Розділ сьомий

Всі слухали, роззявивши роти та посміхалися. Просто не вірилося власним вухам, настільки чисто й природно звучали колоратури дерев'яних духових інструментів. Скрипка, що сама вела прелюд, здавалася чимось фантастичним. Було чутно удари смичка, тремоло грифа, солодкаво-ковзливі переходи з однієї позиції на іншу. Врешті скрипка знайшла мелодію вальсу «Ой, я втратив її». Оркестр легко підтримував своїми гармоніями скрадливий мотив, який потім був переможно підхоплений усім ансамблем і повторений як багатоголосе tutti. Звичайно, все це звучало не так, якби в кімнаті грала справжня капелла. Сам звук, зрештою, не був спотвореним, але ослабленим, він був наче в перспективі; і здавалося, ніби, — дозволю собі тут порівняння, запозичене зі сфери зорових вражень, — ніби розглядаєш картину через перевернутий бінокль і бачиш її віддаленою та зменшеною, причому ані чіткість малюнка, ані ясність барв від цього анітрохи не потерпають. У момент виконання музичний твір, такий яскравий та іскрометний, поставав перед слухачами з усією своєю дотепністю та винахідливою легковажністю. Фінал, вельми пустотливий, що починався з комічно нерішучого галопу, поступово перейшов у канкан. Здавалося, що сидиш у театрі, і на сцені вимахують циліндрами, підкидають колінця, задирають спіднички; потім танець з недолугою врочистістю мовби й закінчивсь, але все ніяк не міг закінчитися. Потім обертальний механізм сам по собі клацнув. То був кінець. Усі щиро заплескали в долоні.

Всі хотіли ще музики, і це бажання було задоволене: зі скриньки залунав людський голос, чоловічий, м'який і потужний водночас, це співав під акомпанемент оркестру славетний італійський баритон — і тут уже не могло бути мови про якусь приглушеність чи віддаленість: чудовий голос звучав з усією повнотою свого природного об'єму та з переконливою силою; і якщо вийти в одну з сусідніх кімнат та не бачити того апарата, створювалося враження, ніби в салоні стоїть сам артист із плоті й крови та, тримаючи в руках ноти, співає. Він виконував бравурну оперну арію своєю мовою: «Eh, il barbiere. Di qualita, di qualita! Figaro qua, Figaro la, Figaro, Figaro, Figaro!»[109]

Слухачі просто вмирали від сміху, слухаючи його фальцетуюче parlando[110] та контраст цього могутнього голосу й віртуозної скоромовности.

Знавці могли із захопленням стежити за його мистецтвом фразування та за технікою дихання. Майстер підкоряти публіку, віртуоз цієї італійської манери «da capo», так тяг передостанню ноту перед заключною тонікою, очевидно, рвонувшись до рампи та здійнявши руку, що мимоволі залунали вигуки «браво» навіть ще до того, як він замовк. То було просто чудесно.

Але це ще було не все. Валторна зі шляхетною стриманістю виконала варіації на тему народної пісні. Сопраністка, заливаючись солов'єм, виводячи трелі та стакато, з ніжною свіжістю та точністю виконала арію з «Травіати». Дух скрипаля зі світовою славою під акомпанемент рояля, що звучав сухо, як спінет, виконав, немовби за пеленою туману, один із романсів Рубінштайна. З чарівної скриньки, що просто кипіла звуками, лунали дзвони, глісандо арф, дзвінкі сурми та барабанний дріб. На завершення поставили платівки з танцювальною музикою. Серед них виявилося навіть декілька зразків найновішого імпортного типу, зі смаком екзотики портових кнайп, а також танго, покликане перетворити віденський вальс у танець дідусів та бабусь. Дві пари, які вже опанували модні «па», продемонстрували на килимі своє вміння. Попередивши, що кожною голкою можна скористатися лише один раз та що з платівками треба поводитися так само обережно, як із «сирими яйцями», Беренс пішов собі. Ганс Касторп зайнявсь апаратом.

