Розділ сьомий

Ось такими були улюблені платівки Ганса Касторпа.

Вельми підозріле

З роками конференції Едвіна Кроковскі набули несподіваного ухилу. Від його досліджень щодо розчленовування душі та світу людських сновидінь завжди відгонило духом катакомб і підземель; однак останнім часом він дуже плавно й непомітно для своєї аудиторії звернув на шлях магії та таємниць; і тепер його лекції, які відбувалися що два тижні в їдальні, — його лекції, головна атракція санаторію та гордість проспекту, лекції, які він читав у сурдуті та сандалях, стоячи біля покритого скатертиною столика й екзотично розтягуючи слова перед берґгофською публікою, що нерухомо дослухалася до нього, тепер уже заторкували не приховане любовне життя душі та зворотне перетворення хвороби в усвідомлений афект — тепер ішлося про нез'ясовані явища гіпнотизму та сомнамбулізму, про телепатію, віщі сни, ясновидіння та чудеса істерії; при обговоренні всіх цих речей філософські обрії настільки розширювалися, що перед слухачами нараз спалахували такі загадки, як зв'язок між матерією та психікою, й навіть загадки стосовно сутности самого життя, наблизитися до розв'язання яких, виявляється, можна було скорше моторошними шляхами хвороби, аніж здоров'я...

Ми кажемо про це тому, що вважаємо за свій обов'язок присоромити легковірні голови, які стверджували, буцімто доктор Кроковскі звернувся до сфери потайного лише через причини суто емоційні, тобто щоб уникнути в своїх лекціях безплідного одноманіття. Так, принаймні, плескали злі язики, які знайдуться де завгодно. То й справді, на понеділкових лекціях чоловіки дослухалися ще уважніше, а панна Леві більше, ніж будь-коли, нагадувала воскову фігуру із заводним механізмом у грудях. Та ця реакція була так само законною, як і шлях розвитку, яким рухається розум ученого, тим більше, якщо його веде не лише логічна послідовність, але й сама необхідність. Він і раніше віддавався дослідженню загадкових, непізнаних сфер людської душі, що зветься в науці підсвідомістю, хоча, можливо, було б краще назвати його надсвідомістю, адже саме з цих сфер часом з'являється знання, яке несказанно перевершує те, що міститься в звичайному колі свідомости окремої людської особи, чому й напрошується думка, що, можливо, між глибинними, зануреними в морок пластами індивідуальної душі та загальною душею, наділеною всезнанням, мають існувати співвідношення та зв'язки. Сфера підсвідомого, «окультна» в широкому розумінні цього слова, незабаром виявляється окультною в вужчому сенсі й слугує за одне з тих джерел для явищ, які ми так називаємо, не маючи тут кращого визначення. І це ще не все. Той, хто бачить у фізичному симптомі хвороби результат вигнання зі свідомого душевного життя істеризованих афектів, змушений визнати творчу силу психічного начала відносно матеріального, — силу, в якій не можна не бачити друге джерело магічних явищ: ідеаліст патології, щоб не сказати патологічний ідеаліст, мимовільно опиниться у висхідній точці певного ланцюга, ланки якого дуже швидко приведуть до проблеми буття, інакше кажучи — до проблеми взаємин між матерією та духом. Матеріаліст, що спирається лише на теорію самого лише квітучого здоров'я, неодмінно стверджуватиме, що духовне є лише фосфоресціюючий продукт матеріального. Тоді як ідеаліст, відходячи від принципу творчої істерії, схилятиметься до того, а згодом і наполягатиме на тому, що питання про примат тіла чи духа треба вирішити цілковито навпаки. Загалом перед нами знову не більше не менше, як споконвічне спірне питання про те, що було раніше — курка чи яйце, до того ж питання особливо ускладнюється тим, що неможливо уявити яйце, яке б не знесла курка, й неможливо уявити курку, попередньо не припустивши існування яйця, з якого вона вилупилася.

Тож саме висвітленням цих питань і займавсь останнім часом на своїх лекціях доктор Кроковскі. Він прийшов до них органічно, цілком законним, логічним шляхом, і надодачу нагадаємо, що перейнявся він цими питаннями ще задовго до того, як з'явилась Еллен Бранд, і справа перейшла в емпірично-експериментальну стадію.

