Розділ сьомий

Рік тому в Оденсе, так само в батьківському домі, вона якось рано-вранці, прокинувшись свіжою та бадьорою, вийшла зі своєї кімнати на нижньому поверсі і хотіла була піднятися сходами до їдальні, щоб, як завжди, зварити каву до того, як устануть батьки. Вже майже дійшла до майданчика на повороті сходів і раптом побачила, що на цьому майданчику біля самих сходинок стоїть її старша сестра Софі, яка, вийшовши заміж, виїхала до Америки, — сестра, справжнісінька і живісінька. Вона мала на собі білу сукню, на голові чомусь вінок із лілей та латаття, а руки склала на плечі; й Софі кивнула Еллі. «Як, Софі, хіба ти тут?» — спитала радо й перелякано Еллі, яка мовби прикипіла до місця. Тоді Софі ще раз їй кивнула й почала танути. Ставала все прозорішою, а потім — заледве видимою, як струмінь гарячого повітря, і, нарешті, зникла зовсім. А Еллі могла йти далі. Та через якийсь час з'ясувалося, що саме в ту ранкову годину її сестра Софі померла в Нью-Джерсі від інфаркту.

Ну що ж, заявив Ганс Касторп, коли Клеефельд усе йому виклала, цілком можливо, що таке буває. З'ява сестри тут, її смерть там — у цьому, принаймні, можна відшукати якийсь зв'язок, якесь пояснення. Й він згодився взяти участь у певній спіритичній грі зі склянкою, яку, в обхід ревнивої заборони доктора Кроковскі, пацієнти вирішили влаштувати за участи Еллі Бранд.

На таємний сеанс, що відбувався в кімнаті Терміни Клеефельд, було допущено всього кілька осіб: окрім самої господині, Ганса Касторпа та юної Еллі, були присутні лише пані Штер та Леві, пан Альбін, чех Венцель та доктор Тін Фу. Ввечері, коли годинник пробив десяту, вони тихцем зібралися в Клеефельд та, перешіптуючись, стали розглядати те, що Терміна приготувала для сеансу; посеред кімнати на столі, не покритому скатертиною, стояв догори ніжкою винний келих, а навколо, краєм столу, на достатній відстані були розкладені кістяні фішки, просто гральні марки, і на них нанесені пером двадцять п'ять літер алфавіту. Спершу Клеефельд усіх пригостила чаєм, за що гості були дуже вдячні, оскільки пані Штер та Леві, незважаючи на дитячу безневинність усієї цієї затії, нарікали на те, що в них руки та ноги клякнуть і страшенно гупає серце. Відігрівшись гарячим чаєм, вони розсілися навколо столика, освітлені тьмяно-рожевим світлом, оскільки господиня, щоб створити відповідний настрій, увімкнула патефон та залишила тільки одну лампочку в червоному абажурі біля ліжка; потім кожен злегка приклав один палець правої руки до ніжки келиха — так зазвичай робилося на сеансах, — і всі стали чекати, коли келих почне рухатись.

Це могло відбутися дуже легко, адже поверхня столу була гладенькою, вінця келиха чудово відшліфовані, і тиск на нього, звичайно, був нерівномірним, в одному місці — радше у вертикальному напрямі, в іншому — більше вбік, тому найслабішого натиску тремтливих пальців, що ледве його торкалися, було достатньо, щоб келих зрушив із середини столу. На периферії стільниці він мав наштовхнутися на літери, і якщо з поєднання тих, які він торкав, виникали б слова, які мали би певний сенс, то заплутаність цього явища межувала би з внутрішньою нечесністю, адже воно виявилося б результатом найстрокатішого змішання імпульсів — цілком безсвідомих та напівсвідомих, вільного та мимовільного бажання окремих учасників підштовхнути келих, а також згоди темних шарів загальної душі на якесь потайне співробітництво, в якому тією чи тією мірою брали би участь незнані глибини кожної окремої особистости, й, очевидно, найбільше глибини милої юної Еллі. Все це вони, в принципі, знали наперед, а Ганс Касторп, у своїй звичній манері, навіть заявив про це вголос, ще поки вони сиділи, випроставши тремтливі пальці, та чекали. Правду кажучи, і те, що в дам клякли руки та ноги й калатало серце, і те, що чоловіки трималися з удаваною жартівливістю, пояснюється лише тим, що вони це знали й зібралися вночі для свідомо нечистої гри зі своєю природою, для боязкого, допитливого зазирання в невідомі сфери свого “я”, адже вони прагнули тих напівпримарних чи напівматеріальних явищ, які називають магічними. Здавалося, вони майже лише заради самої проформи, заради дотримання якихось умовностей, допускають, буцімто за допомогою келиха до присутніх говоритимуть духи померлих. Пан Альбін висловив готовність виступити від їхнього імени та встановити спілкування з інтелектами духів, оскільки він уже раніше брав участь у спіритичних сеансах.

