Розділ сьомий

«Радамесе, Радамесе», — наполегливо закликає верховний жрець та з безпощадною суворістю викриває його зраду.

«Виправдовуйся!» — вимагають хором усі жерці.

Й оскільки їхній голова послався на те, що Радамес мовчить, усі одностайно визнали його винним у зраді.

«Радамесе, Радамесе! — знову зачинає головуючий. — Ти табір перед боєм залишив».

«Виправдовуйся!» — вигукують усі знову.

«Дивіться, він мовчить», — удруге встановив верховний суддя, що надто упереджено до нього ставився, й ось усі судді вдруге приєднали свої голоси до його голосу та загукали: «Зрада!»

«Радамес, Радамес — прозвучав утретє голос невтомного обвинувача. — Вітчизну, честь і короля ти зрадив».

«Виправдовуйся!» — прогриміло знову.

«Зрада!» — остаточно вирішили, здригаючись, жерці, після того, як їхня увага була зосереджена на цілковитій мовчанці Радамеса. Тому невідворотне таки невідворотно й трапилось, а хор, так само одноголосно, виніс вирок злочинцеві й проголосив: його долю вирішено, він загине ганебною смертю проклятого, живцем зійде в могилу під храмом розгніваного божества. Обурення Амнеріс з приводу священицької жорстокости Ганс Касторп мав уявити самотужки, оскільки на цьому платівка закінчувалась. Треба було її змінити, що він і робив тихими, точними рухами, опустивши очі, а коли знову сідав у крісло, звучала вже остання сцена мелодрами: заключний дует Радамеса та Аїди долинав уже з могили, з глибини підземелля, а в них над головами лицемірні та жорстокі священики провадили в храмі обряд і, простягаючи руки, щось наполегливо бурмотіли. «Tu — in questa tomba?!»[112] — гримів неймовірно приємний, ніжний і водночас мужній голос Радамеса. Так, вона проникла сюди, його кохана, заради якої він пожертвував життям та честю, вона тут чекала на нього, дала себе разом з ним замурувати, щоб разом зустріти смерть. Вони співали, то звертаючись одне до одного, то зливаючи свої голоси, й часом їх переривало глухе вирування голосів священної церемонії на горішньому поверсі; саме ця пара хвилювала до глибини душі самотнього нічного слухача — й особливості їхньої історії, і її музичне втілення. У їхніх аріях ішлося про небо, вони самі були божественні і божественно їх виконували. Лінія мелодії, яку спершу порізно, а потім разом невтомно повторювали їхні голоси, ця проста й блаженна крива, побудована на тоніці та домінанті, протяжно піднімалася від основного тону до октави, але за півтону від неї, лише злегка торкнувшись її, переходила в квінту й здавалася самотньому шанувальнику щонайсвітлішим, щонайчарівнішим з усього, що будь-коли чув. Та все-таки він не так би закохався в ці звуки, якби не ситуація, яка збудила їх до життя, яка робила його серце особливо вразливим до її чарівної гармонії. Адже як то перкрасно, що Аїда прийшла до приреченого Радамеса та побажала навіки розділити з ним у могилі його долю! Приречений мав рацію, коли не хотів прийняти як жертву оте квітуче життя, але в його відповіді, сповненій ніжности та відчаю: «No, no! Troppo sei bella!»[113] — все-таки можна було помітити замилування через остаточне поєднання з тою, кого він уже ніколи не сподівався побачити; й щоб пережити разом з ним те замилування й ту вдячність, уяві Ганса Касторпа не треба було робити аж надто великих зусиль. Проте, коли, згорнувши руки, він дивився на маленькі чорні жалюзі, крізь планки яких пробивалися ці квітучі звуки, він особливо сильно відчував й усвідомлював непереможну ідеальність музики, мистецтва, людської душі, й більше за все радувала його їхня висока та нездоланна краса, яка ошляхетнювала ниці та огидні явища дійсности. Адже достатньо було тверезим поглядом подивитися на те, що тут відбувалося: двоє похованих живцем, задихаючись у задушливому склепі, мали померти від мук голоду разом або, що було ще гірше, один за одним, а потім над їхніми тілами розпад мав почати свою невимовну справу, поки під склепінням не залишаться два кістяки, і кожен з них буде цілком байдужий і не матиме жодних відчуттів щодо того, чи лежить він сам, чи вдвох. Такою була реальна, фактична сторона подій — особлива їхня сторона, особлива властивість, але цю сторону ідеалізм серця взагалі не брав до уваги, а дух музики та краси, тріуфмуючи, відсував її в тінь. Для оперних душ Радамеса та Аїди тих неминучих подій, які безпосередньо мали б відбутися, просто не існувало. Їхні голоси здіймалися в унісон до блаженного звучання октави, запевняючи, що тепер для них відкрилися небеса і їхній пристрасний потяг один до одного осяває світло вічности. Заспокійлива сила цього прикрашання діяла на слухача надзвичайно благотворно й сприяла тому, що цей номер його постійної програми став для нього особливо дорогим.

