Розділ сьомий

Ганс Касторп легким хитанням голови шанобливо виказав свою зацікавленість.

— Тепер ви подумаєте, Касторп, що старий Беренс зізнається, буцімто лікував неправильно. Але тут ви потрапили би пальцем у небо й вдалися до помилки, якби так оцінювали стан речей і старого Беренса. Вас лікували правильно, але, можливо, занадто однобоко. Мені здається, ваші симптоми не треба було з самого початку приписувати туберкульозові, я роблю цей висновок на тій підставі, що його їм зараз аж ніяк не можна приписати. Має бути інше джерело. На мою думку, ви маєте коки... — На моє глибоке переконання, — повторив, щоб підсилити свої висновки надвірний радник, після того, як Ганс Касторп подивовано закрутив головою, — ви маєте стрептококи, але від цього вам зовсім не потрібно впадати у відчай.

(Правда, про відчай не могло бути й мови. Обличчя Ганса Касторпа виражало глумливу повагу чи то до прозірливости Беренса, чи до нового почесного звання, яке він одержував завдяки гіпотезі надвірного радника).

— Жодних підстав для паніки! — урізноманітнював той свої заспокоювання. — Коки має кожен. Стрептококи має кожен віслюк. І, будь ласка, тут не потрібно нічого такого думати. Лише зовсім недавно стало відомо, що людина може мати в крові стрептококи, які не спричиняють жодних особливих явищ, що свідчили би про інфекцію. Ми стоїмо перед фактом, який для багатьох колег залишається невідомим, а саме, що й туберкульозні палички можуть бути виявлені в крові й не викликати жодних особливих наслідків. І ми дуже наблизилися до того висновку, що туберкульоз, по суті, є хворобою крови.

Ганс Касторп визнав усе це доволі цікавим.

— Тож, якщо я кажу «стрептококи», — вів далі Беренс, — то ви зовсім не маєте уявляти собі картину певної тяжкої хвороби. Чи справді ці крихітки поселились у вашому організмі, може показати лише бактеріологічний аналіз крови. Але чи справді ваша гарячка спричинена їхньою присутністю, якщо ми їх у вас виявимо, покаже курс лікування стрептовакциною, який ви маєте пройти. Ось вірний шлях, любий друже, і я чекаю від нього, як уже сказав, найнесподіваніших результатів. Наскільки туберкульоз — справа тривала, настільки швидко в наш час виліковують такого роду захворювання, і якщо ви взагалі реагуєте на ін'єкції, то через шість тижнів ви стрибатимете цілком здоровий. Що скажете? Старий Беренс на своєму посту, еге ж?

— Так це ж поки що лише гіпотеза, — мляво промовив Ганс Касторп.

— Але гіпотеза, яку цілком можна довести і яка є надзвичайно плідною, — заперечив надвірний радник. — Ви побачите, наскільки вона плідна, коли на наших культурах виростуть коки. Завтра по обіді ми з вас трохи відсмокчемо рідини, Касторп, за всіма правилами сільських цирюльників пустимо вам кров. То чудова річ і вже сама по собі може благотворно вплинути на тіло й душу...

Ганс Касторп оголосив, що готовий до цієї процедури, і люб'язно подякував за виказану до нього увагу. Схиливши голову на плече, він дивився вслід надвірному радникові, який віддалявся, загрібаючи руками. Шеф висловивсь у критичну хвилину; Радамант досить точно розшифрував вираз обличчя та душевний стан свого пацієнта; метою нової затії, цілком означеною метою, надвірний радник цього і не приховував, — було зрушити пацієнта з мертвої точки, на якій той з донедавна застряг; його міміка часом нагадувала міміку покійного Йоахима в той час, коли в нього визрівали певні свавільні та вперті рішення.