Чому саме він? Так трапилося. Стримано й сухо оголосив він тим, хто після того, як надвірний радник пішов, хотіли перейняти на себе зміну голок та платівок, умикання та вимикання струму: «Залиште цю справу мені!» Потім відтіснив їх від апарата, й вони байдуже поступилися, по-перше, тому що в нього був такий вигляд, буцімто він давно вже вміє поводитися з грамофоном, і по-друге, надто мало цікавилися тим, хто саме керує джерелом їхнього задоволення, й радше хотіли б одержувати це задоволення без жодних клопотів та обов'язків, поки воно набридне.

Та Ганс Касторп поводився зовсім інакше. Під час демонстрації надвірним радником нового надбання, хлопець мовчки стояв у задніх рядах, він не сміявся, не висловлював бурхливо своє захоплення, але схвильовано стежив за концертом, пощипуючи за звичкою двома пальцями свою брову. В якомусь неспокої переходив він з місця на місце за спиною публіки, виходив у бібліотечну кімнату, щоб послухати звідти, потім, заклавши руки поза спиною, з відлюдькуватим виразом обличчя зупинився поряд з Беренсом, не відводячи очей від скриньки та пильнуючи за його нехитрими маніпуляціями. Нараз йому подумалося: «Стій! Увага! Нова епоха! Й це прийшло до мене?!» Ганса Касторпа охопило цілком ясне передчуття нової пристрасти, зачарування, нової любовної ноші. Не інакше почувається юнак з рівнини, коли з першого погляду на дівчину в його серце впинається зубчаста стріла Амура. Й тут-таки всіма кроками Ганса Касторпа стали керувати ревнощі. Суспільна власність? Але млява цікавість не має ні права, ні сили чимось володіти. «Залиште цю справу мені», — процідив він крізь зуби, й вони спокійно погодилися. Ще трохи потанцювали під легку музику, замовили платівку з сольним співом, потім оперний дует, потім «Баркаролу» з «Казок Гофмана», річ вельми приємну для слуху, і коли він зачинив кришку скриньки, вони, трохи збуджені, розійшлися, балакаючи, щоб полежати в спокої на повітрі. А він тільки й чекав на цю хвилину. Пацієнти залишили після себе суцільний гармидер — відчинені коробочки з голками, альбоми, розкидані платівки. На них це було схоже. Він удав, ніби йде разом з ними, але на сходах тихцем відстав, повернувся до салону, зачинив усі двері й провів там півночі, забувши про все на світі.

Ганс Касторп ознайомився з новим надбанням, у спокої переглянув скарбницю доданого до нього репертуару, що містивсь у важких альбомах. Їх було дванадцять, двох розмірів, по дванадцять платівок у кожному, на багатьох з цих дисків, помережаних густою коловидною нарізкою, був двосторонній запис, не лише тому, що деякі музичні твори займали обидві сторони, але й тому, що на багатьох платівках були записані два різні виступи. Й ці чорні диски з таємними можливостями, захованими в них, до яких ще треба було добутися, спершу здавалися чимось таким, що важко було охопити, і в цьому розмаїтті він навіть губився. Щоправда, програв більше двох десятків платівок, і щоб його не почули в нічній тиші та й щоб нікому не заважати, він користувавсь особливими ковзаючими голками, які пом'якшували звук; але то була заледве восьма частина того, що зусібіч притягало й манило його. Насьогодні доводилось обмежитися читанням назв, і лише час від часу вмикати чарівну скриньку, щоб, уклавши в неї один із зразків цієї німої кружальної графіки, дати їй можливість утілитися в звуки. На перший погляд усі ці ебонітові диски відрізнялися лише строкатою етикеткою в центрі і більше нічим. Усі вони мали зовсім однаковий вигляд, кожен був помережаний концентричними колами, що, на деяких доходили до самої середини, а в інших не доходили; і все-таки в тонкому відбитку ліній крилася надзвичайно різноманітна музика, плоди натхненної творчости з усіх її галузей, ще й надодачу у вишуканому виконанні.

