Розділ сьомий

Свобода співає, свобода співає,

Дорожче за неї нічого немає!

— Так, так, — повторював Ганс Касторп і переходив до четвертого номера, який утілював у собі щось особливо дороге та гарне. То був знову французький номер, але ми тут не винні, й так само не винні в тому, що в цьому творі знову був присутній військовий дух. Тут ідеться про вставний номер, про сольну арію, про молитву з опери Ґуно «Фауст». Виступав якийсь напрочуд симпатичний хлопець, що звався Валентином, але Ганс Касторп про себе назвав його інакше, рідним та овіяним печаллю ім'ям, носія якого він ототожнював з персонажем, що співав зі скриньки, хоча голос у цього персонажа був значно красивіший. Арію виконував сильний, оксамитовий баритон, вона поділялася на три частини й складалась із двох подібних строф, що мали побожний характер, витриманих майже в стилі протестантських хоралів, а також середньої строфи, по-лицарськи хвацької та відважної, легковажної й войовничої, але все-таки побожної: якраз у цьому і полягав французький та військовий елемент цього номера. Незримий співак затяг:

Я залишити повинен

Мою любую вітчизну...

З нагоди свого від'їзду він звертається до Господа Бога з благанням, щоб той за час відсутности оберігав його милу сестру! Адже він ішов на війну, й нараз ритм змінювався, ставав відважним, хай до біса йдуть усі печалі та турботи, невидимий солдат прагнув туди, де битва буде щонайзапеклішою, де небезпека — щонайбільша, він хотів одважно, шляхетно й суто по-французьки кинутися назустріч ворогові! Але якщо Господь закличе його на небо, співав далі солдат, тоді він, твій захисник, звідтіля дивитиметься на тебе. Під тим «твій» та «тебе» малася на увазі сестра; проте все це глибоко заторкувало Ганса Касторпа, й хвилювання не полишало його до самого кінця, коли бравий вояк співав зі скриньки під потужні акорди, що нагадували хорал:

Всесильний Боже, мене почуй,

Ти Маргариту порятуй.

Більше ця платівка нічим не була примітною, проте ми вирішили згадати про неї тому, що Гансові Касторпу вона дуже подобалася, й ще тому, що згодом, у зв'язку з одним дивним випадком, вона також відіграла свою роль. Тепер нам залишається ще згадати останню, п'яту річ серед особливо близьких Гансові Касторпу платівок-фавориток — цього разу аж ніяк не французький, а явно й підкреслено німецький твір, і не опера, а пісня, одна з тих пісень, що належать народові, але разом з тим є шедевром великого майстра, завдяки чому ми в них і віднаходимо особливу одухотворену й узагальнену картину світу. Але навіщо ці натяки? Скажімо просто — це була «Липа» Шуберта, всім відома пісня «Біля криниці, біля воріт».

Тенор виконував її в супроводі рояля, хлопець, очевидно, мав такт і смак, адже, виконуючи цю простеньку й разом з тим надзвичайно чудову річ, мав неабиякий розум, музичне чуття та ретельно відпрацьовану дикцію. Ми чудово знаємо, що ця пісня в народному та дитячому виконанні звучить трохи інакше, ніж у її художній обробці. В першому випадку вона співається переважно в спрощеному варіанті, строфа за строфою, на ту саму мелодію, тоді як у пісні Шуберта — народний мотив уже в другій восьмирядковій строфі змінюється на мінор, а на п'ятому рядку, особливо гарному, знову повертається до мажору, і далі, там, де йдеться про «холодний вітер», який зриває з голови капелюха, мелодія вивершується драматичною розв'язкою й звучить знову в останніх чотирьох рядках третьої строфи, які повторюються, щоб таким чином повністю завершитися. Власне чарівна видозміна мелодії відбувається тричі, двічі в її модулюючій другій половині, а втретє — при репризі останньої півстрофи «Тепер я вже далеко». Ця чарівна зміна мелодії, яку нам не хотілось би спрощувати, описуючи словами, припадає на окремі частини фраз — «ласкаві ті слова», «мені вони гукають», «в чужинському краю». Й отой чистий і теплий, мало не крізь сльози тенор, отой співак, що так уміло володів диханням, виконував її з такою інтелігентною чутливістю до її краси, що змальований нами перехід щораз по-новому хвилював слухача, до того ж артист умів посилити враження, вдаючись до особливо задушевних головних звуків у таких рядках, як «До неї я іду» та «Ти спокій там знайдеш». Спершу він співав отой «спокій» з усією силою зажуреної пристрасти і лише другого разу — ніжно, як флажолет.

Ось все про цю пісню та її виконання. Тішимо себе надією, що в попередні рази нам пощастило пробудити в наших читачів певне розуміння тих глибоко інтимних переживань, що їх збуджували в Ганса Касторпа улюблені речі його нічної програми. Але пояснити, що означала для нього ця пісня, ця давня пісня про липу, — то справа вельми делікатна й, коли ми взялися за неї, то мусили виявити велику стриманість в інтонації, інакше можна скорше нашкодити, аніж допомогти.

Ми хочемо це висловити ось таким чином: духовний, тобто примітний твір, «примітний» саме тому, що він виходить за свої межі, слугує виразом і символом ширшого та загального, цілого світу почуттів і думок, які з більшою чи меншою майстерністю знайшли в ньому своє втілення; саме цим і визначається ступінь його значущости. Любов до такого твору також «значуща». Вона дещо каже нам про людину, яка так сприймає той твір, про її ставлення до того загального, до того світу, який відбивається в даному творі та який цій людині, свідомо чи підсвідомо, також дорогий.

