Розділ сьомий

Усі заціпеніли. Що то? Їх розкрили? Чи не стоїть там за дверима доктор Кроковскі з наміром припинити недозволений сеанс? Пацієнти з винуватим виглядом очікували появи обдуреного ними лікаря. Та тут пролунав ще один удар, ніби знову щосили гупнули кулаком — цього разу прямісінько по столі, так, ніби хтось хотів показати, що першого разу удар було нанесено не ззовні, а зсередини.

Напевне, то недостойний жарт пана Альбіна! Та він божився, що це не так, крім того всі і так були впевнені, що ніхто із присутніх не причетний до удару. Отже, це справа Гольґера? Всі поглянули на Еллі, нерухомість та мовчазність якої привернули до неї увагу. Руки дівчини повисли, і вона ніби трималася за край столу лише кінчиками пальців. Відкинувшись на спинку стільця, сиділа вона, схиливши на плече свою голову, піднявши брови, стиснувши губки й опустивши кутики ледь усміхненого маленького ротика, в цій майже невловній посмішці було щось потайне і водночас простодушне, а по-дитячому блакитні, ніби незрячі очі були скеровані кудись угору, в кут кімнати. До неї гукнули, та вона не відгукувалася й не подавала жодних ознак присутности. Й у цю мить на нічному столику погасла лампочка.

Погасла? Пані Штер уже не могла стримуватися й закричала несвоїм голосом, адже вона чула, як клацнув вимикач. Світло згасло не саме, його вимкнула рука, яку, м'яко кажучи, довелося назвати «чужою». Рука Гольґера? Але досі він був таким ніжним, чемним та поетичним, а тепер узявся до бешкету та лихих витівок. Хто міг запевнити, що ця рука, яка гамселила в двері та по столі й вимкнула світло, не схопить когось за горло? В темряві одні вимагали сірників, інші ліхтарика. Заверещала Леві й заявила, що її смикнули за чубчик. Пані Штер з переляку не посоромилася вголос молитись до Бога:

— Господи, змилуйся ще раз над нами! — вона кричала й скиглила, просячи милости замість справедливої кари за те, що вони спокушали пекельні сили. Нарешті в доктора Тін Фу виникла твереза думка ввімкнути плафон, і за мить кімната опинилася в яскравому світлі. Тоді присутні пересвідчилися, що лампочка на нічному столику справді погасла не випадково, а була вимкнена, й що достатньо людській руці повторити рух, зроблений потай, і лампочка засвітиться знову. Що ж до Ганса Касторпа, то він сам став об'єктом одного безгучного явища, яке його вразило і яке можна було прийняти за особливу прихильність дитинних темних сил, що діяли тут. У нього на колінах опинився певний предмет, той самий «сувенір», який колись так спантеличив його дядька, коли той узяв його з комоду племінника: то був скляний діапозитив, внутрішній портрет Клавдії Шоша, і, певна річ, що не Ганс Касторп заніс його сюди.

Він засунув його в кишеню, не привертаючи уваги інших. Усі бідкалися навколо Еллі Бранд, яка сиділа в тій самій позі з якимось недоречно кокетливим виразом обличчя й досі дивилася поперед себе невидющим поглядом. Пан Альбін дмухнув на неї та, імітуючи доктора Кроковскі, махнув рукою знизу догори перед її личком; тоді вона ожила й не знати чому заплакала. Її погладили, втішили, поцілували в чоло й відіслали спати. Леві заявила, що готова просидіти ніч із пані Штер, оскільки ця малоосвічена особа була страшенно нажахана й не знала, як зможе тепер спати. Ганс Касторп прийняв одержаний предмет у бокову кишеню і виразив готовність разом з іншими чоловіками завершити цей вечір у кімнаті пана Альбіна за пляшкою коньяку, оскільки вважав, що пережиті ним сьогодні пригоди, хоч і не впливають ні на розум, ні на серце, але чинять певний вплив на нерви шлунка, навіть після того, як усе закінчилося, так само як ті, що страждають на морську хворобу, вже перебуваючи на суходолі, ще довгий час відчувають нудотне погойдування.

Загалом його цікавість була задоволена; вірші Гольґера в ту мить здалися йому не такими вже й поганими; але як і слід було чекати, внутрішня безпорадність та банальність усіх тих віршів були настільки явними та очевидними, що він вирішив поки що задовольнитися тими небагатьма спалахами пекельного вогню, які обпекли його. Пан Сеттембріні, як тільки довідався від Ганса Касторпа про ці пригоди, звичайно, щосили намагався підтримати його в рішенні більше не брати участи в таких заходах. «Тільки цього ще бракувало! — вигукнув італієць. — Ганьба! Ганьба!» — й рішуче заявив, що маленька Еллі — безсовісна брехуха.