Минуло двадцять хвилин і більше. Теми для перешіптування вже вичерпалися, перша напруга ослабла. Дехто вже підпирав лівою рукою лікоть правої. Чех Венцель задрімав. Еллен Бранд, злегка торкнувшись келиха, спрямувала погляд своїх великих, по-дитячому ясних очей поверх найближчих предметів кудись у далечину, на світло лампочки на нічному столику.

Нараз келих гойднувся, вдаривсь і став тікати з рук присутніх. Їхнім пальцям було все важче встигати за ним. Він з'їхав на самий край столу, якусь мить ковзав краєм, потім майже по прямій повернувся на середину, вдарився ще раз і зупинивсь.

Усіх охопив водночас радісний та тривожний переляк. Пані Штер запхикала, що краще вже вона не буде брати в цьому участи, та їй було рішуче заявлено, що треба було раніше думати, а тепер вона має сидіти тихо. З усього видно, справа налагоджується. Присутні вирішили, що для відповідей «так» чи «ні» келиху не потрібно підбігати до відповідних літер, а досить, якщо він вдариться один раз і два рази.

— Чи присутній тут чийсь інтелект? — із суворим обличчям поцікавився пан Альбін, звертаючись у простір над головами присутніх. Відповідь надійшла не зразу. Келих гойднувся і ствердно вдарив об стіл.

— Як тебе звати? — майже різко запитав пан Альбін та енергійно хитнув головою, ніби підкреслюючи власну рішучість.

Келих зрушив з місця, упевнено став ковзати зигзагами від однієї фішки до іншої, але ввесь час повертався на середину столу; він ковзнув до літер «г», «о», «л», потім наче притомився чи то заблукав, не знаючи, що робити далі; нараз ніби опам'ятався та відшукав літери «ґ», «е» та «р». Всі так і думали! Це був сам Гольґер, дух Гольґера, той, хто знав про дрібку соли та про інше, але в шкільні питання не втручався. Він був тут, висів у повітрі, ширяв над гуртом присутніх. Що ж з ним робити? Всіх охопила якась безпорадність. Вони почали радитися пошепки й ніби потай, що б таке в нього запитати. Нарешті пан Альбін наважився запитати, ким був Гольґер за життя й чим займався. Запитання він поставив, як і раніше, насупившись та таким тоном, ніби під час допиту.

Якийсь час келих зберігав мовчанку. Потім, гойдаючись та спотикаючись, рушив до літери «л», відійшов і зупинився перед «і». Яке ж це слово? Всі були у великій напрузі. Доктор Тін Фу висловив припущення, що це може бути початок слова «ліфтер». Пані Штер істерично зареготала, проте, це не завадило келихові продовжувати свою роботу: дзенькаючи та шкутильгаючи, він таки ковзнув до «р», потім, очевидно, пропустивши одну літеру, торкнувся «к», завершив слово літерою «а». Разом вийшло «лірка».

Отакої! Виходить, Гольґер був ліриком? На додачу до сказаного і, очевидно, лише з гордощів келих ще раз гойднувся і вдарив «так».

— Ліричним поетом? — перепитала Клеефельд, злегка пискнувши на літері «і», на що з неприємністю звернув увагу Ганс Касторп. Проте Гольґер, здається, не мав охоти уточнювати. Він не відповів. Він ще раз склав те саме слово, швидко, впевнено й чітко, додавши пропущене «и».

