Розділ сьомий

— Ну, не зовсім, — відповів Ганс Касторп. — Я просто так розкладаю, борюся з абстрактною випадковістю. Мене інтригують її примхливі вибрики, її улесливість і водночас незбагненна ворожість. Сьогодні вранці, коли я встав, пасьянс вийшов тричі підряд, один раз — з двома рядами, а це вже рекорд. Вірите чи ні, але я розкладаю тридцять другий раз і жодного разу не дійшов навіть до половини колоди.

Сеттембріні поглянув на нього смутними чорними очима, як то вже частенько траплялося за ці роки.

— Принаймні, я бачу, що ви дуже заклопотані, — сказав він. — Здається, не зможете втішити мене з моїми гризотами, не проллєте бальзам на мій душевний розлад, який мене мучить.

— Розлад? — перепитав Ганс Касторп, далі розкладаючи карти...

— Мене дуже бентежить міжнародне становище, — зітхнув масон. — Балканська спілка відбудеться, всі одержані мною відомості це підтверджують. Росія розгортає гарячкову діяльність, і вістря цієї комбінації скероване проти Австро-Угорської монархії, без її розгрому неможливо здійснити жодного пункту російської програми. Тепер ви розумієте мої сумніви? Я ненавиджу Відень, вам це відомо. Але невже через це маю надавати внутрішню підтримку Сарматській деспотії, яка збирається роздмухати пожежу війни на нашому благородному континенті? А з іншого боку, принаймні тимчасове дипломатичне співробітництво моєї країни з Австрією я пережив би як ганьбу. Все це справи сумління, які...

— Сім і чотири, — пробурчав Ганс Касторп. — Вісім і три, валет, дзвінка, король. Справа рухається. Ви приносите мені щастя, пане Сеттембріні.

Італієць замовк. Ганс Касторп відчував на собі погляд його чорних очей, сповнений розумної та моральної сили, він покоївся на ньому з глибокою печаллю, а той ще якийсь час уперто розкладав пасьянс, і лише по тому, підперши щоку рукою, з виглядом удаваної невинности, як дитина, що нашкодила, присоромлено підвів очі на свого наставника, що стояв перед ним.

— Ваші очі, — промовив він, — намагаються приховати ваш стан, про який вам усе чудово відомо.

— Placet experiri, — зухвало відповів Ганс Касторп, і пан Сеттембріні пішов, після чого, залишившись на самоті, хлопець іще довго сидів за столом у своїй білій кімнаті, підперши голову рукою, не торкаючись карт; приголомшений до глибини душі, він розмірковував про загрозливе й двозначне становище, в якому, на його думку, опинився світ, і про ту огидну усмішку злого духа та мавпячого бога, в чиїй сліпій та нестримній владі опинилися люди й чиє ім'я було «демон тупоумства».

Лихе, апокаліптичне ім'я, прямо призначене для того, щоб збуджувати потайну тривогу. Ганс Касторп сидів і розтирав долонею лоба та груди. Його охопив страх. Здавалося, «все це» добром не скінчиться, обернеться катастрофою, обуренням терплячої природи, громом та блискавкою, ураганом, який усе очистить і зруйнує чари, що скували цілий світ, зірве життя з «мертвої точки» й улаштує будь-якому застою Страшний суд. Як ми вже казали, йому хотілося втікати, але, на щастя, начальство стежило за ним «пильним оком», уміло читало з його обличчя й тому прагнуло відволікти новими, плідними гіпотезами.

Професійним тоном лікарі оголосили Гансові Касторпу, що нарешті з'ясували причину нестійкости його температурних показників, причину, добутися до якої, за їхніми вченими міркуваннями, буде настільки нескладно, що одужання та законний від'їзд на рівнину може стати фактом близького майбутнього. Серце хлопця, збуреного найсуперечливішими почуттями, шалено калатало, коли він простяг руку, щоб у нього взяли кров. Моргаючи та ледь збліднувши, захоплено дивився він на власний чудовий, життєдайний сік рубінового кольору, що швидко заповнював мензурку. Цю маленьку, але важливу за своїм значенням операцію провів сам надвірний радник, якому асистували доктор Кроковскі та одна сестра-жалібниця. Потім проминуло декілька днів, протягом яких Ганс Касторп переймався питанням про те, як поводитиметься віддана ним кров уже на відстані від нього, під наглядом науки.

