Розділ сьомий

Так минув певний час, — зо два тижні, за нашою оцінкою, десь три-чотири, адже довіряти уточненням та розрахункам Ганса Касторпа ми не можемо. Ці тижні прослизнули непоміченими, не спричинивши жодних змін, проте в нашого героя вони викликали вперте почуття незгоди, воно стало для нього вже звичним — почуття незгоди щодо непередбачуваних обставин, які примушували його до стриманости, що таким чином аж ніяк не було його заслугою; проти основної перепони, яка називала себе Пітер Пеперкорн, коли хотіла випити чарку горілки, проти присутности цієї по-королівськи величної, незрозумілої людини, яка справді «заважала» Гансові Касторпу в значно грубілій формі, ніж заважав у минулому пан Сеттембріні. Й ось між насуплених брів Ганса Касторпа залягли вперті, гнівливі зморшки, з-під яких його очі п'ять разів у день споглядали одну особу, що знову повернулася до «Берґгофа», причому він усе-таки тішився з того, що, принаймні, може споглядати її та відчувати зневагу до втіленого в її супутникові владного сьогодення, що ніяк не підозрювало, яка сумнівна тінь з минулого падає на це теперішнє.

Якось увечері, без особливої причини, як то часто буває в таких випадках, спілкування пацієнтів у вестибюлі та салонах проходило жвавіше, ніж завжди. Була музика, циганські пісні, що їх хвацько виконував на скрипці угорський студент, потім надвірний радник Беренс, який також зазирнув сюди на чверть години разом з доктором Кроковскі, запропонував комусь виконати на басових регістрах піаніно «Хор пілігримів», а сам, стоячи поряд з інструментом, уривчасто бив щіткою по струнах верхніх октав, пародійно імітуючи партію скрипки. Всі дуже сміялись, і під бучні аплодисменти надвірний радник залишив салон, поблажливо хитаючи головою, буцімто сам дивувався з власного бешкету. Та товариство не розходилося, далі звучала музика, правда, не викликаючи загальної уваги, дехто грав у доміно та бридж, інші розважались оптичними приладами або балакали, поділившись на групи. Серед тих, хто юрмивсь у вестибюлі та в музичній кімнаті, була й компанія «хорошого» російського столу. Мінгера Пеперкорна бачили то там, то там, його не можна було не бачити, його величне чоло здіймалося над оточенням, затіняло своєю королівською потугою та значущістю, і якщо спочатку людей приваблювали лише чутки про його багатство, то дуже швидко з'ясувалося, що притягує до нього сама його яскрава особистість; посміхаючись, люди обступали його, кивали йому, підбадьорюючи, захоплювалися ним. Він мовби причарував їх своїми бляклими очима та могутніми зморшками на чолі, тримав у постійній напрузі виразністю відпрацьованих жестів своїх рук з довгими нігтями, причому ніхто не відчував жодного розчарування від того, що слова, які слідували за цими жестами, були недоладними, нечіткими і фактично безглуздими.

Якщо за цих обставин ми шукатимемо Ганса Касторпа, то знайдемо його в читальні, в тій самій кімнаті, де колись (оце «колись» звучить доволі туманно; оповідач, герой та читач уже не зовсім ясно собі уявляють, коли саме) йому були довірені дуже важливі таємниці стосовно тих заходів, які мають сприяти поступові людства. Тут було тихіше; лише кілька людей поділяли з ним його усамітнення. Хтось писав під підвісною лампою за подвійним письмовим столом. Пані з двома пенсне на носі сиділа перед бібліотечною шафою та гортала ілюстроване видання. Ганс Касторп прилаштувався біля дверей, прочинених до музичної кімнати, спиною до портьєри, в кріслі, що якраз там випадково стояло, — то було оббите плюшем крісло в ренесансному стилі, — якщо вже хтось хоче його собі уявити, — з високою, прямою спинкою без билець. Хоча Ганс Касторп тримав газету так, як її тримають під час читання, але він не читав, — схиливши голову набік, прислухався до уривків просоченої розмовами музики, що долинала з салону, причому його насуплені брови вказували на те, що і цю музику слухає він неуважно, а його думки скеровано на зовсім немузичний шлях, тернистий шлях розчарування через певні обставини, адже наш герой, узявши на себе тягар тривалого чекання, змушений був визнати, що коли цьому чеканню настав кінець, сам він пошився у дурні, саме тому його думки обрали почуття впертої незгоди, від якого було недалеко до рішення кинути газету на це незручне крісло, що випадково трапилося йому, вийти в двері, що ведуть до вестибюлю і, оскільки вечір зіпсовано, змінити товариство хворих на морозяну самотність лоджії разом із «Марією Манчіні».