Його вихованець не сказав ні так, ні ні. Що таке реальність, сказав він, здвигнувши плечима, цілком точно й однозначно ще не встановлено, тож неможливо визначити й що таке обман. Можливо, межа, яка їх розділяє, є нестійкою. Можливо, між ними є переходи, і в природі, яка не знає ні термінів, ні цінностей, існують різноманітні ступені реальности й вони не піддаються такому визначенню, в якому моральний аспект повинен відігравати вельми суттєву роль. А як ставиться пан Сеттембріні до терміну «штукарство», в якому поєднується сон і реальність, і це поєднання, можливо, менш чуже природі, ніж нашому грубому щоденному мисленню! Адже таємниця життя в буквальному сенсі бездонна, тому немає нічого дивного, коли звідтіля принагідно спливають на поверхню різні форми «штукарства», які... тощо. Так вів далі наш герой у своїй звичній скептичній манері, притому готовий люб'язно погодитися абсолютно з усім.

Пан Сеттембріні завдав йому доброї прочуханки й домігся від нього якоїсь, хоча й тимчасової, стійкости й своєрідної обіцянки більше ніколи не брати участи в таких огидних справах.

— Поважайте в собі людину, інженере! — вимагав він. — Довіряйте лише ясному людському мисленню та остерігайтеся будь-яких розумових вивихів і засмоктуючого духовного болота! Штукарство? Таємниці життя? Caro mio[116].

Якщо моральна мужність починає розкладатися, пускаючись у визначення й розрізнення таких речей, як обман та реальність, тоді всьому кінець — життю взагалі, судженням, вартостям, активному вдосконаленню, тоді починається породжений скепсисом огидний процес морального розпаду.

— Людина є мірилом усіх речей, — додав він. — Її право судити про добро та зло, реальність та обман — це невід'ємне право, і горе тому, хто наважиться розхитати людську віру в її творче право! Тоді вже краще, якщо людині на шию повісять жорна та втоплять у глибокій криниці.

Ганс Касторп згідливо кивнув і справді спершу тримався осторонь цих експериментів. До нього дійшли чутки, що доктор Кроковскі влаштовує в своєму психоаналітичному підземеллі сеанси з Еллі Бранд і на них допускаються лише обрані. Та він байдуже відмовився від участи в них, хоча, звичайно, дещо таки дізнавався про успішність дослідів і від учасників, і від самого доктора Кроковскі. Бурхливе та раптове виявлення таємничих сил, як-то: удари по столі та в стіну, вимикання лампочки та багато значніших явищ, що відбувались у кімнаті Клеефельд, після того як колега Кроковскі за всіма правилами мистецтва піддавав гіпнозові маленьку Еллі, й вона впадала в стан трансу, — систематично й ретельно перевірялось і робилося все, щоб забезпечити автентичність цих явищ. Виявилося, що музичний супровід полегшує проведення такого роду дослідів, тож у вечори сеансів грамофон змінював своє звичне місце перебування і його забирав до себе магічний гурток. Але оскільки чех Венцель, який опікувався ним у таких випадках, був людиною музичною й, звичайно, не став би псувати апарат чи поводитися з ним необережно, Ганс Касторп міг зі спокійною душею довіряти йому цінну скриньку. Відібравши з дискотеки декілька платівок, він склав для потреб гуртка цілий альбом, до якого входила лише легка музика — танці, невеликі увертюри та інший дріб'язок, що цілком відповідав своєму призначенню, адже Еллі зовсім не вимагала вищого рівня музики.

Й ось під ці звуки, як розповіли Гансові Касторпу, носовичок цілком самостійно, чи, точніше, слідуючи рухам захованого в його складках “кігтя”, підіймався з підлоги, докторський кошик для паперу плавно здіймався до стелі, маятник годинника «сам по собі» то зупинявся, то знову починав гойдатися, «хтось» брав зі столу дзвінок і дзвонив, словом, відбувалося ще багато дрібниць такого роду. Вчений керівник був щасливий, оскільки міг означити всі ці явища грецькими термінами, що мали цілком наукову благопристойність. У своїх лекціях та приватних бесідах він називав такі явища «телекінетичними» або випадками взаємодії на відстані, і відносив їх до числа явищ, які наука іменувала «матеріалізацією», — саме на них у його дослідах з Еллі якраз і були скеровані всі його думки та почуття.

