Розділ сьомий

Запанувала тривала мовчанка. Він не хотів відступати. Він чекав, притулившись потилицею до спинки крісла, і дивився поперед себе очима провидця, чекаючи, коли знову залунає її голос, і цього разу був непевний, чи вона ще стоїть позаду нього, побоюючись, що вривчаста музика із салону могла заглушити її кроки, що віддалятимуться. Нарешті голос таки зазвучав знову:

— Але месьє навіть не поїхав на похорон брата?

Він відповів:

— Ні, я тут з ним попрощався, перед тим, як закрили труну, він вже почав посміхатися. Ти собі уявити не можеш, яке холодне було в нього чоло.

— І знову! Хіба так можна звертатися до малознайомої дами?

— То що, я маю говорити по-гуманістичному, а не по-людськи?

(Мимовільно та якось сонно він розтяг це слово, мов людина, що, випроставшись, позіхає).

— Quelle blague![77] Ви ввесь час жили тут?

— Так. Я чекав.

— Чого?

— Тебе.

Над його головою пролунав сміх, і, сміючись, вона промовила:

— Дурник. Мене! Тебе просто не відпустили.

— Неправда, Беренс одного разу мене відпускав, він був розлючений. Та все-таки то був би самовільний від'їзд. Адже окрім старих рубців з минулого, з моїх шкільних років, ти ж знаєш, у мене є нове місце, яке знайшов Беренс, від нього і температура.

— Ще досі температура?

— Так, ще трохи є. Майже ввесь час. Іноді переміжно з нормальною. Але в мене не переміжна пропасниця.

— Des allusions?[78]

Він змовчав. Брови над його очима провидця насупилися. За якийсь час він запитав:

— А де ти була?

Рука вдарила по спинці крісла.