Розділ сьомий

— Та, прошу, прошу, — сказав Ганс Касторп спогорда. «А ти? — подумав він. — Як воно тобі? Адже ти також не зовсім без гріха, принаймні, в минулому, якщо мене нічого не зраджує, ти, синьощокий удівець зі своїм наочним живописом. У твоїх словах звучить чимало злорадства, а ми ж, певною мірою, товариші в нещасті, принаймні, стосовно Пеперкорна».

— Курйозна людина, безперечно, оригінальна постать, — сказав уголос Ганс Касторп і зробив виразний жест. — Кремезний та кволий, таке складається враження; принаймні, таке враження склалося в мене за першим сніданком. Кремезний та водночас кволий, цими двома епітетами можна, напевне, визначити в ньому те, найхарактерніше, хоча такі два слова здаються, зазвичай, несумісними. Він, правда, рослявий та кремезний, любить стояти, розставивши ноги, руки в кишенях, — кишені в нього прямі, а не навкіс, як у вас чи в мене і як прийнято у вищих колах, — і коли він так стоїть і по-голландськи, самим піднебінням, вимовляє всі звуки, тоді в ньому явно відчувається якась кремезність. Але борідка довга, рідкувата, здається, всі волосинки можна полічити, і очі також маленькі й бляклі, просто безбарвні, тут нічого не поробиш, і даремно він їх вирячує, саме тому в нього на лобі такі глибокі зморшки — на скронях вони спочатку йдуть догори, а потім горизонтально, через чоло, а над чолом стовбурчиться сиве, щоправда, довге, але рідке волосся, й очі все-таки маленькі, бляклі, хоч би як він їх витріщав. Висока, закрита камізелька робить його подібним до пастора, хоча сурдут картатий. Ось таке враження справив він на мене сьогодні вранці.

— Я бачу, ви взяли його на приціл, — відповів Беренс, — й уважно роздивилися, разом з усіма його особливостями, що, на мою думку, дуже розумно, адже нам доведеться миритися з його присутністю.

— Так, доведеться, — сказав Ганс Касторп. Йому надали можливість приблизно описати портрет нового пацієнта, й він упорався з цим завданням цілком задовільно, зрештою, і в нас би вийшло не краще. Щоправда, його спостережний пункт був надзвичайно зручним: адже ми знаємо, що за час відсутности Клавдії Ганс Касторп, поступово пересідаючи, опинився по сусідству з «хорошим» російським столом. Обидва столи стояли паралельно, але російський — трохи ближче до дверей на галерею; як Ганс Касторп, так і голландець сиділи на вузьких боках столів, обернених усередину зали, так що вони сиділи наче поряд, Ганс Касторп ледь позаду Пеперкорна, що сприяло непомітному спостереженню, тоді як місце пані Шоша було від нього навкіс, і він бачив її більше в профіль. До талановито зробленого ним начерку портрета можна було ще додати, що Пеперкорн голив вуса, ніс у нього був великий та м'ясистий, рот також чималий, а обрис губів був такий нерівний, що вони здавалися ніби роздертими. Долоні були хоча й досить широкі, але з довгими доглянутими нігтями, що нагадували гострі списи; й коли він говорив, а говорив він безперестанку, хоча сенс його слів Ганс Касторп далеко не завжди міг ухопити, — Пеперкорн супроводжував свою мову жестами, що мали підсилити увагу слухачів, виражаючи різні тонкі нюанси, то були витончені, виважені, точні та відпрацьовані жести, як у диригента; то він указівним та великим пальцем утворював маленьке коло, то розкривав широку долоню з гострими нігтями, ніби заспокоюючи, пом'якшуючи, закликаючи виявити увагу, щоб потім розчарувати людей, котрі очікувально посміхаються, незбагненністю так енергійно підготовленого вислову; навіть не розчарувати, а перетворити їхнє очікування на радісний подив, оскільки сила, багатозначність та ретельність підготовки значною мірою компенсували те, що слухачі не могли вловити, все це саме по собі приносило задоволення, захоплювало, навіть збагачувало. Часом сам вислів так і не звучав. Він обережно клав свою руку на руку сусіда, молодого болгарського науковця, або на руку мадам Шоша праворуч, по тому підносив цю руку догори і навкіс, закликаючи до тиші та уваги в зв'язку з тим, що він збирався сказати, і, високо звівши брови, так що зморшки, які відбігали під прямим кутом до зовнішніх кутиків його очей, ставали глибшими, ніби це було не обличчя, а маска, дивився попри сусіда, завмерлого на місці, на скатертину, причому його напіврозтулені, великі, ніби подерті губи, здавалося, ось-ось промовлять щось надзвичайно важливе. Та за мить, зітхнувши, він ніби давав команду «вільно», й, так і не виконавши обіцяного, повертався до своєї кави, яка на його вимогу мала бути особливо міцною й подавалась у його власному кавнику.