Хто ж вона, ота Еллен Бранд? Ми ледь не забули, що наші читачі її не знають, хоча нам це ім'я, звичайно, давно вже знайоме. Хто вона? Та на перший погляд — майже ніхто. Мила дівчина дев'ятнадцяти років з лляним волоссям, кличуть Еллі, данка, але не з Копенгагена, а з Оденсе на острові Фюнен, де її батько торгував маслом. Сама вона вже спізнала практичного життя, просиділа кілька років на табуреті, що крутиться, в провінційному відділенні столичного банку, натягши на праву руку нарукавник та схилившись над грубими гросбухами, — там ото вона й замала підвищену температуру. Занедужала злегка, лікарі лише мали запідозру на сухоти, хоча Еллі була дуже тендітною, — тендітною та, очевидно, анемічною, але при тому, безперечно, симпатичною: так і кортіло покласти руку на її біляве, лляне волосся, що надвірний радник робив регулярно, коли заводив з нею розмову в їдальні. Від неї віяло північною прохолодою, такою цнотливо-кришталевою, дитячо-дівчачою чистотою, такою ж привабливою, як і прямий, дитинно-ясний погляд її блакитних очей, високий, ламкий, ніжний голос і навіть злегка неправильна німецька вимова з невеликими типовими помилками у вимові. Її риси не мали в собі нічого особливого. Підборіддя здавалося надто маленьким. Вона сиділа за одним столом з Клеефельд, яка опікувалася нею.

І ось у цій панні Бранд, у цій дитинній Еллі, в цій привітній велосипедисточці, маленькій даночці, банківській службовці виявилося щось таке, про наявність чого ніхто не міг навіть підозрювати ні при першому, ані при другому погляді на цю непримітну особу. Та за два-три тижні її перебування тут, нагорі, в неї виявилися певні властивості, розкриття яких, у всій їхній незвичайності, стало головним завданням доктора Кроковскі.

Спільні розваги пацієнтів, що збиралися після вечері в салонах, уперше дали привід ученому задуматися. Присутні охоче вправлялися в розгадуванні різноманітних загадок; окрім того під супровід рояля шукали заховані предмети, і при наближенні того, хто якраз шукав, до цього предмета музика ставала все гучнішою, і, навпаки, коли той віддалявся й шукав не там, де треба, музика затихала; потім стали випроваджувати когось одного з кімнати, і поки той роздивлявся двері з іншого боку, змовлялися про те, щоб він, повернувшись до кімнати, виконував якісь складні дії, наприклад: поміняв колечка у двох присутніх; запросив трьома поклонами кого-небудь до танцю; взяв у бібліотеці певну книжку й комусь вручив її та багато іншого в такому ж дусі. Варто зауважити, що такі ігри раніше зовсім не були звичними для берґгофського товариства. Хто перший запропонував їх, згодом так і не вдалося з'ясувати. Та певно, що не Еллі. Щоправда, ці ігри поширилися вже тоді, коли вона тут з'явилась.

Учасники цих ігор, майже всі наші старі знайомі, — серед них був і Ганс Касторп, — проявляли під час цих проб трохи більші чи трохи менші здібності, а деякі виявлялися й геть нездарами. Проте Еллі Бранд виявила цілковито незвичайний дар, дивовижний, неймовірний. Її впевненість при віднаходженні схованих речей зустрічала загальне схвалення та веселий сміх, але при комбінованих діях вражені присутні змовкали. Вона завжди точно виконувала те, що їй таємно навіювали, виконувала, тільки-но входила до кімнати, з м'якою посмішкою, без найменших вагань і навіть без музики, яка скеровувала б її пошук. Якось вона принесла з їдальні дрібку соли та висипала її на голову прокуророві Параванту, потім взяла його за руку, підвела до рояля та зіграла його вказівним пальцем початок пісеньки «Пташка прилетіла». Потім відвела його назад на місце, зробила йому кніксен, підсунула лавочку та на завершення сіла біля його ніг — саме так, як, довго сушачи собі голови, вигадало товариство.

Отже, вона підслуховувала!

Дівчина зашарілась; а присутні, відчувши справжнє полегшення від того, що їй стало соромно, хором стали її картати. Але вона заперечила: та ні, ні, нічого подібного! Не підслуховувала вона з-за дверей, слово чести!

Не підслуховувала з-за дверей?