Тут було досить багато увертюр та окремих п'єс зі світу високого симфонічного мистецтва у виконанні знаменитих оркестрів під керівництвом уславлених диригентів. Потім цілий ряд пісенних збірок, пісні співали під акомпанемент рояля артисти великих оперних театрів — і не лише пісні, що є високохудожніми витворами творчої думки окремих композиторів, але й скромні народні пісні, й, нарешті, твори, що ніби стояли посередині між цими двома жанрами, оскільки, хоча й були творами натхненного мистецтва, автор переживав їх та творив, спираючись на істинне, побожне проникнення в дух і душу народу; ми маємо на увазі, так би мовити, штучні народні пісні, причому слово «штучні» жодною мірою не повинно применшувати їхньої задушевности; одну з них Ганс Касторп знав ще з дитинства, й тепер вона, внаслідок якоїсь своєї загадкової багатозначности, стала особливо близька його серцю; до цієї пісні ми ще повернемося. Що ж там ще було чи, точніше, чого там ще тільки не було! Опер — скільки завгодно. Ціла інтернаціональна когорта відомих співаків та співачок у супроводі оркестру, який делікатно відступав на задній план, присвятила ретельно відпрацьований божественний дар своїх голосів виконанню різноманітних арій, дуетів, цілих ансамблів із цілком різних областей та епох музичного театру: тут були й захоплюючі твори півдня, чия особлива краса вирізнялася шляхетністю та водночас безтурботністю, й німецький оперний світ з притаманним для його національного характеру лукавством та демонізмом, і французька опера з її величністю та комедійністю. Й це все? О, ні! Далі йшла ціла серія творів камерної музики, квартети, тріо, сольні номери для скрипки, віолончелі, флейти, а також вокальні із супроводом скрипки, флейти, та суто фортеп'янні п'єси — все це, не кажучи вже про просто розважальну музику, про куплети, про платівки із записами з нагоди різних урочистостей чи то окремих виступів маленьких оркестрів, для яких була потрібна трохи грубіла голка.

Усамітнившись у музичній кімнаті, Ганс Касторп ознайомився з усім цим багатством, упорядкував його і більшу частину довірив інструменту, який пробуджував його до озвученого життя. До себе нагору він пішов дуже схвильованим, приблизно такої самої пізньої пори, як і після першого застілля з блаженної велично-братерської пам'яті Пітером Пеперкорном, і від другої до сьомої йому все снилась ота чарівна скринька. Вві сні він бачив, як беззвучно обертається диск навколо штифта й згодом так швидко, що втрачалися його обриси; то було не лише шалене обертання, але й своєрідне бокове похитування; здавалося, що важіль, який несе голку й під яким пробігав диск, пружно коливається й дихає, що, очевидно, дуже пасувало для відтворення vibratio та portamento смичкових інструментів, а також людського голосу; але й уві сні, не менше, ніж наяву, залишалося незрозумілим, чому саме лише ковзання по тонкій, як волосинка, борозенці над акустично порожнім простором та хитка плівка мембрани можуть відроджувати складні та різноманітні поєднання звукових тіл, що переповнювали внутрішній слух сплячого.

Уранці Ганс Касторп дуже рано з'явивсь у салоні, ще до сніданку, й дав можливість баритонові зі скриньки під акомпанемент арфи заспівати «Охоплю поглядом я благородне коло», а сам сів у крісло та склав руки. Арфа звучала зовсім природно, з усією своєю своєрідністю, анітрохи не спотворено й не ослаблено, її акорди долинали зі скриньки так само вільно та правдоподібно, як і людський голос, що чітко промовляв слова, то посилюючись, то затихаючи. То було просто дивовижно. Потім Ганс Касторп поставив дует із сучасної італійської опери, і йому здалося, що не буває на світі нічого ніжнішого, ніж оце скромне й гаряче почуття, наближення, яке ввесь час наростало між світової слави тенором, так щедро представленим в альбомах, та прозорим як кришталь, чарівним, невеликим сопрано, коли тенор промовляв слова: «Da mi il braccio, mia piccina»[111], — а вона поквапно відповідала йому простодушною, коротенькою фразою, такою співучою та солодкою...