Більше того: Гансові Касторпу здавалося, що не лише він сам дійшов до мертвої точки, а й увесь світ зазнав тієї самої долі, точніше, в цьому випадку надто складно відділити приватне від загального. Після такого ексцентричного кінця його взаємин з певною особистістю, після таких численних хвилювань, спричинених цим кінцем у санаторії, й після того як Клавдія Шоша недавно вибула з товариства тих, хто мешкав тут, нагорі, та відбулося прощання з уцілілим названим братом її повелителя, прощання, затьмарене трагізмом великого зречення, але овіяне духом шанобливости до пам'яті покійного, — після всіх цих перипетій хлопцеві почало здаватися, наче й з життям і з усім світом коїться щось неладне; наче все пішло тепер цілком кепсько і йде все гірше, а тому на душі все тривожніше; ніби владу захопив який демон, злий та блюзнірський, він уже давно чинив певний вплив на людей, але тепер продемонстрував свою владу настільки відверто, що це викликало мимовільний незбагненний страх та підштовхувало до думок про втечу; то був демон, що звався «тупоумством».

Може здатися, що оповідач надто вже по-романтичному перебільшує, поєднуючи тупоумство з демонічним началом та приписуючи йому якийсь містичний і жахливий вплив. Та все-таки ми нічого не вигадуємо, а точно передаємо особисті переживання нашого героя, про які нам дано знати способом, який, направду, не можна жодним чином дослідити, але це знання підтверджує, що за певних обставин тупоумство може набути нездоланної сили та навіювати такі почуття. Ганс Касторп роззирався навкруг... Усе видавалось йому моторошним і злим, він розумів те, що бачив: то було життя поза часом, життя без турбот і без сподівань, то була застояна, марнотна розбещеність, словом, мертве життя.

Усі мешканці санаторію були дуже заклопотані, віддавалися найрізноманітнішим видам діяльности, та час від часу одне з цих занять вироджувалося, ставало модною несамовитістю, й усі фанатично переймались нею. Так, наприклад, любительське фотографування відігравало далеко не останню роль у розвагах берґгофських пацієнтів, той, хто прожив тут, нагорі, достатньо довго, був свідком періодичного повернення цієї епідемії, й уже двічі за пам'яті Ганса Касторпа пристрасть до фотографування ставала на багато тижнів та місяців якимось загальним безумством, причому не залишалося жодної людини, яка із заклопотаним виглядом не схиляла б голову над камерою, притиснутою до грудей, не клацала б затвором; а потім під час столувань у їдальні пацієнти без кінця передавали одне одному світлини. Нараз стало справою чести самому проявляти негативи. Виділеної для пацієнтів темної кімнати тепер уже не вистачало, й мешканці санаторію взялися зашторювати вікна та балконні двері в своїх кімнатах темною матерією; любителі так довго морочилися при червоному світлі з хімічними розчинами, поки сталася пожежа, причому студент-болгарин, що сидів за «хорошим» російським столом, ледь не згорів, унаслідок чого адміністрація заборонила займатися фотографією в кімнатах. Звичайні негативи вважалися вже застарілими; стали модними миттєві знімки та кольорове фото. І всі розглядали картки, на яких люди, спантеличені від спалаху магнію, із землистими, судомно завмерлими обличчями бездумно дивилися поперед себе посоловілим поглядом і нагадували мерців, яких посадили на стільці, не заплющивши їм очі. Ганс Касторп також беріг один негатив у картонній рамці; якщо подивитися на нього проти світла, то можна було побачити на ядучо-зеленій лісовій галявині його самого з мідяним обличчям, серед жовтих, ніби як бляшаних, кульбаб, одна з яких стирчала в нього в петлиці; він сидів поміж пані Штер та пані Леві, що мала обличчя ніби зі слонової кістки, причому перша була в блакитному, а друга — у криваво-червоному светрі.

Іншою пристрастю було збирання поштових марок — окремі люди ввесь час цим займались, але часом ця манія охоплювала всіх. І кожен наклеював, вишукував, вимінював. Виписувалися філателістичні журнали, велося листування зі спеціалізованими крамницями в Швейцарії та за кордоном, із товариствами фахівців та з окремими любителями, й на купівлю рідкісних поштових знаків витрачалися шалені суми навіть тими, кому їхні обмежені можливості заледве дозволяли жити протягом довгих місяців, а то і років, у такому фешенебельному санаторії, як «Берґгоф».