«О, ні, перепрошую!» — вона чує тут у кімнаті, коли заходить, не може не чути.

Не може? Чує в кімнаті?

Так, їй мовби хто нашіптує на вухо, казала Еллі. Нашіптує, що треба зробити, — тихо, але досить ясно й чітко.

То було очевидне зізнання. Еллі певним чином почувалася винною — адже обманювала. Треба було сказати наперед, що вона для такої гри не годиться, адже їй усе нашіптують. І будь-яке змагання цілком утрачає людський сенс, якщо один із конкурентів наділений надприродними перевагами. Зі спортивного погляду Еллі ніби як дискваліфікувалась, але так, що в багатьох, хто чув її зізнання, мурашки по спині забігали. Багато хто став негайно вимагати доктора Кроковскі. Пішли по нього, й він прибув: кремезний, життєрадісно усміхнений, він зразу второпав, у чому справа, і всім своїм єством мовби закликав до бадьорої довіри. Захлинаючись, йому розповіли, що виявилося щось цілком ненормальне, з'явилася всевидюща особа, дівчина, що чує голоси. Ну й ну! Й що ж далі? Спокійно, шановні друзі! Зараз подивимось! То була його сфера — хистка та в'язка для всіх, як трясовина — та він рухався в ній з упевненістю й співчуттям. Кроковскі заходився розпитувати, просив розповісти якомога детальніше. Отакої! «Значить, ось ви яка, моя дитино!» Й він, як то охоче робив кожен, поклав дівчиськові руку на голову. Є всі підстави до інтересу, але зовсім нема чого жахатись. Учений заглибився своїм пильним поглядом екзотичних карих очей у ясні, чисті очі Еллі Бранд і став м'яко проводити рукою від її маківки до плеча та вздовж руки. Вона покірно й дедалі покірніше відповідала на його погляд, дивилася на нього все більше знизу вгору, оскільки голова її повільно опускалася на груди й на плече. Коли її погляд від сонливости почав згасати, він зробив перед її обличчям невимушений рух, ніби щось підіймаючи, потім оголосив, що все гаразд, і рекомендував усьому схвильованому товариству перейти до вечірньої процедури лежання, за винятком Еллі Бранд, з якою хотів, за його словами, ще трохи «побалакати».

Побалакати! Можна собі лиш уявити, що то будуть за балачки! Всім стало кепсько від цього улюбленого слівця веселого колеги Кроковскі. Кожному здалося, що на нього повіяло холодом, не виключаючи й Ганса Касторпа, який із запізненням умостивсь у своєму надзвичайно зручному шезлонгу й пригадав, як під час недостойної діяльности Еллі та соромливих пояснень, які за цим слідували, в нього буквально підлога захиталася під ногами і його занудило, він відчув якийсь суто фізичний переляк, так ніби з ним стався несильний напад морської хвороби. Йому ніколи не доводилося переживати землетрус, але він вирішив, що з ним, напевне, пов'язане саме таке почуття особливого переляку, до того ж потойбічні здібності Еллі Бранд збуджували його цікавість, — цікавість, у якій крилося передчуття цілковитої безнадії, усвідомлення недоступности тієї духовної сфери, яку вона шукала навпомацки, а звідси й сумнів — чи справді та цікавість лише марнотна, чи не міститься в ній щось гріховне; зрештою, це не перешкоджало їй залишитися тим, чим вона таки була, а саме — цікавістю. Як будь-хто інший, Ганс Касторп за своє життя не раз чув про таємну чи надприродну сторону явищ, ми вже згадували про двоюрідну бабусю, наділену даром ясновидіння, й про те, що до нього дійшов меланхолійний переказ про неї. Але з отим світом, існування якого Ганс Касторп був готовий теоретично й цілком безпристрасно допустити, він ще ніколи не стикався так близько, ніколи не пізнавав його через практичний досвід і тепер чинив опір такому досвіду, не сприймав його з позиції доброго смаку, естетики, людської гордости — якщо можна так високопарно висловитися стосовно нашого скромного героя, й це неприйняття було майже так само сильним, як і цікавість, що його хвилювала. Він передчував, ніби знав наперед, цілком ясно й однозначно, що цей досвід, хоч би як він розгортався, назавжди залишиться позбавленим смаку, невиразним, таким, що принижує людську гідність. І все-таки він просто рвався спізнати його. Він розумів, що «марнотне» чи «гріховне» — то вже сама по собі хибна альтернатива, та жодної альтернативи й не було, ці поняття, по суті, були тим самим. І що духовна безнадійність є лише позаморальною формою, щоб виразити те, що є забороненим. Та оте placet experiri, яке прищепив Гансові Касторпу той, хто такі спроби засудив би найрішучішим чином, міцно загніздилося в його думках; урешті його мораллю стала цікавість, нестримна цікавість мандрівця під час освітньої подорожі; і, заторкнувши таємницю індивідуальности, вона готова була тепер скеруватися на нові сфери, що відкривалися їй зовсім поруч, причому в цій цікавості було навіть щось військове, оскільки вона не відступала перед забороненим, коли воно ставало на її шляху. Тож Ганс Касторп вирішив бути на своєму посту й не відходити вбік наразі, якщо з Еллі трапляться ще якісь пригоди.