Ганс Касторп здригнувся, за ним прочинились двері. То був надвірний радник, що зазирнув до салону; в своєму білому лікарському халаті, зі стетоскопом, що стирчав з кишені, якусь мить він постояв на порозі, тримаючись за ручку дверей, потім кивнув дослідникові платівок. Той через плече так само відповів кивком, після чого синьощоке обличчя шефа, з нерівно здибленими вусиками, зникло й двері зачинились, а Ганс Касторп повернувся до своєї невидимо співучої пари закоханих.

Протягом усього того дня, по обіді, після вечері, в салоні, де господарював Ганс Касторп, змінювалася найрізноманітніша публіка, — якщо його самого зараховувати не до слухачів, а до тих, хто приносить слухачам задоволення. А він особисто був схильний саме так дивитися на цю справу, й мешканці санаторію його підтримали, з самого початку мовчки визнавши його за охоронця та розпорядника цим суспільним скарбом — посада, на яку він сам себе призначив. Їм таке визнання нічого не коштувало: адже коли обожнюваний тенор, що дарував світові щастя, танув і сяяв, виливаючи душу в кантиленах та віртуозно імітуючи пристрасть, ці люди, незважаючи на своє легковажне захоплення, яке вони гучно виражали, все-таки любови до музики не відчували та були ладні передати турботу про влаштування цього задоволення будь-кому. Й саме Ганс Касторп узявсь утримувати в порядку довірене йому платівкове багатство, зміст кожного альбому він занотував на його зворотньому боці, так що будь-яка річ на першу потребу опинялася в нього під рукою, й доладно керував чарівною скринькою, швидко засвоївши необхідні для цього спритні, скупі й чуйні рухи. Та й що робили б інші? Вони б оскверняли платівки, чарапаючи їх використаними голками, забували б їх на стільцях, збиткувались би над приладом, змушуючи шляхетний витвір мистецтва вертітися зі швидкістю та висотою звуку в сто десять обертів, або ставили би покажчик на нуль, так що було б чути лише істеричне попискування або глухі стогони... Люди вже таке влаштовували. Звичайно, вони хворі, але, окрім того, й досить грубі. Тому незабаром Ганс Касторп став носити ключ від шафки, де зберігалися альбоми та голки, просто в кишені, і якщо хто хотів послухати музику, то мав його покликати.

Увечері, коли добігало кінця спілкування пацієнтів у салонах і всі розходилися, для Ганса Касторпа починалась найкраща пора. Він залишався в салоні, або потай вертався туди та займавсь музикою до пізньої ночі. Незабаром уже не боявся порушити нічний спокій дому, як то було напочатку, оскільки виявилося, що ця сновидна музика чутна лише на дуже недалекій відстані. Хоч якими чарівними були її музичні коливання поблизу їхнього джерела, на віддалі вони дуже швидко блякли, ставали зовсім слабкими й утрачали силу реальности, як і все сновидне. Ганс Касторп у чотирьох стінах цієї кімнати залишався сам на сам із чудесами чарівної скриньки, з шедеврами композиції та виконавської майстерности, що крилися в цій маленькій труні зі скрипкового дерева, в цьому матово-чорному маленькому храмі, перед розчиненими двостулковими дверцятами якого сидів він у кріслі, згорнувши руки, схиливши голову на плече, розтуливши рота та віддаючись потокові шляхетних звуків.