Говорячи його мовою, тут ішлося про біопсихічну проекцію підсвідомих комплексів на об'єктивний світ, відбувалися процеси, джерелом яких слід уважати особливу конституцію медіуму та його сомнамбулічний стан, їх можна розглядати як об'єктивовані сновидіння, оскільки в них проявляються ідеопластичні сили природи та за певних обставин властива думці здатність притягати до себе матерію, відбиваючи в ній певну ефемерну реальність. Ця матерія «випливала» з тіла медіума та мимовільно набувала форми його біологічно живих кінцівок, хапальних органів, рук, саме вони й виконували ті приголомшливі дрібні дії, свідками яких були учасники сеансів у лабораторії доктора Кроковскі. За певних умов вони ставали видимими та відчутними на дотик. Ці кінцівки та їхні форми можна було зберегти в парафіні й гіпсі. Та в подальшому справа на цьому не закінчилася. Голови, індивідуальні людські обличчя, фантоми на повний зріст матеріалізовувалися на очах учасників експериментів та вступали з ними в обмежене спілкування... Проте тут теорії доктора Кроковскі дещо збочували, починали скошуватися та ставали так само хисткими й двозначними, як, зрештою, і його розмисли про «любов». Адже далі мова йшла вже не про обмеження в світі дійсности суб'єктивних переживань медіума та його пасивних помічників; у поясненнях доктора Кроковскі починали фігурувати, принаймні, частково, принаймні, лише в деяких випадках, уже не тільки присутні, а якісь індивідуальності, введені ззовні, з потойбічного світу; можливо, доктор Кроковскі не хотів визнати повною мірою, що на цих сеансах допускалася з'ява чогось неживого, якихось істот, що користувалися з тієї сумнівної, але вкрай сприятливої хвилини, щоб повернутися в матерію й подати голос тим, хто їх прикликав, — словом, малося на увазі спіритичне викликання померлих.

Виявляється, ось яких результатів досягав урешті колега Кроковскі, працюючи зі своїм гуртком! Кремезний, усміхнений, він уперто йшов до своєї мети, випромінюючи бадьору довіру, причому почувався як удома в цій підозріло-в'язкій трясовині, в цій підлюдській сфері, і тому він був надійним керівником навіть для тих, хто бентежився та сумнівався. За чутками, що доходили до Ганса Касторпа, завдяки винятковим здібностям Еллі Бранд, про розвиток та обробку яких він так піклувавсь, успіх вітав його усмішкою. Деякі учасники сеансів відчували доторки матеріалізованих рук. Прокуророві Параванту дали з трансцендентального світу добрячого ляпаса, він із суто науковою бадьорістю констатував цей факт і навіть через допитливість підставив другу щоку — хоча як кавалер, юрист та колишній корпорант мав би поводитися цілком інакше, якби ляпас походив од звичайної земної істоти. А. К. Ферґе, цьому скромному страдникові, якому все високе було чужим, довелося якось увечері тримати в своїй руці якусь примарну кінцівку та встановити шляхом доторку природність і переконливість її будови, причому важко описати як, але вона вирвалася, хоча його сердечний потиск залишався в суворих межах поштивости. Збігло чимало часу, напевне десь місяців два з половиною, при двох сеансах на тиждень, і ще одна така рука, такого самого походження, із задвірків потойбічности, осяяна світлом настільної лампочки в червоному абажурі, за спільним визнанням, рука якогось юнака, постала перед усіма присутніми, вона постукала пальцями по столі та залишила свої відбитки в череп'яній мисці з борошном. І всього за якийсь тиждень група співробітників доктора Кроковскі — пан Альбін, пані Штер та подружжя Маґнусів — десь опівночі прибігла на лоджію до Ганса Касторпа і явно з карикатурним ентузіазмом та шаленим захватом, перебиваючи одне одного та захлинаючись, повідомила молодому чоловікові, який дрімав на колючому морозі, нібито з'явився сам Гольґер, друг Еллі, над плечем сомнамбули виступила його голова, і в нього справді виявилися надзвичайно гарні темні кучері, а перед тим як зникнути, він усміхнувся з незабутньою ніжністю та меланхолією!

Як поєднати цю шляхетну печаль Гольґера з його бешкетами, з примітивним дітвацтвом, з невгамовними хлоп'ячими витівками та аж ніяк не меланхолійним ляпасом, яким він почастував прокурора? Очевидно, цільности характеру тут годі було чекати. Можливо, ми маємо справу з таким самим характером, як у тієї людини з пісеньки, яка жалісно та єхидно побивається й вимагає, щоб за неї заступилися? Та Шанувальники Гольґера, очевидно, таких запитань не ставили. Головним для них було вмовити Ганса Касторпа знову брати участь у діяльності їхнього гуртка. Він неодмінно має прийти на наступний сеанс, адже зараз усе так чудово розгортається. Еллі в трансі обіцяла наступного разу показати будь-якого померлого, кого тільки забажають члени гуртка.

Будь-якого? І все-таки Ганс Касторп відмовився. Але можливість викликати будь-якого покійника настільки його зацікавила, що за три дні він прийняв протилежне рішення. Точніше, не за три дні — він змінив своє рішення за три хвилини. Відбулася ця зміна, коли він у години вечірньої самотности знову поставив ту платівку, на якій був відтворений такий симпатичний образ Валентина, й Ганс Касторп, сидячи в кріслі, знову слухав солдатську молитву відважного хлопця, що мав іти на війну. Він рвався на поле чести, співаючи:

А як покличе Господь на небо,

Я звідти бачитиму тебе,

О, Маргарито!