Це захоплення тривало доти, поки починалася нова мода, наприклад, проголошувалося добрим тоном робити запаси та безперервно споживати шоколад найрізноманітніших марок і сортів. Усі ходили з брунатними губами, й найвишуканіші витвори берґгофської кухні стикалися з байдужістю лінивих та вибагливих ласунів, чиї шлунки були набиті різними Milka-Nut, Chocolat à la crème d'amandes, Marquis-Napolitains[104], котячими язичками із золотими цятками і, звичайно, всі страждали від шлункового розладу.

Малювання із заплющеними очима різних свинок, запроваджене одного давнього карнавального вечора найвищою інстанцією санаторію, яке відтоді набуло значного поширення, розвинулося в малювання геометричних фігур, які вимагали великого терпіння; цим фігурам присвячували свої душевні сили всі берґгофські пацієнти, часом їм жертвували навіть свою останню енергію та віддавали останні думки морібундуси. Цілими тижнями санаторій жив під знаком велемудрої фігури, що складалася ні більше ні менше як з восьми великих та малих кіл та декількох уписаних один в один трикутників. Завдання полягало в тому, щоб зразу, не відриваючи олівця від паперу, одним махом відтворити цю складну планіметричну побудову, але ще вищим досягненням уважалося відтворити ту саму форму, проте із щільно зав'язаними очима, що врешті, коли знехтувати деякі огріхи відносно краси, вдавалося лише прокуророві Параванту, який був головним прихильником цього хитромудрого заняття.

Ми знаємо, що він захоплювався математикою, знаємо від самого надвірного радника, нам відома також і соромлива причина цієї пристрасти; ми вже чули похвалу її заспокійливого впливу, що охолоджує кров та притлумлює плоть, і якби такі заняття набули великого поширення, то певні заходи, вжиті зовсім недавно, напевне, були б цілком зайвими. Вони полягали головним чином у тому, що тепер проходи між поруччям балкона та скляними перестінками, що до нього не досягали, були перегороджені дверцятами, і масажист під грайливі усмішечки зачиняв їх на ніч. Саме тому значно виріс попит на кімнати другого поверху, що містилися над верандою, оскільки якщо перелізти через балюстраду, а потім видертись на скляний дах, то можна було переходити з балкона на балкон, оминаючи оті дверцята. Але запровадження такої дисциплінарної новації відбулося не через прокурора. Тяжка спокуса, яку він спізнав через приїзд єгипетської Фатьми, була вже давно подолана, вона виявилась останньою, яка терзала його земну природу. З того часу він з подвійним запалом кинувся в обійми ясноокої богині математики, про заспокійливу дію якої надвірний радник міг говорити в таких високоморальних тонах, і заглибивсь у розв'язок проблеми, якій віддавав усі свої помисли як удень, так і вночі, усе своє завзяття та оту суто спортивну впертість, із яким він колись перед своєю вже стільки разів продовженою вимушеною відпусткою, що загрожувала перейти на відставку, викривав бідних зловмисників; цією проблемою була ні більше ні менше як квадратура круга.