Коли він допивав каву, то зазвичай робив таке: рухом руки призупиняв розмову, чекав, коли запанує тиша, як диригент, що примушує вщухнути строкате різноголосся інструментів, стримано, але владно, мовби збирав воєдино увагу всього оркестру, щоб розпочати виконання, — і оскільки велика голова Пеперкорна в язикатих пасмах сивого волосся, бліді очі, могутні зморшки на чолі, довга борода та по-страдницьки скошений рот, поза всякими сумнівами, викликали повагу, то присутні тут-таки підкорялися його жестові. Всі замовкали, посміхаючись, дивилися на нього, чекали, дехто кивав йому, підбадьорюючи, і він досить тихо починав говорити:

— Панове. Добре. Все добре. За-кінчено. Проте, майте на увазі... й ні на мить не забувайте, що... зрештою, але не будемо більше про це. Те, що я мушу тут висловити, й не стільки саме це, скільки перш за все те, головне, що ми забов'язані... що до нас звернута непорушна... повторюю й особливо підкреслюю це слово... непорушна вимога до нас... Ні! Ні, панове, не те! Не те, що, скажімо, я... то було б неприпустимою помилкою — думати, ніби я... Закінчено, панове! Цілком готово. Гадаю, тут ми всі одностайні... отже, до діла!

Нарешті він так нічого й не сказав, та його обличчя було настільки поважним, міміка та жести настільки категоричними, проникливими та виразними, що слухачам, зокрема й Гансові Касторпу, здавалося, буцімто вони довідалися про щось надзвичайно важливе, а ті, хто збагнув, що врешті нічого конкретного та ясно вираженого словами не прозвучало, все-таки за цим не пошкодували. Й ми задаємося запитанням, а як би то було для глухого? Можливо, він би засмутивсь, оскільки судив би про сказане за виразами облич, і гадав би, що внаслідок своєї глухоти виявився духовно обділеним. Такі люди швидко ображаються й схильні до недовіри. Один молодий китаєць на протилежному боці столу, який ще не досить добре володів німецькою, просто не зрозумів того, що говорить Пеперкорн, але чув його та бачив, і висловив своє задоволення, вигукнувши «very well»[75].

І навіть зааплодував.

А мінгер Пеперкорн узявся «до діла». Він підвівсь, випростав широкі груди, застебнув картатий сурдут поверх високої камізельки, — його сива голова мала просто королівський вигляд. Пеперкорн закликав жестом одну із «сестер-годівниць» — трапилася саме карлиця, — і хоча та була дуже заклопотана, тут-таки помітила, що її кличуть і, тримаючи в руках кавник та глечик з молоком, зупинилася біля його стільця. Вона також мимовільно посміхнулася до нього й підбадьорливо та шанобливо закивала великою головою з широким, підстаркуватим обличчям, заворожена поглядом його бляклих очей, що дивилися на неї з-під потужних зморшок чола, та його піднятою рукою, що зобразила маленький бубличок великим та вказівним пальцем, а три інших пальці стирчали догори з гострими, як списи, нігтями.

