив. Наскільки можна було його зрозуміти, він уживання тютюну вважав одним із надто витончених задоволень, які позбавляють величности скромні й прості дари та вимоги життя і не дають нашим почуттям з належною силою на них відгукнутися.

— Юначе, — звернувся він до Ганса Касторпа й ніби прикував його до місця поглядом своїх бляклих очей та відпрацьованим жестом. Юначе... Просте! Священне! Добре, ви мене розумієте. Пляшка вина, паруючий омлет, чарка пшеничної, — спершу насолодимося сповна всім оцим, перш ніж... абсолютно, мій пане. Закінчено. Я знав людей — чоловіків і жінок — любителів кокаїну, гашишу, морфію, — і ось, любий друже, — добре, милий друже! Чудово! Нехай! Не будемо судити та засуджувати. Але перед тим, що має передувати, простим, великим, божою ласкою первинним, ці люди були цілком... Ясно, мій друже. Закінчено. Засуджені. Відкинуті. Вони цьому простому всім зобов'язані, заборгували перед ним! Байдуже, як вас звати, хлопче... Добре, я знав, але знову забув... Не в кокаїні, не в опіумі, не в порокові як такому полягає порочність. Гріх, який не можна пробачити, полягає в тому...

Він замовк. Повернувшись до сусіда, тихо застиг у потужному, виразному мовчанні, кремезний та широкий, стояв він, здійнявши вказівного пальця, розтуливши нерівно роздертий рот, з оголеною та червоною, ледь порізаною під час гоління верхньою губою, напружено здибивши важкі зморшки лисого лоба в полум'ї сивих пасом волосся та розширивши маленькі бляклі очиці, і в них Ганс Касторп раптом побачив спалах розпачливого страху перед злочином, перед великим гріхом, перед непростимою поразкою, на яку натякав голландець; тепер він мовчки, з усією чаруючою силою натури володаря, що не проявила себе, наказував усім усвідомити той грізний жах... Справжній жах, подумав Ганс Касторп, цілком об'єктивної природи, але в ньому ще є щось особисте, що стосується його самого, цього королівського мужа, — отже таки страх, але не дрібний та мізерний, у цих очах на мить спалахнув якийсь панічний жах; проте за своєю природою Ганс Касторп був настільки схильний до поштивости, що, незважаючи на всі підстави до ворожих почуттів щодо величного супутника пані Шоша, це спостереження не могло не потрясти його.

Він потупив очі й кивнув, бажаючи зробити величному сусідові приємність від усвідомлення, що його зрозуміли.

— Очевидно, ваша правда, — сказав він. — Можливо, це справді гріх та ознака неповноцінности — віддаватися різним витонченим насолодам, спершу не віддавши данину простим благам життя, які є такими величними та святими. Якщо я не помилився, саме такою є ваша думка, мінгере Пеперкорн, і хоча я сам про це ще ніколи не думав, але тепер, коли ви так висловились, я за власним переконанням готовий з вами погодитися. Зрештою, простим та здоровим життєвим благам рідко віддають належне, хоча вони того заслуговують. Більшість людей для цього, безперечно, надто інертні та неуважні, надто безвідповідальні та душевно зношені, щоб їх оцінити; все так, напевне, і є.

Володар був дуже задоволений.

— Юначе, — відповів він, — чудово. Дозвольте мені... Більше ні слова. Я вас прошу цокнутися зі мною та випити до дна, на брудершафт. Це ще не означає, що я пропоную вам перейти на братське «ти» — я вже хотів, але таки стримався, гадаючи, що то було би передчасно. Цілком можливо, що в зовсім недалекому майбутньому я вам і... Будьте певні! Та якщо ви бажаєте й наполягаєте на тому, щоб ми негайно...

Ганс Касторп жестом висловив свою згоду із запропонованою Пеперкорном відстрочкою.