Отже, цей чиновник, вибитий зі звичної службової колії, займаючись своїми математичними студіями, прийшов до переконання, що ті докази, за допомогою яких наука наполягає на позірній нерозв'язності цієї задачі, є безпідставними й що мудре провидіння саме тому вилучило прокурора зі світу тих, хто живе внизу, й помістило сюди, нагору, що воно обрало саме його, Параванта, для перенесення цієї трансцендентної проблеми з неба на землю, аби по-земному точно її розв'язати. Отакі справи. Коли б і де Паравант перебував, він не випускав з рук циркуля, без перестанку щось там вираховував, мережачи неймовірні стоси паперу кресленнями, літерами, цифрами, алгебраїчними символами, й на його засмаглому обличчі, що на вигляд аж пашіло здоров'ям, постійно був відсутній та впертий вираз одержимого маніакальною ідеєю. З гнітючою одноманітністю говорив він про число «пі», яке виражало таке важливе відношення, про цей клятий дріб, який недостойний геній простого рахівника Захарія Дазе якось визначив з точністю до двохсотого знака десяткового дробу — і, до речі, цілком даремно, адже за таких малих величин можливість наближення до недосяжно точного числа виявилася настільки незначною, що її можна було визнати, по суті, такою самою, як і до того. Всі тікали від замученого мислителя, оскільки, той, кого йому вдавалося приперти до стіни, змушений був витримувати потоки прокурорського красномовства, метою якого було збудити в слухача гуманну чутливість та сором за осквернення людського духу невиліковним ірраціоналізмом цього містичного відношення. Безплідність постійного множення діаметра на «пі», щоб визначити довжину кола, та піднесення радіуса до квадрата, щоб знайти площу круга, викликали в прокурора напади гірких сумнівів, чи, часом, не внаслідок якоїсь помилки людство затруднило для себе розгадку цієї таємниці з часів Архімеда, адже, можливо, розгадка її по-дитячому проста? Ну хіба ніяк неможливо вирівняти коло, а, отже, і зігнути в коло будь-яку пряму? Часом Паравантові здавалося, що до одкровення всього один крок. Увечері його часто бачили в спорожнілій, заледве освітленій їдальні, він сидів за своїм голим столом, уже без скатертини, й акуратно викладав шматок мотузки, надаючи їй форму кола, потім раптовим рухом, так ніби хотів застати когось зненацька, витягував її в пряму, але тут-таки, важко спершись головою на руки, заглиблювавсь у похмурі думи. Надвірний радник принагідно допомагав йому під час понурого вовтузіння з мотузкою й загалом підтримував його дивацтва. Та й до Ганса Касторпа звертався цей мученик зі своєю улюбленою гризотою, і не раз, оскільки зустрічав з його боку дружнє розуміння та співчуття щодо спроб розгадати таємницю кола. Він показав Гансові Касторпу наочне зображення клятого «пі», надзвичайно витончене креслення, де з великою старанністю та максимально можливим наближенням між уписаними та описаними багатокутниками з безліччю крихітних сторін було якось-таки втиснуте коло. А залишок, знаменита крива, що немовби якась ефірно-духовна невловність, вислизала від визначень нашого розуму, що намагався охопити його обрахуванням, — оце, сказав Паравант, нижня щелепа якого злегка тремтіла, і є знамените «пі». Проте Ганс Касторп, з усією своєю сприйнятливістю, був усе-таки не настільки схвильований непоступливістю таємниці «пі», як його співбесідник, цю непоступливість він називав вибриком кола, порадив панові прокурору не надто перейматися через гру в піжмурки з її визначеннями й завів мову про непротяжні поворотні точки, з яких, власне, й складається коло — від свого неіснуючого початку до неіснуючого кінця, а також про веселу меланхолію замкненої в собі вічности; він говорив про це з таким спокійним благоговінням, що навіть на якийсь час був заспокійливо вплинув на прокурора.

Зрештою особливості характеру доброго Ганса Касторпа не раз робили його довіреною особою того чи того мешканця санаторію, одержимого нав'язливою ідеєю та потерпаючого від того, що легковажна більшість людей не цікавиться його одкровеннями. Один колишній скульптор з австрійської провінції, вже літня людина, сивовусий, блакитноокий, з орлиним носом розробив план у сфері фінансової політики, виклавши його каліграфічним почерком та відзначивши найважливіші пункти підкресленнями сепійною фарбою. План полягав у тому, щоб зобов'язати всіх передплатників газет здавати першого числа кожного місяця старий газетний папір із розрахунку по 40 грамів за день, що дало б на рік 14 тисяч грамів, а за двадцять років — 288 кг, і якщо рахувати кіло по 20 пфенігів, становило б суму 57 марок 60 пфенігів. При п'яти мільйонах передплатників, повідомлялося далі в меморандумі, за двадцять років буде здано газетного паперу на колосальну суму 288 мільйонів марок, дві третини цієї суми можна буде пустити на нову передплату, а остання третина — близько 100 мільйонів марок — піде на гуманітарні потреби, як, наприклад, на фінансування народних туберкульозних лікарень, на підтримку талантів у скруті тощо. План був ретельно розроблений — аж до графічного відображення вираженої в сантиметрах таблиці, за якою відповідна установа щомісячно збиратиме макулатуру та вираховуватиме її вартість, а також особливих формулярів, за якими має оплачуватися зданий папір. План був усебічно збалансованим та обґрунтованим. Нерозумна розтрата й знищення газетного паперу, який необізнані люди спалюють чи викидають на смітник, є державною зрадою щодо наших лісів, нашої економіки. Берегти папір, ощадити папір означає берегти целюлозу, лісонасадження, людський матеріал, що розтрачується на обробку целюлози та виготовлення паперу, так, як і людський матеріал, і капіталовкладення. А оскільки вартість макулатури зростає в декілька разів, коли її переробляють на обгортковий папір та на картонажні вироби, то вона виявляється одним із провідних економічних факторів та джерелом значних надходжень державного й комунального оподаткування, таким чином має зменшитися податковий тягар самих передплатників. Словом, план був добрим, проти нього нічого не можна було закинути, і якщо в ньому й відчувалася якась лячна марнота та недолуга похмурість, то причиною був саме той збочений фанатизм, із яким колишній митець обстоював економічну ідею й виступав лише за неї, причому в глибині душі ставився до цієї ідеї, очевидно, так несерйозно, що навіть не робив жодної спроби її здійснити... Схиливши голову набік та киваючи, Ганс Касторп слухав, як скульптор з гарячковим пафосом пропагує перед ним свою рятівну економічну ідею, водночас намагаючись збагнути причину того презирства та відрази, які перешкоджають йому підтримати винахідника в його боротьбі з людською безтурботністю.