— Моя дитино, — сказав він, — добре. Дотепер усе добре. Ви така маленька — але що мені до того? Навпаки! Я оцінюю це, як певний позитив, дякую Богові за те, що ви така, як є, і що характерний для вас малий зріст... Ну, годі з тим! І від вас я також хочу одержати... щось таке маленьке, але характерне. Перш за все, як вас звати?

Посміхаючись, карлиця щось там пробурмотіла, потім сказала, що її звати Емеренцією.

— Чудово! — вигукнув Пеперкорн, відкинувшись на спинку стільця й простягши карлиці руку. Він вигукнув це таким тоном, ніби хотів сказати: «То чого вам ще треба! Адже все просто чудово!» — Моя дитино! — вів він далі дуже серйозним, навіть суворим тоном. — Це перевершує всі мої сподівання! Емеренція — й ви промовляєте це ім'я так скромно, проте це ім'я... та ще й у поєднанні з вашою зовнішністю... Словом, воно відкриває широкі можливості. Заслуговує на те, щоб бути йому вірним, укласти в нього всі свої почуття... щоб — у пестливій формі — ви, звичайно, розумієте мене, моя дитино, в пестливій формі кликати вас Ренція, хоча й Емхен звучало б ніжно, — наразі я рішуче зупиняюся на Емхен. Отже, Емхен, моя дитино, запам'ятай: трішки хліба, моє коханнячко! Стій! Зачекай! Щоб не було непорозуміння! Я бачу на твоєму доволі великому обличчі, що мені загрожує небезпека одержати хліб, Рецхен, але потрібен не печений хліб, нам його дають скільки завгодно і різного виду. Ні, дай мені очищеного, мій янголе! Божого хліба, прозорого хліба, в пестливій формі — хлібчика, саме для душевної втіхи. Не знаю, чи розумієте ви значення цього слова, — я запропонував би назвати його «хліб, щоб духовно підкріпитися», та тут можна наразитися на нову небезпеку, що це потрактують у дусі звичайнісінької легковажности... За-кінчено, Ренціє, закінчено й виключається. Ні, скорше в смислі нашого обов'язку та святих наших зобов'язань... Наприклад, хоч би й через обов'язок чести, що лежить на мені, — від щирого серця порадіти за твою характерну мініатюрність, з чаркою джину, люба! За радість, хотів я сказати. Поквапся, Емеренцхен. Швиденько принеси мені чарку!

— Чарку джину, чистого, — повторила карлиця, круто розвернулася й, бажаючи звільнитись тим часом від кавника й глечика з молоком, поставила їх на стіл Ганса Касторпа, поряд з його прибором, очевидно, щоб не заважати ними панові Пеперкорну. Потім побігла й нараз принесла все, що було замовлено. Та чарка була така повна, що «хлібчик» аж стікав через вінця на тарілку. Він взяв той «хлібчик» великим та підмізинним пальцем, підняв і подивився на світло.

— Отже, — заявив він, — Пітер Пеперкорн потішить себе чарочкою горілки. — Й він ковтнув оту дестильовану пшеницю. — Тепер, — вів він далі, — я дивлюся на вас збадьореним поглядом. — Він узяв руку пані Шоша, що лежала на скатертині, підніс до вуст і поклав на місце, причому його рука ще якийсь час лежала на ній.