Звичайно, ще нічого не могло вирости, казав надвірний радник напочатку. На жаль, досі ще нічого не виросло, казав він згодом. Проте таки настав ранок, коли він підійшов до Ганса Касторпа, який на той час уже сидів за «хорошим» російським столом, на верхньому його кінці, там, де колись сидів його великий побратим; надвірний радник з пишномовними привітаннями сповістив, що в одній з культур усе-таки однозначно встановлена наявність ланцюгового кока. Тепер це проблема теорії ймовірности — інтоксикацію організму можна пояснити безперечно наявним невеликим туберкульозним процесом або стрептококами, які також у невеликій кількості присутні в організмі. Він, Беренс, повинен ґрунтовніше й триваліше зайнятися цим питанням. Культура розвинулася ще недостатньо. Він показав її Гансові Касторпу в лабораторії: червоне желе з крови, в якому було видно сірі цятки. То якраз і були коки. (Але коки, як і туберкульозні палички, є в кожного віслюка, і якби не з'явилися відповідні симптоми, цьому фактові не варто було надавати жодного значення).

Й ось, поза його тілом, під наглядом науки, кров, що витекла з нього, продовжувала виправдовувати покладені на неї надії. Й таки настав ранок, коли надвірний радник схвильовано й пишномовно повідомив, що не лише на одній культурі, але й на решті все-таки виросли коки й навіть великими скупченнями. Важко сказати, чи то лише стрептококи; але тепер більш ніж імовірно, що від них залежать і явища інтоксикації, хоча, звичайно, невідомо, яка частка належить наявному туберкульозові, на який він, безперечно, хворів і ще не зовсім вилікувався. Який же з цього випливає висновок? Курс стрептовакцини! Прогноз? Винятково сприятливий — тим більше, що спроба такого лікування не пов'язана з жодним ризиком і в жодному разі не може зашкодити. Адже сироватку буде виготовлено з крови самого Ганса Касторпа, то при ін'єкціях в організм не потраплятиме жодних хвороботворних речовин, окрім тих, що там і так уже є. В гіршому випадку лікування не принесе користи, дасть нульовий результат, але оскільки пацієнт усе одно має залишатися тут, то хіба можна назвати такий результат «гіршим випадком»?

Звичайно, ні, Ганс Касторп не став заперечувати й погодився пройти курс лікування, хоча вважав його сміховинним та принизливим. Ці щеплення себе собі самому здавалися йому якимось огидним і похмурим збоченням, якоюсь інцестуозною гидотою, злиття себе з самим собою, по суті безплідною та безнадійною затією. Принаймні, так розмірковував цей напівосвічений іпохондрик; але в тому, що стосується безплідности, він виявився цілком правим. Лікування тривало тижнями. Часом здавалося, що воно навіть шкодить, що, звичайно, було неправильно, а часом — що йде на користь, і це також потім виявилося хибним. Результат звівся до нуля, хоча відкрито про це не було сказано й привселюдно не оголошувалося. Нова затія закінчилась нічим, і Ганс Касторп далі розкладав пасьянси — тет-а-тет з тим демоном, нестримне панування якого віщувало якийсь жахливий кінець.

Багатство шляхетних звуків

Яким же було те досягнення, та новинка адміністрації санаторію «Берґгоф», що допомогла нашому багаторічному другові позбутися пристрасти до карт і затягла його до іншого, по суті не менш своєрідного захоплення? Заворожені таємничими чарами предмета цього захоплення, ми готові до оповіді, просто прагнемо про все розповісти.