Деякі мешканці «Берґгофа» вивчали есперанто й хвальковито намагались порозумітися за столом з допомогою цього штучного мовного покруча. Ганс Касторп похмуро позирав на них, хоча в душі вважав, що це ще не найгірші. Віднедавна в санаторії з'явилася група англійців, які запровадили своєрідну гру, що полягала всього-на-всього ось у чому: один з учасників питав: «Did you ever see the devil with a night-cap on?»[105] — на що той, що сидів поряд, відповідав: «No! I never saw the devil with a night-cap on»[106], і ставив те саме запитання наступному, й так безперервно по колу. Це було просто нестерпно. Але на душі в Ганса Касторпа ставало ще гірше, коли він бачив любителів розкладати пасьянси, їх можна було помітити скрізь, у будь-якому кутку та в будь-яку годину дня. Адже пристрасть до цього заняття нещодавно розгорілася серед пацієнтів з такою силою, що ввесь дім перетворився буквально на картярський вертеп, і Ганс Касторп просто жахався цього, тим більше, що часом сам ставав жертвою зарази й, можливо, захоплювався пасьянсом більше, ніж усі інші. Найбільше був йому до вподоби пасьянс «одинадцять». Карти, відібрані як при грі у віст, розкладаються в три ряди, по три карти в кожному, і ще дві карти, що разом становлять одинадцять очок, а також три фігури, якщо вони лежать відкритими, й ці три ряди покриваються знову й знов, поки пощастить і розійдеться вся колода. Здавалося неймовірним, щоб таке просте заняття могло виявитися настільки привабливим і могло буквально причарувати людину. І все-таки Ганс Касторп, за прикладом багатьох, випробував на собі цю можливість упасти в забуття, але займався розкладанням пасьянсів похмуро насупившись, адже збоченість ніколи не буває веселою. Мимоволі Ганс Касторп скорявся витівкам картярського біса та щасливого випадку, який часом у ледь примітному мареві хисткого щастя, з самого початку викидав дві карти, що складали одинадцять очок, а також три фігури — валета, дзвінку та короля, так що колода розходилася раніше, ніж було завершено третій ряд (скороминущий тріумф, що лоскотав нерви спокусою нових спроб); а потім знову, до дев'ятої чи десятої карти зникала будь-яка можливість викласти нову, й певний шанс на успіх в останню мить випаровувався); проте Ганс Касторп розкладав цей пасьянс скрізь та в будь-яку годину дня, вночі під зірками, вранці в самій піжамі, за столом і навіть уві сні. Йому ставало лячно від власної одержимости, та він розкладав знову. Проте якось пан Сеттембріні своїм візитом перешкодив йому, адже саме такою здавна була його місія.

— Accidenti[107] — вигукнув він. — Ви на себе розкладаєте карти, інженере?