Добре, добре, отже «лірик». Спантеличення присутніх наростало. Дивне спантеличення, спричинене сигналами зі сфер їхнього внутрішнього світу, які були поза їхнім контролем, до того ж ці сигнали, внаслідок своєї вдавано-матеріальної, напівречової природи, знову ж таки були спрямовані на зовнішню дійсність. Гурт забажав дізнатися, чи добре почувається Гольґер у своєму теперішньому стані, чи він щасливий. Келих мрійливо набрав по літерах слово «спокійно». Ось як, спокійно. Ну, звичайно, самі вони ніколи б до цього не додумались, але оскільки келих так відповів, усі вирішили, що це цілком імовірно й влучно сказано. А як довго Гольґер перебуває в цьому стані спокою? І тут знову була така відповідь, яка нікому не спала б на думку, слова, мовби народжені отим мрійливим самовикриттям. Він сказав: «швидкоплинна довготривалість». Чудово! Він міг би так само вистукати й «довготривала швидкоплинність». Цей вислів у стилі поета-черевомовця, промовлений мов з потойбіччя, видався Гансові Касторпу просто чудовим. «Швидкоплинна довготривалість» — ось часова стихія Гольґера і, звичайно, він мусив вдатися до поетичного вислову, адже, очевидно, вже розучивсь користуватися земними словами та точними мірами. Отже, що ще хотіли б запитати в нього присутні? Леві зізналася, що їй цікаво було б довідатися, як виглядає Гольґер, чи, точніше, колись виглядав. Чи був він красивим юнаком? Нехай сама запитає, розпорядився пан Альбін, який уважав таке запитання нижче власної гідности. І вона запитала, звертаючись до духа на «ти», чи мав Гольґер біляві кучері.

— Красиві темні, темні кучері, — відповідав келих, причому навіть двічі набрав слово «темні». Присутні пожвавішали. Дами стали відверто висловлювати свою закоханість. У напрямку до стелі вони посилали повітряні поцілунки. Доктор Тін Фу, хихикнувши, зауважив, що містер Гольґер видається йому досить самозакоханим.

Але тут келих ніби сказився! Він люто забігав столом, злісно загойдався, перекинувсь і скотився на коліна до пані Штер, а та витріщилася на нього, пополотнівши від жаху й розчепіривши пальці. Перепросивши, його обережно поклали на місце. А китайця вилаяли. Як міг він дозволити собі таку зухвалість? Ось що тепер з того вийшло! А що коли розлючений Гольґер утече й не скаже більше жодного слова? Келих стали всіляко вмовляти. Може, він хоче скласти якогось вірша? Адже він був поетом, коли ще не ширяв серед швидкоплинної довготривалости. Ох, як всі вони мріють почути його вірші! Це була б така насолода для душі!

І що ж, чемний келих ударив «так». І в тому, як ударив, чулась якась примирлива доброзичливість. Потім дух Гольґера взявся складати вірші й складав ретельно, не кваплячись і не задумуючись, — це тривало без кінця, здавалося, його вже ніколи не вдасться спинити! То були дивовижні вірші, які він проголошував мовби черевомовець, а присутні захоплено повторювали за ним — ніби якась магічна імпровізація, розпливчаста як морська далечінь, і у віршах переважно йшлося про море: вузьким берегом стелиться з моря туман, у просторих бухтах острова з крутими схилами дюн. Погляньте на далеч морську, зелену, безмежну, що губиться, танучи в вічності, а поміж туманними пасмами, у сяйві оксамитному й молочному вечірнє сонце забарилось на літньому небі. Та чиї вуста розкажуть, як тремтіння сріберне хвиль перейшло в перламутровий полиск — у несказанні бліді відсвіти опалових переливів, і як море, вкрившись імлою, видалось місячним каменем... Ох, так народилися чари, і так пропали ті чари нараз. Море заснуло. Та відблиски західні погасли не скрізь. До глупої ночі не буде пітьми. Примарне сяйво серед соснового лісу на дюнах, і пісок блідий біліє як сніг. Хіба то не ліс зимовий? Десь трісне гілка, і, розірвавши мовчання, чується помах важкий крил совиних. О, будь нам притулком у пізнюю пору. Як м'яко ступаємо, як тихо тут уночі. Й море повільно зітхає, десь там у глибочині, й щось там усе шепоче в глибокому сні. Його побачити знову тобі кортить? Тож ходімо до дюнових схилів, подібних на льодовики, піднімімось м'яким, покірним піском, струминкою прохолодною затече він тобі в черевик. Крутим косогором закушеним дорога веде до узбережного камінюччя, і досі ще ледь мріють на танучім обрії залишки дня. Тож сідай-но тут на пісок! Який він смертельно прохолодний, м'який, розсипчастий та шовковистий. Затиснутий у твоїй руці, ллється, мовби тонкий безбарвний промінь, і ось уже поряд з тобою виріс крихітний горбик. Чи пізнаєш ти цей струмінь? Так само безгучно біжить пісок крізь горло вузьке годинника піщаного — того точного, крихкого приладу — єдиної прикраси в келії пустельника. Розгорнута книжка, череп на столі, а на підставці, в легкій рамі, подвійний пухир із дутого скла, і жменя піску, що його взято у вічності, він тече, так час, лякаючи таємницею, таємно й поквапно жене свою сутність...

