Розділ сьомий

Вони мусили перейти через той переліг, оті три тисячі збуджених мовби у пропасниці хлопчиків, вони зі своїми багнетами мали як підкріплення підтримати атаку на окопи, вириті перед пагорбами та поза ними, атаку на палаючі села, та мали просунутися до певного пункту, зазначеного в наказі, що лежав у кишені в командира. Їх три тисячі, щоб могло залишитися, принаймні, дві, коли вони дійдуть до пагорбів та сіл; у цьому полягає сенс саме такої кількости. Вони є єдиним тілом, яке навіть за умови великих утрат має бути спроможним до дій та перемог, все ще вітати атаку багатоголосим «ура», незважаючи на те, що багато хто відстав, вибився з ладу. Деякі вибули ще під час форсованого маршу, для якого вони виявилися надто молодими та кволими. Зблідне, похитнеться такий юнак, зціпивши зуби вимагатиме від себе проявити мужність, але врешті таки відстане. Якийсь час іще бреде за маршевою колоною, рота за ротою переганяють його, і ось його вже немає, поточився і впав де прийшлося. Потім почався розщеплений ліс. Та з нього виходить ще багато солдатів; три тисячі можуть витримати добряче кровопускання, вони досі залишаються військовою частиною, що кишить людьми. Ось вони вже заполонили місцевість, яку безперервно шмагають дощі, шосе, путівець, поле з непролазною болотякою. Ми, зрячі тіні, скоро опиняємося посеред них. На галявині вони натренованими точними рухами наставляють багнет, далеким громом гримить барабанний дріб, і вони кидаються вперед, кричать зірваними голосами, над силу, як у кошмарі, переставляючи ноги, адже грудки землі прилипають свинцевим тягарем до їхніх незграбних чобіт.

Вони кидаються додолу, коли на них із завиванням летить снаряд, знову схоплюються та квапляться бігти далі з криками по-юнацькому ламких голосів та радіють, що в них не влучило. Але по тому снаряд улучає, й вони падають, розкинувши руки, поранені в чоло, в серце, в живіт. І ось вони вже лежать обличчям у багні й більше не рухаються. Лежать, горбатячись ранцями, зарившись у землю, судомно чіпляючись руками за повітря. А ліс висилає нових, і ті також кидаються додолу, й схоплюються, і з криком або мовчки, спотикаючись, квапляться бігти вперед попри тих, що вже вибули з лав.

Ось така молодь, з ранцями та примкнутими багнетами, в заляпаних багном шинелях та чоботях! Звичайно, з гуманістичною прекраснодушністю можна було б малювати й зовсім інші картини. Можна було б уявити собі таке: ось ці юнаки об'їжджають коней та купають їх у морській бухті, ось вони прогулюються зі своїми коханими берегом моря, й один з них щось шепоче на вухо розчуленій нареченій, ось вони з дружньою радістю навчають один одного стрільби з лука. Та замість цього вони лежать, упершись носом у багно та попіл. На все це вони йдуть з радісною готовністю, хоча і з безмежним страхом та нездоланною тугою за рідною домівкою; то є щось високе й водночас воно викликає сором, але все це не має бути виправданням за таке їхнє становище.

А ось і наш знайомець, ось Ганс Касторп! Ми вже здалеку впізнали його за борідкою, яку він відпустив, сидячи за «поганим» російським столом. Він так само пашить і змок, як і всі. Він біжить, його ноги обважніли від налиплої в полі багнюки, рука стискає гвинтівку з багнетом. Погляньте, товаришеві, що вибився з лави, він наступив на руку своїми чобітьми із набійками, він глибоко затоптує цю руку в укриту поламаним гілляччям в'язку землю. І все-таки це він. Що? Він співає? Так співають іноді, не помічаючи нічого навкруг, так стиха підспівував і він, заціпенівши від хвилювання, без думок, з уривчастим диханням:

В її кору я врізав

Немало ніжних слів...

Він падає. Ні, він кидається пластом на землю, бо йому назустріч мчить пекельне виття, то великий бризантний снаряд, огидна цукрова голівка з того світу. Він лежить, утискаючись обличчям у прохолодну багнюку, розкинувши ноги, вивернувши ступні та впираючись підборами в землю. Важкий снаряд, продукт здичавілої науки, начинений усім найгіршим, що є на світі, за тридцять кроків од нього, ніби сам диявол, глибоко загрузає в землю і розривається в ній з підступною, лютою силою та викидає високий, мов будинок, фонтан землі, вогню, заліза, свинцю та пошматованих людей. Адже там лежали двоє — вони були друзями й лягли поряд у мить небезпеки; тепер їхні останки змішалися й зникли.

О, яка ганьба, ота наша безпека тіней! Геть! Цього ми не станемо розповідати! Чи влучив осколок і в нашого знайомого? Нараз йому здалося, що так. Величезна грудка землі вдарила його по нозі, було досить боляче, але то пусте. Він підводиться, накульгуючи, бреде далі обважнілими від налиплої землі ногами і далі наспівує:

Гілля її шуміло,

Гукаючи мене...

Ось так, у юрмищі, під дощем, серед сутінок ми втрачаємо його з виду.

Прощавай, Гансе Касторп, простодушна, важка дитино життя! Оповідь про тебе добігає кінця. Ми оповіли все до останку; оповідь ця не була ані короткотривалою, ані довгоплинною, оскільки це була герметична оповідь. Ми розповіли її заради неї самої, не заради тебе, адже ти був простаком. Та врешті ця оповідь таки про тебе; адже все це відбулося саме з тобою, очевидно, в тобі таки щось було таке, і ми не станемо заперечувати тієї педагогічної прихильности до тебе, яка розвинулася в нас упродовж оповіди й яка могла б змусити нас злегка торкнутися кутика ока, думаючи про те, що в майбутньому ми з тобою більше не побачимося й не чутимемо від тебе звісток.

Щасливої дороги — чи залишишся ти живим, чи ні! Надії на життя в тебе не великі: лютий танок смерти, в який тебе затягли, триватиме ще не один грішний рочок, і ми не можемо закладатися, що ти виживеш. Правду кажучи, це питання ми з певною безтурботністю залишаємо відкритим. Пригоди твоєї плоті та духа, що поглибили твою простоту, дали тобі можливість пережити в дусі те, що навряд чи доведеться пережити в тілі. Були хвилини, коли зі смерти та тілесної розбещености перед тобою як «правителем» виникла сповнена передчуття майбутнього мрія про любов. Та чи з цього світового бенкету смерти, з цієї жахливої тваринної жаги, що запалює вогнем дощове призахідне небо, може колись вирости любов?

FINIS OPERIS.