Розділ сьомий

— Mais c'est un sauvage![79] Де я була? Скрізь. У Москві (Голос промовив «Мааскві», з такою самою лінивою протяжністю, як і «людяність»), у Баку, на водах у Німеччині, в Іспанії.

— О, в Іспанії. І як там було?

— Так собі. Мандрувати там погано. Люди — наполовину маври. Кастилія дуже пустельна, закостеніла. Кремль гарніший за той замок чи монастир, там біля підніжжя гір...

— Ескуріал.

— Так, замок Філіппа. Якийсь нелюдяний замок. Мені значно більше сподобався каталанський народний танець, сардана, під волинку. Я разом з ними танцювала. Всі беруться за руки й ведуть танець колом. Вся площа танцює, c'est charmant[80]. Це дуже по-людськи. Я придбала собі синю шапочку, її носять там усі чоловіки та хлопчики з народу, подібна на феску, називається бойна. Я одягаю її під час лежання і взагалі. Месьє вирішить, чи вона мені пасує.

— Який месьє?

— Та оцей, у кріслі.

— Я думав: мінгер Пеперкорн.

— Він вже вирішив. Каже, що вона пасує мені просто чарівно.

— Він це сказав? Доказав до кінця. Договорив фразу до кінця, так що можна було все зрозуміти?

— Ой, у нас, напевне, поганий настрій. Нам хочеться бути злим, єхидним. Ми намагаємось познущатися з людей, які значно великодушніші, людяніші, ніж ми самі з іншими... avec son ami bavard de la Méditerranee, son maotre grand parleur[81]... Але я не дозволю, щоб моїх друзів...

— Ти ще маєш мій внутрішній портрет? — печально перебив він її.

Вона розсміялася.

— Треба буде пошукати.

— А твій я ношу ось тут. Крім того, в мене на комоді стоїть маленький мольберт, я на ніч ставлю його туди і...

Ганс Касторп не договорив. Перед ним виріс Пеперкорн. Шукаючи свою супутницю, він зайшов через двері, завішані портьєрою, і тепер стояв перед кріслом того, хто сидів до неї спиною і з ким вона балакала, — не стояв, а височів і, до того ж, просто перед ногами Ганса Касторпа, і той, незважаючи на свій сомнамбулічний стан, зразу второпав, що належиться підвестись; він спробував стати на ноги між обома, але то було нелегко, тож він ковзнув із сидіння боком, унаслідок чого дійові особи цієї сцени утворили трикутник з кріслом посередині.

Пані Шоша виконала вимогу вихованого Заходу і відрекомендувала «панів» одного одному. Старий знайомий, сказала вона про Ганса Касторпа, ще з тих часів, коли вона була тут минулого разу. Присутність пана Пеперкорна не потребувала жодних пояснень. Вона назвала його, і голландець з-під своїх, мов у ідола, задумливо-заглиблених арабесок на чолі та скронях спрямував погляд бляклих очей на хлопця, простяг йому широку всіяну ластовинням руку, «Капітанська рука, якби не списоподібні нігті», — подумав Ганс Касторп. Уперше опинився він під безпосереднім упливом потужної особистости Пеперкорна (за його присутности завжди спадало на думку це слово «особистість», і людина нараз починала розуміти, що воно таке — особистість; більше того — пересвідчувалася, що особистість не може навіть мати іншого вигляду), й Ганс Касторп, у своєму тендітному віці, почувався ніби придавленим вагою цих кремезних, багрянолицих, сивочолих шістдесяти років Пеперкорна, зі страдницьки роздертим ротом та гострою борідкою, довгою та вузькою, що спадала на глуху, мов у пастора, камізельку. Зрештою, Пеперкорн був просто втіленою ґречністю.

— Мій пане... — сказав він, — ...надзвичайно. Ні, дозвольте мені — надзвичайно! Сьогодні ввечері я знайомлюся з вами, знайомлюся з хлопцем, що викликає довіру. Я роблю це цілком свідомо, мій пане, від щирого серця. Мій пане, ви подобаєтесь мені; я — ласкаво прошу! Закінчено. Ви мені сподобались.

Тут нічого було заперечувати. Відпрацьовані жести голландця були надто категоричні. Ганс Касторп припався йому до вподоби. Й Пеперкорн зробив з цього відповідні висновки, які висловив у формі натяків, що вустами його супутниці були доповнені необхідними та зрозумілими заувагами.

— Моя дитино, — сказав він, — ...усе добре. А що якби... Прошу мене правильно зрозуміти. Життя коротке, й наші можливості користуватися тим, що воно нам пропонує... Це факт, дитино моя. Закон. Непорушний. Словом, моя дитино, словом, коротше кажучи... — Він застиг, зробивши виразний закличний жест, ніби кажучи, що знімає з себе будь-яку відповідальність, якщо, незважаючи на його вказівки, відбудеться капітальна помилка.