— А де ваш брат, месьє? — запитав позад нього, над самою його головою, чийсь голос. Для Ганса Касторпа то був чарівний голос, наче створений для того, щоб своєю солодкаво-терпкою приглушеністю приносити йому надзвичайну насолоду, насолоду, доведену до свого найвищого ступеня, — то був голос, що колись давно промовив: «Будь ласка. Але дивись, не зламай», — владний голос, голос долі; і якщо він не помиляється, той самий голос запитував його тепер про Йоахима.

Він повільно опустив газету і трохи підвів обличчя, так що його голова опинилася над спинкою крісла й він сперся на її край самим лише тім'ям. Навіть на мить заплющив очі, але тут-таки знову розплющив і спрямував свій погляд кудись угору та навкіс, туди, звідкіля долинав той голос. Бідолаха, вираз його обличчя нагадував ніби якогось ясновидця чи сомнамбулу. Він хотів, аби вона запитала ще раз, але цього не трапилось. Тому навіть не був певним, чи вона ще досі стоїть за його кріслом, коли після тривалої паузи, з дивним запізненням, тихо відповів:

— Він помер. Повернувся на рівнину заради служби й помер.

Ганс Касторп сам звернув увагу, що слово «помер» було першим значущим словом, яке прозвучало між ними. Так само звернув він увагу на те, що вона, не знаючи достатньо його мови та бажаючи висловити співчуття, вибирає надто легковажні вислови; далі стоячи позаду над ним, вона сказала:

— Шкода! Як шкода. Зовсім помер і похований? І давно?

— Не дуже давно. Його мати забрала тіло на батьківщину. Він запустив був бороду, як на війні. На його честь над могилою дали три залпи.

— І це він заслужив. Він був дуже хоробрим. Значно хоробрішим, ніж інші, деякі інші...

— Так, він був хоробрим. Радаман постійно докоряв йому за його надмірне завзяття. Але тіло схотіло інакше. Rebellio camis, як то називають єзуїти. Він завжди був спрямований на тілесне, в достойному розумінні. Проте його тіло дозволило проникнути в себе недостойному началу і зрадило його надмірне завзяття. Та, зрештою, більш морально — втратити себе і навіть загинути, ніж себе зберегти.

— Я бачу, що ви й далі філософствуєте від нічого робити. Радамант? Хто це?

— Беренс. Його так Сеттембріні називає.

— А, Сеттембріні, знаю. Отой італієць... Я його не любила. Людяности йому бракувало. (Голос промовив слово «людяности» повільно й мрійливо, розтягуючи в ньому звук «ю»). Він дивився на всіх звисока (вона зробила наголос на третьому складі). Його вже тут немає? Я дурна. Я не знаю, що таке Радамант.

— Щось гуманістичне. А Сеттембріні переїхав. За цей час ми постійно заводили філософські дискусії, він, я та Нафта.

— А хто такий Нафта?

— Його супротивник.

— Раз він супротивник, я хотіла б з ним познайомитись. Але хіба я не казала, що ваш брат помре, якщо спробує стати на рівнині солдатом?

— Так, ти знала наперед.

— Що це ви собі дозволяєте?