Розділ сьомий

— Це, — відповів Беренс, — справжнісінький шприц для ін'єкцій, або, якщо підійти з іншого боку, — механізована копія щелеп очкової змії. Розумієте? Ні, здається, не розумієте, — вів він далі, оскільки Ганс Касторп і досі розгублено дивився на чудернацький інструмент. — Ось зуби. Вони порожні всередині, крізь них проходить волосяний канал, дуже вузький, а його вихідний отвір — ось тут, його чітко видно, в зубці. Певна річ, канальчики поєднані, так би мовити, з коренем зуба та з вивідним протоком гумової залози, що проходить через кістяну основу. При укусі зуби злегка пружинять досередини, це ясно, і натискають на резервуар, уміст якого потрапляє в канальчики, і, в ту мить, коли зубці впинаються в тіло, отрута потрапляє до кровоносної системи. Здається, простіше не буває, коли ввесь пристрій у вас перед очима. Треба лише здогадатись. Очевидно, ця штучка була зроблена за його власними вказівками.

— Безперечно! — сказав Ганс Касторп.

— Доза навряд чи була дуже великою, — знову заговорив надвірний радник. — Але мала кількість, очевидно, компенсувалася...

— Динамікою, — договорив за нього Ганс Касторп.

— Отож і воно. Яка отрута — ми, звичайно, з'ясуємо. Факт доволі цікавий, тут буде чого повчитися. Б'юсь об заклад, що цей екзотичний тип, який сьогодні вночі так розфраєрився, міг би повідомити нам абсолютно точні відомості. Можливо, комбінація рослинних і тваринних отрут і, очевидно, одна з найефективніших, адже дія була блискавичною. Все говорить за те, що зразу зупинилося дихання, стався параліч дихальних центрів, знаєте, і миттєво настала смерть від задухи, напевне, легко, без муки.

— Дай Боже, щоб так воно було! — побожно сказав Ганс Касторп, повернувши надвірному радникові моторошний маленький пристрій, та повернувся до спальні Пеперкорна.

Там були лише малаєць та мадам Шоша. Коли Ганс Касторп знову підійшов до ліжка, цього разу Клавдія підвела голову й поглянула на нього.

— Ви мали право на те, щоб я послала за вами, — сказала вона.

— Ви виказали мені велику люб'язність, — відповів він. — І мали рацію. Адже ми перейшли з ним на «ти». Й мені дуже боляче, що я соромився називати його так прилюдно і вигадував різні обходи. Ви були біля нього в його останні хвилини?

— Слуга повідомив мене, коли все вже було скінчено.

— Це була людина такого формату, — вів далі Ганс Касторп, — що безсилля почуттів перед життям видавалося йому космічною катастрофою та божим соромом. Адже він уважав себе — ви маєте це знати — наче як своєрідним знаряддям пошлюблення божества зі світом... То була блазенська вигадка, але вигадка королівського масштабу. — Коли людина переживає потрясіння, як то було з Гансом Касторпом, вона має сміливість удаватися до таких висловів, хоча вони можуть здатися грубими й блюзнірськими, та по суті вони урочистіші, аніж шанобливі штампи.

— C'est une abdication[103]. Він знав про наше навіженство?

— Я не міг заперечувати, Клавдіє. Він здогадався через мою відмову поцілувати вас у чоло. Його присутність тепер скорше символічна, ніж реальна, але ви дозволите мені зробити це тепер?

Вона різко обернулася до нього, ніби запрошуючи, підставила йому чоло й заплющила очі. Він торкнувся чола вустами. Карі звірині очі малайця косували на цю сцену аж світили білками.

Велике тупоумство

Ще раз ми чуємо голос надвірного радника Беренса — тож прислухаймося до нього уважніше. Можливо, чуємо його востаннє! Колись закінчиться й ця оповідь; вона тривала досить довго, точніше: її змістовий час набрав такого розгону й котиться вперед так стрімко, що його годі втримати, так що й «час музичний» добігає кінця, можливо, вже й нагоди такої не випаде послухати спокійну та образну мову Радаманта. Він говорив, звертаючись до Ганса Касторпа:

— Касторп, старий, я бачу, ви нудитесь. Зовсім похнюпилися, я ввесь час спостерігаю за вами, поганий настрій у вас на лобі намальований. Ви просто пересичений розбишака, Касторп, ви розбещені сенсаціями, якщо щодня вам не пропонувати щось першокласне, ви починаєте бурчати та нарікати, мовляв настав мертвий сезон. Хіба я неправду кажу?

Ганс Касторп мовчав, і це свідчило про те, що в душі в нього панував морок.

— Як завжди, я маю рацію, — відповів Беренс самому собі. — І перш ніж ви, невдоволений громадянине, почнете ширити тут отруту нарікань державного масштабу, я вам доведу, що зовсім ви не покинуті Богом і людьми, а, навпаки, начальство пильно наглядає за вами й невтомно переймається організацією розваг. Та й старий Беренс іще досі тут. Ну, а тепер облишмо жарти, мій хлопче! Дещо мені спало на думку стосовно вас, бачить Бог, я безсонними ночами багато про вас думав і придумав. Можна говорити про справжнісіньке просвітлення, і я справді багато чекаю від моєї ідеї, тобто не більше, не менше, як ваше цілковите очищення від зарази й тріумфальне повернення додому за несподівано короткий термін.

— Очі вирячили? — вів він далі після короткої паузи, хоча Ганс Касторп зовсім не вирячувався від здивування, а, навпаки, дививсь на Беренса досить сонним та блукаючим поглядом, — та ви навіть не уявляєте, що старий Беренс має на увазі. Й ось про що йдеться: у вас не все гаразд, Касторп, це, напевне, не залишилося поза вашою шановною увагою. А непорядок полягає в тому, що явища інтоксикації вже давно не відповідають беззаперечному місцевому покращенню — я не з учорашнього дня розмірковую над цим. Ось ваша остання світлина... погляньте-но на цю чарівну картину проти світла. Бачите, найзапекліший бурчун та песиміст, як зазвичай говорить наш кайзер, навряд чи знайде, до чого присікатися. Декілька плямок зовсім розсмокталися, «гніздо» звузилось, його обриси означилися різкіше, що говорить, як ви з вашою вченістю, напевне, знаєте, про одужання. З такими даними важко пояснити нестійкість ваших температурних показників, і лікареві доводиться шукати інші причини.