Своєрідна, по-своєму значуща, хоча й незрозуміла особистість. Берґгофське товариство було надзвичайно заінтриговане. Говорили, що він недавно облишив колоніальні ґешефти й забрав звідти свій капітал. Розповідали про його розкішний будинок у Гаазі та про віллу в Шевенінґені. Пані Штер називала його «грошовим магнітом» (Магнатом! О жахливе створіння!) й посилалася на перлинове намисто, яке мадам Шоша після свого повернення одягала до вечірнього туалету; на думку Кароліни, воно навряд чи засвідчувало закавказьку галантність її чоловіка й, очевидно, походило зі «спільної каси». При цьому пані Штер підморгувала, киваючи головою в бік Ганса Касторпа та пародіюючи його імовірну засмученість, з удаваним сумом опускала кутики рота; хвороба та страждання не ошляхетнили її, вона використовувала його становище, щоб безцеремонно з нього познущатися. Та він не втрачав самовладання. Навіть досить дотепно виправив помилку, спричинену її невіглаством. Пані, напевне, обмовилася, зауважив він. Грошовий магнат. Але магніт — також непогано, адже Пеперкорн має багато притягальної сили. Коли вчителька Енгельгарт, невиразно почервонівши, криво посміхаючись і не дивлячись на нього, запитала, чи подобається йому новий пацієнт, Ганс Касторп відповів, успішно зберігаючи цілковитий спокій: мінгер Пеперкорн — видатна особистість, але трохи поблякла. Точність такого визначення свідчила про його об'єктивність та душевну рівновагу й спантеличила вчительку. Ну, а щодо Фердинанда Везаля та його єхидного натяку на непередбачувані обставини, в яких опинилася пані Шоша після повернення, то Ганс Касторп на ділі довів, що часом деякі погляди за своїм явним сенсом ні в чому не поступаються мовленому слову. «Нікчема!» — промовив його погляд, звернений до мангаймця, причому промовив настільки ясно, що не міг бути потлумачений жодним іншим чином. Везаль зрозумів і мовчки ковтнув образу, навіть кивнув, показавши свої зіпсовані зуби, але відтоді під час прогулянок з Нафтою, Сеттембріні та Ферґе вже не носив за Гансом Касторпом його пальта.

Ради бога, він і сам може нести своє пальто, так навіть краще, адже коли він часом і віддавав його, то лише через те, що хотів приділити увагу цьому нещасному. І все-таки ніхто не став би заперечувати, що ці зовсім непередбачувані обставини стали для Ганса Касторпа сильним ударом, звівши нанівець усю його душевну підготовку до побачення з предметом його пригоди в карнавальну ніч. Більше того, ці обставини зробили таку підготовку зайвою, що якраз було принизливим.

А він же збирався поводитись так делікатно, так розсудливо, був далекий від думки дозволити собі якусь гарячкову нетактовність. Він навіть не думав про те, щоб поїхати за Клавдією на станцію, — і яке щастя, що він вчасно обірвав цю думку! Та й взагалі було невідомо, чи захоче жінка, якій хвороба надавала таку свободу, визнати за факт фантастичні події однієї давньої ночі, ночі маскарадної, іншомовної, сновидної, — чи захоче вона, щоб про те взагалі ще згадувалося? Ні, жодної настирливости, жодних недолугих претензій! Якщо його ставлення до хворої з розкосими очима перейшло за межі європейської розсудливости та моральности, все-таки на людях слід було дотримуватися цілком цивілізованих форм спілкування й навіть удати деяку забудькуватість. Лицарський поклон від столу до столу — і поки що нічого більше. Принагідно ввічливо підійти та невимушено поцікавитися про те, як їй подорожувалося. А потім, можливо, колись відбудеться і справжнє побачення, як винагорода за те, що він так по-лицарськи проявив витримку.