Доктор Кроковскі наклав сувору заборону на будь-які любительські експерименти, пов'язані з таємничими здібностями панни Бранд. Він немов би конфіскував дівчину для наукових досліджень, проводив з нею сеанси в своєму психоаналітичному кабінеті, гіпнотизував її й, за чутками, намагався розвинути її затаєні здібності, вивчити попереднє душевне життя. Зрештою, те саме робила й Терміна Клеефельд, приятелька й патронеса, яка по-материнськи її опікала, вона багато чого вивідала в Еллі під страшним секретом і під таким самим страшним секретом поширювала санаторієм, аж до кімнатки консьєржа. Так, наприклад, вона дізналася, що той чи те, що під час гри підказувало дівчині придумане іншими завдання, називалося Гольґером — то був такий юнак, що звався Гольґер, добре знайомий їй spirit[115], істота, що існувала відокремлено, в ефірі, своєрідний дух-охоронець юної Еллі. Отже, це він відкрив їй те, що інші задумали стосовно дрібки соли та гри на роялі вказівним пальцем прокурора Параванта? — Так, він шепнув їй на вухо, ніжно торкаючись примарними губами, так що було лоскітно й хотілося посміхнутись. — Напевне, їй було дуже приємно, коли вона вчилася в школі й він підказував їй відповідь, якщо вона не знала уроку? Але Еллі змовчала. Напевне, цього Гольґерові робити не дозволялося, відповіла вона згодом. У такі серйозні справи йому заборонено втручатися, та він і сам, напевне, до ладу не знав шкільних відповідей.

Потім з'ясувалося, що в Еллі змалечку, щоправда, з великими перервами, бували видива, зримі та незримі. — Як то розуміти: незримі видива? — Ось, наприклад, як то колись трапилося. Тоді їй минало шістнадцятий, вона сиділа сама у вітальні за круглим столом та займалася рукоділлям, ще було завидна, а поряд на килимку лежав батьків дог, сука Фрая. Стіл був накритий строкатою турецькою хусткою, ну, такі носять, згорнувши їх трикутником, старі жінки. Хустка була постелена навскоси, а кутики лежали на столі. Та нараз Еллен побачила, як кутик скатертини, що лежав навпроти неї, став повільно згортатися; беззвучно, акуратно та рівномірно й дійшов майже до середини столу, так що утворилася вже досить довга трубка; й поки це відбувалось, Фрая раптом схопилася, шерсть стала дибки, передніми лапами вона вперлася в підлогу, присіла, а потім, виючи, кинулася в іншу кімнату, забилась під диван, і потім цілий рік її неможливо було примусити зайти до вітальні.

Панна Клеефельд запитала, чи то Гольґер згорнув турецьку хустку. Та Еллі того не знала. — А як вона собі пояснила цю пригоду? — Оскільки це ніяк не можна було пояснити, то Еллі і не намагалася. — Чи повідомила вона своїх батьків? — Ні. — То було дивно. Хоча, зрештою, нічого поганого не сталося, та в Еллі все-таки було таке відчуття, що і в цьому випадку, і в інших подібних випадках їй краще мовчати і пам'ятати про них, як про сувору, соромливу таємницю. — Чи це її дуже пригнічувало? — Ні, не дуже. Та і що може тут так особливо пригнічувати, якщо без причини згортається скатертина? Але бувало й інакше, таке, що справді її пригнічувало, ось приклад.