Зазвичай Ганс Касторп відпочивав після тих жахів та просвітління, слухаючи іншу п'єсу, хоча й коротку, але сповнену чарівности, — вона була значно спокійніша своїм змістом, аніж перша; то була ідилія, але рафінована, автор вибудував її та змалював за допомогою скупих і водночас ускладнених прийомів найсучаснішого мистецтва, — суто оркестрова річ, без співу, симфонічний прелюд, написаний французьким композитором; вона виконувалася порівняно невеликим за сьогоднішніми поняттями оркестром, проте була просякнута найновішими досягненнями техніки звуку та хитромудро побудована таким чином, щоб огорнути душу пеленою снів.

Одна й та сама сновидна картина займала уяву Ганса Касторпа, коли він слухав той твір: перед ним була поросла строкатими айстрами, залита сонцем лісова галява; він лежить горілиць, під головою невеликий горбик, одну ногу поставив на землю, зігнувши в коліні, на неї закинув другу ногу, проте ноги в нього не людські — то волохаті ноги фавна. Лише для власного задоволення, адже на галявині більше не було ні душі, перебирає він лади дерев'янної дудки, яку тримає в губах — чи то кларнет, чи то сопілка, добуваючи з неї мирні, ледь гугняві звуки; вони вільно ллються один за одним, як їм заманеться, але все-таки в приємній послідовності, й ця безтурботна гугнява пісенька лине в яскраво-блакитне небо, а під ним сяє в сонячному промінні та погойдується на легкому вітерці листя беріз та ясенів. Але його мрійливе, безвідповідальне, напівмелодійне дудіння недовго залишається єдиним голосом самотности. Гудіння комах у гарячому літньому повітрі, що літають над травою, саме сяйво сонця, вітерець, гойдання зелених крон, ряхтіння листя — ввесь цей літній, мирний, злегка гойдливий спокій нараз перетворюється в строкате звучання, він надає звукам сопілки щораз мінливого, але надзвичайно вишуканого гармонійного сенсу. Симфонічний супровід то відступить, то зовсім змовкає; але Ганс із ногами фавна грає далі, й наївна однозвучність його пісеньки знову будить надзвичайно витончені за колоритом, чарівні гармонії природи; ще одна пауза — і це солодке звучання з несподіваною силою переростає саме себе, в нього швидко, один за одним, вступають усе нові, все вищі інструментальні голоси, й тоді вже те, первинне звучання, нестримно розкривається в усій своїй повноті, всього лише на якусь мить, але ця повнота сповнена блаженством досконалого задоволення, адже воно несе в собі вічність. Молодий фавн почувався дуже щасливим на своїй лісовій галяві. Тут не вимагали жодного «виправдовуйся!», не накладали жодної відповідальности, жоден духовний трибунал не загрожував тому, хто забув честь та згубив себе. Тут панувало велике забуття, блаженний спокій, цнота позачасовости; то була розпуста, але без жодних докорів сумління, цілковите заперечення західної наказовости бути активним, утілений в образах, бажаний апофеоз цього заперечення, й саме через особливу заспокійливість, яку випромінювала та платівка, нічний музикант і надавав їй перевагу серед багатьох інших.

Була ще й третя... Власне кажучи, навіть декілька, пов'язаних між собою, які становили єдине ціле, три або чотири, оскільки одна арія тенора займала добру половину помережаної колами платівки. То знову-таки була опера французького композитора, Ганс Касторп не раз бачив її в театрі, а якось в одній розмові — до того ж, то була досить вирішальна розмова — навіть послався на неї... Другий акт: сцена в іспанському шинку; перед глядачами — простора кімната з дощаною підлогою в псевдомавританському стилі, прикрашена хустками. Лунає теплий, ледь хрипкий, але чарівний своєю шляхетністю голос Кармен, вона оголошує, що зараз танцюватиме перед сержантом, і вже чутно її кастаньєти. Та в ту саму мить здалеку зазвучали труби та clairons[114], повторний військовий сигнал; хлопець дещо стривожився. «Зупинись! Хоча б на хвилинку», — вигукує він, нашорошивши вуха, як бойовий кінь. А оскільки Кармен запитує: «Але чому?» та «Що трапилось?» — він відповідає: «Хіба не чуєш ти?» — подивований, що сигнал не справив на неї жодного враження. Це ж сурми з його казарми, його кличуть. «Назад вертатися пора!» — по-оперному врочисто співає він. Циганці годі це збагнути, та вона й не прагне цього. Тим краще, відповідає вона чи то через глупоту, чи через зухвалість, не треба й кастаньєт, саме небо посилає їм музику, щоб танцювати. «Ля-ля-ля-ля!» Він не тямить себе від досади. Власний біль та образа відступили на задній план перед необхідністю втовкмачити їй значення цього сигналу й того, що жодна закоханість у світі не може цьому протистояти. Адже цей сигнал є настільки священним, непорушним, і як вона не може цього збагнути?! «Я мушу повертатися до казарми, встигнути на перекличку», — оголошує Хосе у відчаї від її легковажности; на серці у нього подвійний тягар. І тут треба було почути Кармен! Вона лютує, вона обурена до глибини душі, в її голосі звучить обмануте, ображене кохання — чи, може, вона прикидається? «До казарми, на перекличку?» А її серце? Її добре, ніжне серце? Адже через свою слабкість, так, вона зізнається, що це через слабкість, вона готова була розважити його співом і танцями! «Трата-тата!» З гнівною іронією підносить вона до вуст руку із зігнутими пальцями та, імітуючи сурму, співає «Трата-тата!». Цього вже досить. Дурник схопився на ноги і збирається йти геть. А трястя йому, то нехай собі йде! Ось його шолом, ось його шабля та ремінь! Хутко, хутко, хутко, нехай забирається до своєї казарми! Він став благати про пощаду. Та вона й далі люто глумиться над ним, імітуючи, як він, під звуки сурм, утрачає свій і так не великий розум. Трата-тата! На перекличку! Боже праведний, лиш би він не спізнився! Ану геть, до казарми! І він, звичайно, сполошився, як дурень, у ту мить, коли вона, Кармен, хотіла перед ним піти в танок. Отож, отож, таке-то його кохання!