Співаки та співачки, яких він слухав, залишалися для нього невидимими, їхні людські подоби перебували десь в Америці, в Мілані, у Відні, в Санкт-Петербурзі, — ну й хай собі там перебувають, адже він одержував те найкраще, що вони мали, — їхній голос; і він цінував ці, немов очищені, абстраговані голоси, які все-таки залишалися достатньою мірою чуттєвими, щоб дати йому можливість, усунувши всі недоліки особистої близькости, надто коли то були його співвітчизники-німці, по-справжньому, по-людськи оцінити їхні якості. Він розрізняв вимову співаків, діалект, який дозволяв точніше визначити, з якої вони місцевости, характер голосу, що свідчив про емоційний рівень кожного з них, а за тим, як вони використовували духовні можливості впливу на слухача або, навпаки, не використовували, можна було оцінювати ступінь їхньої інтеліґентности. Й Ганс Касторп сердився, коли вони нехтували цими можливостями. Він страждав від сорому та кусав собі губи, якщо помічав недоліки в техніці виконання, сидів ніби на голках, коли в особливо популярній пісеньці якась нота звучала різко й крикливо, що особливо часто траплялося з нестійкими жіночими голосами. Але він із цим миривсь, адже любов має страждати. Часом над цим механізмом, який обертався й наче дихав, так ніби то був кущ бузку, він нахилявся, зануривши голову в хмару звуків, або ж ставав перед розчиненою чарівною скринькою, поділяючи блаженну владу з диригентом, і, піднявши руку, в потрібну мить давав знак сурмі, що їй пора вступати в гру. У цій збірні він мав своїх улюбленців, і деякі вокальні та інструментальні номери був готовий слухати без кінця, ніколи не пересичуючись ними.

Невелика серія платівок відтворювала заключні сцени помпезної, сповненої геніальної мелодики опери, яку створив уславлений співвітчизник Сеттембріні, один з основоположників драматичної музики півдня, у другій половині минулого століття, на замовлення одного східного володаря, з такої врочистої нагоди, як передача людству певного досягнення техніки, що сприяє зближенню між народами. Ганс Касторп, як людина освічена, знав сюжет опери, і йому була відома доля Радамеса, Амнеріс та Аїди, що співали зі скриньки італійською; тому він більш-менш розумів, що саме вони співають, — цей незрівнянний тенор, це шляхетне контральто з розкішними модуляціями посередині діапазону та сріберне сопрано, — розумів, звичайно, не кожне слово, а лише дещо, то тут, то там, завдяки своєму знанню фабули, своїм симпатіям до даної ситуації та потайному співчуттю головному герою, яке то більше зростало, що частіше він ставив оці чотири-п'ять платівок, тож із часом воно перетворилося на справжню закоханість.

Спочатку відбувалася розмова між Радамесом та Амнеріс: королівна звеліла привести до неї закутого в ланцюги Радамеса, адже вона любила його й палко бажала врятувати для себе, хоча він, заради рабині з варварської країни, пожертвував батьківщиною та честю; зрештою, за його словами, «глибоко в серці честь неторкнута лишилась». Проте оця неторканість найсокровеннішого, при всьому тягареві його провини, мало допомогла йому, злочин його був настільки очевидним, що він підлягав духовному судові, а цьому суду все людське було чужим, і, звичайно, судді не стануть церемонитись, якщо винний в останню хвилину не одумається і, зрікшись рабині, не кинеться в обійми розкішного, переливчастого контральто, яке, з акустичної точки зору, на це цілком заслуговувало. Амнеріс докладала ревних зусиль, щоб умовити тенора, що заливався благозвучним співом, але був трагічно засліпленим та розчарованим у житті. У відповідь їй він твердив увесь час те саме: «Не можу я!» та «Даремно все!» — коли вона у відчаї благала його відмовитися від рабині, адже для нього — то було питанням життя. «Не можу я»...

«Благаю, ой, послухай і відмовся!»

«Даремно все».

Самогубне засліплення та пекуча мука любови зливаються в надзвичайно прекрасний дует, який, проте, не залишає жодної надії. Й ось Амнеріс супроводжує своїми жалобними вигуками зловісні ритуальні формули духовного суду, вони звучать глухо, ніби з якоїсь глибини, і злощасний Радамес лишає їх без відповіді.