Якось зайшла мова про збільшення кількости розважальних апаратів великого салону, це питання було розглянуте й вирішене в надрах санаторного управління, яке невтомно дбало про благо пацієнтів, причому ми, не вважаючи себе уповноваженими вираховувати витрати вищого керівництва цього закладу, що, безперечно, заслуговувало найвищих рекомендацій, усе-таки маємо визнати його беззаперечну щедрість. Отже, йдеться про якусь дотепну цяцьку на кшталт стереоскопа, калейдоскопа, підзорної труби чи кінематографічного барабана? Звичайно — але й не зовсім. Адже, по-перше, той апарат, який пацієнти застали підключеним у салоні, був зовсім не оптичним, а акустичним; а по-друге, за класом, рангом та рівнем він стояв незрівнянно вище від усіх отих легковажних атракціонів, з якими годі було його порівнювати. То була не дитинна одноманітна іграшка, яка обридає так скоро, що людина за три тижні до неї навіть не підходить. То був своєрідний ріг достатку, з якого можна було черпати веселі та душевно тужливі мистецькі насолоди. То був музичний апарат. То був грамофон.

Нас дуже непокоїть, щоб це слово не було сприйняте, мов щось недостойне чи відстале, адже з ним можуть бути пов'язані уявлення, спричинені застарілою формою істинного досягнення, яке відкривається перед нами в мріях, досягнення, що через невпинні спроби підкорити техніку музам мало в своєму розвитку сягнути шляхетної досконалости. Шановні друзі! Ні, це не була та вбога скринька з ручкою, диском та голкою, який здавався ніби доважком до безформного рупора, що нагадував трубу з латуні і колись із ресторанної стійки гугнявим ревом радував слух невибагливих відвідувачів. Прямокутної форми матово-чорна скринька з промореного дерева, поєднана шовковим шнуром з електричною розеткою в стіні, встановлена на спеціальному столику, своєю скромною вишуканістю вже нічим не нагадувала той колишній, грубий і допотопний прилад. Ви відчиняли вишукану звужену кришку, яку внутрішня латунна підпірка автоматично підтримувала в нахиленому стані; в плескатому заглибленні був обтягнений зеленим сукном диск із нікелевими краями та нікелевим штифтом, який міг обертатися, на штифт ви настромлювали ебонітову платівку з отвором посередині. Праворуч був регулятор швидкости з цифрами, який нагадував годинник, ліворуч невеличкий важіль, за допомогою якого ви запускали диск або зупиняли його; ліворуч і позаду мався ще один важіль, але довший, він був рухливий, вигнутий, нікельований, з плескатим кружком мембрани на кінці, де на маленьких поручиках кріпилася голка. Спереду були двостулкові дверцята, які відчинялись, а за ними було видно конструкцію з чорного дерева, що нагадувала жалюзі й складалася з косих планок — ото й усе.

— Це найсучасніша модель, — оголосив надвірний радник, що також зайшов до кімнати. — Останнє досягнення техніки, діти мої, та-таки, перша кляса, краще не бува. — Він промовив ці слова надзвичайно комічно, ніби малограмотний крамар, що вихваляє свій товар. — Це не апарат і не машина, — вів він далі, при цьому дістав зі строкатої бляшаної коробочки голку та вставив її. — Це музичний інструмент, Страдіварі, Ґварнері, тут панує гармонія резонансів та звукових коливань надзвичайної вишуканости! Ця модель називається «Поліґімнія», ось тут написано, на внутрішній стороні кришки. Німецьке виробництво, знаєте. Такі речі ми робимо краще за всіх. Вірність музичному началу в сучасній механізованій формі. Німецька душа up to date[108]. А ось вам і література! — закінчив він, показуючи на стінну шафку, в якій рядами стояли грубі альбоми. — Я передаю вам увесь цей скарб, насолоджуйтеся стільки завгодно, але я залишаю його під захистом публіки. Давайте спробуємо одну з платівок, нехай вона залунає.

Пацієнти гаряче пристали на його пропозицію, й він дістав із шафки одну з чарівних книжок з їхнім німуючим змістом, погортав важкі сторінки з картонними кишеньками, дістав з такої кишеньки одну платівку з кольоровою наклейкою й поставив. Одним рухом він запустив диск, зачекав дві секунди, поки він став обертатися з потрібною швидкістю, потім обережно помістив кінець металевого важеля на край платівки. Почувся ледь чарапливий шум. Коли він опустив кришку, в ту мить крізь прочинені двостулкові дверцята, крізь щілини жалюзі, ні, наче з усього корпусу скриньки вирвалося багатоголосся інструментів, весела, гучна, наполеглива мелодія, перші жваві такти однієї з увертюр Оффенбаха.