Нестерпне становище! Вона не розуміє. Жінка, циганка, не могла й не бажала його розуміти. Головне — не бажала, адже, безперечно, в її люті, в її кпинах відчувалося щось таке, що виходило за межі цієї миті, за межі особистого, в них відчувалася зненависть і споконвічна ворожість до принципу, який цими французькими clairons чи іспанськими сурмами закликав до покірности закоханого солдата і перемога над яким була справою її вищого, природженого та надособового честолюбства. Й вона вдалася до дуже простого засобу: стала запевняти його, що коли він піде — отже він її не любить, а саме цього, Хосе, що співав зі скриньки, не міг витримати. Він благав її, щоб вона дала йому висловитися. Та циганка не бажала його слухати. Тоді він примусив її — то був до біса серйозний момент. З оркестру залунала тема фатуму, похмурий, загрозливий мотив; Ганс Касторп знав, що той мотив проходить через усю оперу, до катастрофічної розв'язки, й також править за вступ до арії солдата на новій платівці, яку тепер слід було поставити.

«Бачиш, як вірно я квітку твою бережу коло серця», — Хосе співав цю арію чудово; Ганс Касторп не раз слухав її окремо, без звичного зв'язку з іншими номерами й завжди слухав з побожним співчуттям. За змістом ця арія не мала нічого особливого, але висловлене в ній зворушливе благання заторкувало серце. Солдат співав про квітку, яку йому кинула Кармен на початку їхнього знайомства, і яка під час ув'язнення в похмурій темниці, куди він через неї потрапив, була для нього єдиним скарбом. Глибоко вражений, він зізнається в тому, що на мить прокляв долю, яка дала йому побачити Кармен. Хосе тут-таки гірко розкаявся щодо своїх блюзнірських думок і навколішках благав Бога про нову зустріч: «Блаженство ти моє!» — почав він з тієї самої ноти, як і «Ой, дівчино ти люба!», але тепер це зазвучало з усією чарівною інструментальною глибиною, з якою тільки можна відтворити страждання, журбу, загублену ніжність та щемливий відчай бідного солдатика, — кохана постала перед ним у всій своїй фатальній чарівності, й він ясно й чітко відчув, що вона «його блаженство», «його мука» («мука» він проспівав з ридаючим форшлагом перед першим складом) і що він навіки загинув. «Блаженство ти моє, і мука», — співав він у відчаї ту саму музичну фразу, яку потім самостійно повторив оркестр, вона піднімалася від основної ноти на два інтервали й потім, з особливим теплом, переходила в нижчу квінту. «Тобі моє серце», — ще раз благав він банальним, але сповненим ніжности вигуком; удаючись саме до цієї фігури, піднімався до шостого інтервалу, щоб додати: «Я твій навік»; потім його голос опускався на десять тонів, і він, вражений, знову зізнавався: «Кармен, люблю тебе!» — причому кінець фрази спершу болісно сповільнювався змінною гармонією, і потім оте «тебе» зливалося з основним акордом.

— Так, так, — промовляв Ганс Касторп із сумом та вдячністю й ставив ще фінал цього акту, коли всі вітають молодого Хосе, адже після зіткнення з офіцером шлях назад для нього відрізаний, і він змушений стати дезертиром, як того вимагала, до його відчаю, ще раніше Кармен.

Ходім лише з нами в далекії гори,

Там дикії вітри до нас заговорять, —

співали контрабандисти хором, звертаючись до нього; можна було добре розуміти слова:

Світ перед нами, вітчизна безкрая,

Облишмо турботи і нумо вперед,