Можливо, хтось подивується, що наш скромний герой після стількох років герметично-педагогічного зростання настільки заглибився в духовне життя, що усвідомив «значущість» своєї любови та її об'єкта. Ми беремося стверджувати, що саме так і було, як ми розповідаємо. Пісня про липу важила для нього дуже багато, то був цілий світ, і цей світ він не міг не любити, адже тоді так шалено не закохався б у той образ, що був його подобою. Й ми знаємо, що говоримо, якщо додамо, — хоча це і може видатися дещо туманним, — що його доля склалася б зовсім по-інакшому, якби він не був настільки сприйнятливим до чарівности тієї сфери почуттів, того загального душевного настрою, яким з такою інтимною таємничістю була просякнута пісня. Проте саме ця доля привела його до того внутрішнього зростання, до тих духовних пригод, до тих моментів самопізнання, поставила перед ним проблеми «правління», що, в свою чергу, зробило його зрілим для проникливої критики цього світу, цього його образу, звичайно, достойного абсолютного захоплення, а також своєї любови до нього, й спонукало все це піддати ваганням власного сумління.

Та той, хто гадає, що такі сумніви можуть применшити любов, нічогісінько в цьому не тямить. Ці сумніви, навпаки, надають їй особливої гостроти. Саме вони й пробуджують жало пристрасти, саме тому пристрасть можна було б визначити як «любов, що вагається». В чому ж таки полягали сумніви, що непокоїли Ганса Касторпа щодо його «правління» та сумління й таким чином ставили під запитання дозволеність його любови до цієї пісні та пов'язаного з нею світу? І що то за світ, який за здогадами його сумління, мав би бути світом забороненої любови?

То була смерть.

Але ж то було очевидним безумством! Така чудова пісня! Справжній шедевр, народжений із останніх та найсвятіших глибин народної душі; незрівнянний скарб, прообраз душевности, втілення того, що є наймилішим! Який огидний наклеп!

Так, так, так, усе це прекрасно, так сказала б, напевне, будь-яка порядна людина. Та все-таки за цим чудовим твором стояла смерть. Цей зв'язок зі смертю можна було любити, але, відчуваючи себе «правителем», не можна було не передчувати, не усвідомлювати певну недозволеність такої любови. За своєю первинною сутністю ця пісня могла й не крити в собі симпатію до смерти, а навпаки — щось таке глибоко народне, сповнене життєвих сил, але духовна симпатія до неї була таки симпатією до смерти; чиста побожність, сама простодушність, що лежала в основі цієї пісні, — їх, звичайно, в жодному разі не можна було заперечувати; проте їхнім результатом, їхнім наслідком були явища пітьми.

Що то він собі навіює? Та відкинути ці думки йому не пощастило. Явища пітьми. Темні явища. Катівське підлабузництво та людиноненависництво в чорній іспанській одежі з жабо та хіттю замість кохання під личиною лицемірної доброчесности!

Звичайно, до літератора Сеттембріні Ганс Касторп не ставився з абсолютною довірою, та він пам'ятав про певну настанову, яку його ментор, наділений ясним розумом, дав йому давно ще, на початку його герметичного шляху, стосовно потягу до минулого, духовного потягу до певних світів, і він вирішив, що буде доречно обережно прикласти цю настанову до відповідного об'єкта. Сеттембріні означив тоді той потяг до минулого як «хворобу», — той образ світу та духовна епоха, до якої він відчував потяг, мали видаватися його педагогічному розумові як «хворобливі». Ще б пак! Невже улюблена пісня Ганса Касторпа про тугу за батьківщиною, душевна сфера, якої вона стосується, сердечний потяг до цієї сфери є чимось «хворобливим»? У жодному разі! Вони є тим найбільш душевним та здоровим, що тільки може бути. Проте це такий плід, який хоч і був у дану мить або щойно свіжим, соковитим та здоровим, був наділений дивною властивістю до розпаду та загнивання; і якщо він у певну мить приносив душевну насолоду, то наступної, невідповідної миті починав ширити серед людей, які куштували його гнилизну та погибель. То був живий плід, але породжений смертю, і в собі він ніс смерть. То було диво душі — можливо, найвище перед лицем позбавленої сумління краси, що благословила його; та все-таки з перспективи відповідальної любови до життя та до органічного начала, на це диво слід дивитися з цілком закономірною недовірою та у згоді з остаточним присудом сумління вважати, що стосовно нього потрібно себе перебороти.

Так, перебороти самого себе — очевидно, в цьому якраз і полягала сутність передолання цієї любови — цього чарівного полону душі з похмурими наслідками! Думки Ганса Касторпа чи, точніше, його сповнені передчуття напівдумки, здіймалися дуже високо, коли ночами він сидів перед урізаною музичною труною — вони здіймалися вище від тих сфер, куди сягав глузд, то були думки алхімічно перетворені. О, яким могутнім був чар цього душевного полону! Усі ми почувалися його синами, усі могли творити великі справи на землі, коли служили йому! Не потрібно жодної геніальности, а лише такий талант, як у автора пісні про Липу, наділеного чаром душевности, щоб надати цій пісні велетенського розмаху та підкорити нею ввесь світ. Очевидно, на її основі можна було створити цілі держави, земні, надто земні держави, дуже тривкі та прогресивні, позбавлені жодної туги за батьківщиною, — і де ця пісня опустилася б до грамофонної платівки. Та найкращим сином цього чару, напевне, був би той, хто, переборюючи себе, загубив би своє життя та помер би зі словом про нову любов на вустах, яке ще не встиг промовити. Хіба не варто було померти за неї, за цю чарівну пісню! Але той, хто помер би за неї, помер би вже не за неї та був би героєм лише тому, що помер, по суті, вже за нове, за нове слово любови та за майбутнє, присутні в його серці...