Та всі ці тонкощі, як уже сказано, були зайвими, оскільки в нього відібрали добровільність зречення, а отже й заслуги тут не могло бути. Присутність мінгера Пеперкорна аж надто очевидно усувала можливість будь-якої тактики, яка б не спиралася на крайню стриманість. У вечір приїзду Ганс Касторп бачив зі свого балкона санаторні сани, що поволі їхали нагору; на козлах поряд із кучером був камердинер-малаєць, жовтий чоловічок у пальті з хутряним коміром і в циліндрі, а поряд з Клавдією, насунувши на очі капелюха, сидів незнайомець. Тої ночі Ганс Касторп майже не спав. А вранці без жодних труднощів дізнався прізвище пана, що супроводжував Клавдію і цим фактом так його збентежив; до того ж йому повідомили, що вони зайняли на другому поверсі найкращі кімнати, навіть розташовані поряд. Потім настала година першого сніданку, Ганс Касторп вчасно був на своєму місці і з трохи блідим обличчям чекав, коли нарешті грюкнуть скляні двері. Та цього не сталося. Клавдія ввійшла нечутно, оскільки за нею причинив двері мінгер Пеперкорн — кремезний, високочолий чоловік з гривою сивого волосся на великій голові, довгі пасма якого нагадували язики полум'я; він прямував за своєю супутницею, яка, витягши шию, звичною котячою ходою прокрадалася до свого столу. Так, це була вона, зовсім не змінилася! Всупереч задуманій тактиці, забувши про все на світі, Ганс Касторп обхопив її всю одним поглядом почервонілими від безсоння очима. То було її волосся, біляво-рудувате, без штучної завивки, а просто заплетене в косу й укладене навколо голови, її очі — «вогники степового вовка», обрис її потилиці, її губи, що здавалися повнішими, ніж насправді, завдяки виразним вилицям, які надавали щокам милу, ледь помітну запалість... «Клавдіє!» — промовив він подумки, затремтів та, відкинувши голову, поглянув на її нежданого супутника не без зухвало-насмішкуватого виклику щодо його величної появи, яка нагадувала маску, не без потайного потягу посміятися з його теперішнього права володіння, котре, коли пригадати певні факти з минулого, поставало в досить сумнівному світлі, справді, певні факти, а не лише щось таке туманне та невизначене, в стилі дилетантського малярства, що колись викликало в ньому тривогу... Також збереглася звичка пані Шоша перш, ніж сідати до столу, виструнчуватися перед залою, ніби вона представляється тутешній публіці; Пеперкорн зробив так само, як вона, попередньо пропустивши її наперед, і Клавдія мала змогу виконати свою звичну церемонію, а по тому сів поряд з нею на кінці столу.

З лицарським поклоном від столу до столу нічого не вийшло. Погляд Клавдії, коли вона «представлялася», ковзнув по особі Ганса Касторпа та його сусідах за столом і заглибивсь у віддалені закутки зали; те саме повторилося і під час наступної зустрічі в їдальні; вже кілька разів, коли вони сиділи за столом, їхні погляди зустрічалися, часом пані Шоша навіть оберталась, та її мовби невидющий, байдужий погляд щораз лише торкався його погляду, тож лицарський уклін вийшов би геть не до місця. Ввечері, під час нетривалого спілкування пацієнтів, мандрована дружня пара розташовувалась у малому салоні: пані Шоша та Пеперкорн сиділи поряд на дивані, в колі своїх сусідів за столом, і мінгер, чиє величне, розпашіле обличчя особливо вирізнялося в обрамленні сивих пасом та борідки, допивав пляшку червоного вина, яку розпочав за вечерею. За вечерею та за обідом він обов'язково випивав одну, а то й півтори чи навіть дві пляшки, не кажучи вже про «хлібчик», з якого незмінно починався його перший сніданок. Ця королівська особа, очевидно, мала потребу «потішити» себе більше, ніж то було прийнято. Окрім того, неодноразово протягом дня тішив він себе надзвичайної міцности кавою, не лише вранці — він пив її з величезної чашки і вдень, — не після, а під час обіду разом з вином. Ганс Касторп чув не раз, як Пеперкорн запевняв, що те й те дуже помічне під час пропасниці й, окрім того, що приносить утіху, є вельми лікувальним, зокрема — коли маєш саме переміжну тропічну пропасницю, яка вже на другий день по приїзді на декілька годин прив'язала його до ліжка і до своєї кімнати. Надвірний радник визначив її, як квартану, оскільки напади щораз поверталися на четвертий день: спершу хворого трясло, потім починалася гарячка, потім тіло вкривалося рясним потом. Через те і селезінка була в нього збільшеною.

Vingt et un[76]