Ось таким був дух Гольґера в своїх «ліричних» імпровізаціях, прямуючи за химерним летом думки, він перейшов од рідного моря до келії пустельника, до вимірювача його споглядання, і ще до багато чого людського та божественного, що викликало безмежний подив у присутніх, коли вони ловили слова духа й заледве встигали вставляти слова захопленого схвалення та захвату, так швидко той імпровізував, — ніби зиґзаґами, — ввесь час уперед, від одного образу до наступного; лірик ніяк не міг спинити потік своєї творчости, — минула вже ціла година, а та поезія, здавалося, так і не матиме кінця, мова йшла й про материнську любов, і про перший поцілунок закоханих, про терновий вінок страждання та про господню батьківську доброту й суворість, поезія та заглиблювалась у діяльність живих істот, губилася в глибині часу, віддалених краях та зоряних просторах, в одному місці була навіть згадка про халдеїв та знаки Зодіаку, ця творчість тривала б ціленьку ніч, та змовники врешті зняли пальці з келиха і, висловивши Гольґеру свою глибоку вдячність, заявили, що на сьогодні вже досить; проте все це було невимовно прекрасним і надзвичайно шкода, що ніхто не записував, тому вірші, складені Гольґером, звичайно, забудуться, навіть тепер уже почали вислизати з пам'яті, адже вони так само нестійкі, як і будь-який сон. Наступного разу треба буде вчасно подбати про запис і переглянути вірші, записані чорним по білому, у певній послідовності та зв'язку; а тепер, до того як Гольґер повернеться до спокою швидкої довготривалости, буде добре і дуже люб'язно з його боку, якщо він дасть відповідь на деякі конкретні запитання — ми не кажемо наперед як, але чи не буде він таким ласкавим і не висловить свою принципову згоду?

— Так, — прозвучало у відповідь. І тут усі трохи розгубилися — про що ж таки його запитати? Цілком як у казці, коли фея або чарівник дозволяють поставити запитання, а ти боїшся проґавити найважливіше. Стосовно життя та майбутнього багато чого здавалося дуже цікавим та важливим, тому вибір запитання був пов'язаний з великою відповідальністю. Проте ніхто не наважувався, й Ганс Касторп, торкаючись пальцем правої руки келиха й підперши щоку кулаком лівої, сказав, що хотів би дізнатися, скільки часу він має тут перебути, замість трьох тижнів, призначених напочатку.

Гаразд, оскільки нічого кращого не спало на думку, нехай дух із глибини своїх знань проголосить відповідь на це запитання. Трохи повагавшись, келих зрушив з місця. Він дав трохи дивну відповідь, яка наче не мала нічого спільного із запитанням і видавалася досить незрозумілою. Він набрав спочатку слово «іди», а потім «упоперек», що спершу аж ніяк не можна було збагнути, а потім ще щось стосовно кімнати Ганса Касторпа, так що разом ця лаконічна відповідь зводилася до того, щоб той, хто запитує, мав перейти свою кімнату впоперек. Упоперек? Упоперек номера 34? Що це означає? Коли всі сиділи радячись та хитаючи головами, раптом у двері грюкнули важким кулаком.